Подарок для Путина: как Фицо отдал российской пропаганде ключевой словацкий праздник

Кілька днів тому Словаччина святкувала річницю Словацького національного повстання (СНП) 1944 року.

Національне повстання, безперечно, є однією з трьох найважливіших світлих подій у новітній словацькій історії, разом із проголошенням незалежності Чехословаччини в 1918 році та Оксамитовою революцією 1989 року.

Однак не менш важливо пам’ятати і про темні сторінки історії.

А саме: 1 вересня 1939 року, коли Перша Словацька Республіка під керівництвом Йозефа Тісо ганебно приєдналася до Гітлера в нападі на Польщу; червень 1941 року, коли Словаччина разом із Гітлером вторглася до України/СРСР; а також депортації словацьких євреїв у товарних вагонах до концентраційних та винищувальних таборів на окупованій території Польщі, що почалися в березні 1942-го.

Адже словацькі уряди мають темну традицію співпраці з найбільшим злом, і шлях "від Тісо до Фіцо" може виявитися небезпечно коротким.

Повстання, яке замінили міфом.

Історія будь-якого народу часто стає предметом різних викривлень і маніпуляцій.

Екстремальним прикладом є "історія Росії" – повністю сфабрикований конгломерат ретельно відібраних фактів, замовчуваних трагедій і вигаданих подій.

Її короткий підсумок – "від перемоги до перемоги", нав’язаний зазомбованому народу.

Історія Словацького національного повстання також від самого початку стала об’єктом маніпуляцій і перекручень.

І це відбулося б навіть без комуністичного режиму та російської окупації – з внутрішніх причин.

Бо СНП відіграє фундаментальну роль в історії Словаччини: це історія національної спокути, яка перетворила народ колишніх відданих колаборантів нацистської Німеччини на народ, що приєднався до правого боку історії й здобув місце в антифашистській коаліції.

У роки комуністичного правління й російської окупації СНП подавалося суспільству як проєкт комуністичної партії та радянських партизанів, скинутих із парашутами в словацькі гори.

Таке трактування різко контрастувало з реальністю.

Хоча комуністи й брали участь у повстанні, вони не керували ні його підготовкою, ні виконанням.

А якби й керували, то Словаччина могла б стати частиною Радянського Союзу після війни, чого прагнули словацькі комуністи.

Наслідки такого розвитку для словаків були б цілковито катастрофічними.

На щастя, підготовка повстання перебувала в руках внутрішнього руху опору та чехословацького уряду у вигнанні в Лондоні, який ініціював роботу серед офіцерів словацької армії, таємно лояльних до уряду у вигнанні.

Процес розпочався 1943 року, коли настрої серед словаків почали змінюватися: дедалі очевиднішим ставало, що Німеччина зазнає поразки; вплив лондонського уряду у вигнанні зростав; економічна ситуація погіршувалася; дедалі більше словаків були невдоволені зарозумілістю клерикально-фашистського режиму під проводом католицького священника Йозефа Тісо, зокрема його ставленням до словацьких євреїв.

Тим часом словацькі солдати, що поверталися з фронтів, приносили звістки про масові вбивства євреїв та інших цивільних нацистами в Україні та на Кубані.

Це остаточно підірвало будь-який залишок морального авторитету Німеччини серед словаків.

Під керівництвом чехословацького уряду у вигнанні наприкінці 1943 – на початку 1944 року в Словаччині було створено нелегальний військовий командний центр майбутнього повстання.

Паралельно внутрішній громадянський опір об’єднався з комуністами, підписавши наприкінці 1943 року так звану Різдвяну угоду.

Спільно вони заснували Словацьку національну раду, головною метою якої була підготовка загальнонаціонального повстання та відновлення демократичної Чехословаччини.

Підписавши Різдвяну угоду, словацькі комуністи відмовилися від своєї мрії підпорядкувати Словаччину прямому контролю Москви – сценарію, який став би справжнім жахом для словаків.

Вони б не відмовилися від свого "червоного сну", якби контролювали процес.

Другим аспектом, який був переписаний комуністичною та російською пропагандою, була роль партизанів.

Хоча в Словаччині діяло до 18 тисяч партизанів, вони становили менше чверті всіх бійців повстання, а їхній військовий внесок був досить неоднозначним.

Деякі загони діяли ефективно, але багато викликали сумніви.

Загалом партизани, ймовірно, завдали повстанню більше шкоди, ніж користі, особливо передчасно спровокувавши його початок, коли підготовка ще не була завершена.

Також жертвами партизанських убивств, інспірованих радянськими "інструкторами", стали не лише німецькі солдати, а й словацькі цивільні німецького походження: десятки з них були страчені, наприклад, у серпні 1944 року в селі Склабіня.

Ширший контекст, у якому спалахнуло СНП, складався з успіху Нормандської висадки союзників і визволення Парижа (19–25 серпня 1944 року), Варшавського повстання (1 серпня – 2 жовтня 1944 року) в сусідній Польщі, переходу Румунії на бік союзників 27 серпня та просування німецько-радянського фронту зі сходу.

Головною військовою метою СНП було забезпечити швидкий прорив радянських військ, які наступали з України через Карпати вглиб на захід, без необхідності прориватися через добре укріплені словацькі гори.

Це мало бути здійснено силами словацьких дивізій, розташованих у Східній Словаччині.

На жаль, наприкінці серпня, коли через неконтрольовані дії партизанів довелося оголосити повстання, командування східнословацьких дивізій виявилося непідготовленим і допустило роззброєння цих вирішальних сил німцями.

У результаті звільнена територія Словаччини була великою, але ізольованою і занадто віддаленою від фронту, аби забезпечити задуманий великий прорив на захід.

Як наслідок, повстанці не змогли виконати своє головне завдання – відкрити Карпатські перевали для радянської армії.

Швидке роззброєння двох дивізій у Східній Словаччині також означало втрату одних із найкраще навчених та оснащених підрозділів.

Попри ці військові невдачі, Центральна Словаччина зберігала свободу майже два місяці – до 27 жовтня 1944 року, коли Банська Бистриця, штаб-квартира Словацької національної ради та військового командування СНП, пала.

Можливості для роспропаганди.

Після завершення Другої світової Чехословаччина майже три роки залишалася вільною демократичною країною.

Але у лютому 1948 року, під час глибокої урядової кризи, владу захопили комуністи.

Практично відразу комуністи почали нав’язувати свою версію історії СНП, інтерпретуючи його як комуністичну та московську революцію.

Цьому сприяло й те, що багатьох справжніх лідерів повстання було усунуто: одних убили, інших змусили мовчати через ув’язнення або страх перед ним.

Зберігати правильні наративи мав контрольований державою Словацький союз антифашистських борців (САФБ) – протягом наступних 40 років він був заповнений лоялістами, відданими поширенню комуністичної інтерпретації повстання.

У 2025 році практично всі учасники СНП уже померли, а більшість членів САФБ – це літні люди, які "боролися з фашизмом" лише на папері у роки російської окупації, коли вони прийняли комуністичні та російські наративи.

І стали тим самим активними союзниками тепер вже російської пропаганди.

Зокрема, ця пропаганда намагалася нав'язати молодим словакам думку, нібито звільнення їхньої країни відбувалося виключно зі сходу, ігноруючи допомогу західних країн демократичній владі Чехословаччини.

Такі тези й досі виринають у виборчих перегонах.

Тим більше, що зараз головним поширювачем комуністичних і російських наративів про СНП є прем'єр-міністр Роберт Фіцо та його партія Smer-SD.

Тут варто уточнити: Фіцо вже давно використовує ці наративи для мобілізації своїх виборців, які часто живуть ностальгією за старими часами і є легкою ціллю для російської пропаганди.

Проте після 2022 року значення СНП для Фіцо суттєво зросло.

Зокрема, він посилається на досвід національного повстання, виправдовуючи як свою участь у параді в Москві 9 травня, так і нинішній вояж на парад до Пекіна (де він також мав зустріч із Владіміром Путіним).

Тож не варто дивуватися тому, що святкування річниці СНП, яке й раніше часто перетворювалося на "свято російської пропаганди", цього року – завдяки Фіцо – було використане як можливість прорекламувати партію Smer-SD, а головне – для озвучення заяв про підтримку якнайшвидшого завершення війни в Україні (звичайно, на умовах Путіна).

"Ніякого брязкання зброєю", – заявляє Фіцо на урочистостях 29 серпня у Банській Бистриці.

Слова гарні, але в нинішньому контексті це означає відмову ЄС від допомоги Україні.

Також голова словацького уряду повністю повторив російські наративи про війну в Україні, припустивши, що Захід "відкриває тему нової війни між Сходом і Заходом" і планує "розчленування Росії.

Як наслідок, така політика все частіше дискредитує СНП в очах молодих словаків.

Тим більше, що окрім політиків, до цієї дискредитації активно долучається і сам Словацький союз антифашистських борців, який радо приймає до своїх лав випадкових "парашутистів" із різних політичних партій, які намагаються використати його як майданчик для власного піару.

Парадоксально, що так роблять не лише словацькі комуністи чи "соціал-демократи" Роберта Фіцо, а й деякі неонацистські політики.

І це вже змушує багатьох політиків говорити про необхідність створення альтернативи САФБ чи принаймні позбавлення його "монополії на СНП".

А разом із тим – така "приватизація" СНП грає на руку словацьким ультраправим, які часто трактують повстання як військовий переворот проти "легітимного словацького уряду", організований "антисловацькими елементами".

І навіть домагаються офіційного визнання засудженого воєнного злочинця Йозефа Тісо мучеником і канонізації його як святого Католицькою церквою.

Така позиція, яка ще донедавна вважалася абсолютно маргінальною, завдяки Фіцо та його ідеологічним "союзникам" поступово збільшує свою популярність.

І вже незабаром може виявитися істотною проблемою для Словаччини.

Автор: Юрай Месік,.

експерт Словацької асоціації зовнішньої політики.