Вдова композитора Ігоря Поклада: Ми з Рибчинськими відпустили всі гріхи Тоні Матвієнко

2 жовтня 2025 року Світлані Поклад виповнюється 65. З них 35 прожито разом із легендарним композитором Ігорем Покладом. До коралового весілля пара зовсім трохи не дотягнула: Ігор Дмитрович пішов у засвіти 9 липня. Композитор хворів останні десять років, але саме війна підкосила його найбільше. Окупація Ворзеля, де подружжя застало повномасштабне вторгнення, відіграла фатальну роль та наблизила смерть видатного митця.

Прізвище Поклад знову замайоріло у новинних стрічках через два місяці після похорону. Сталося це через порушення авторського права при використанні музики авторства спочилого маестро.

Цю тему актуалізував син творчого партнера Поклада поета Юрія Рибчинського Євген. Рибчинський-молодший висунув претензії доньці покійної співачки Ніни Матвієнко Антоніні. Остання без дозволу виконує пісні з репертуару своєї матері, проте права на твори не передаються у спадок нащадкам виконавців. Такі права перебувають у власності спадкоємців автора, роз’яснює Світлана Поклад.

У розмові з «Главкомом» вона декілька разів повторює, як їй шкода, що подібні розборки торкнулися її родини. Все, що потрібно виконавцям – це придбати ліцензію, яка дозволяє відтворювати пісню. Хоча «придбати» – поняття умовне, бо майже все Ігор Дмитрович роздавав задарма, розповідає пані Світлана.

«Ми довго притиралися один до одного…»

Пані Світлано, у 2021 році перед самим вторгненням на «Главкомі» вийшло ваше з Ігорем Дмитровичем спільне інтерв’ю. Воно було присвячене 80-річчю маестро. Там ви зізналися, що не пам’ятаєте обставини вашого знайомства з чоловіком. Але добре пам‘ятаєте, де пройшло перше побачення. На стадіоні «Динамо», куди вас запросив Ігор Дмитрович. Якою була історія цього кохання?

Історія була довга. Тривала вона від мого другого курсу університету і до мого ж 30-річчя. Ми довго притиралися один до одного. Притиралися, притиралися і чомусь зрозуміли, що це не той час, коли ми можемо бути разом. Не знаю чому, але якесь отаке відчуття було, що щось нам заважало. Ігор Дмитрович дуже боявся моєї молодості – він на той час був не просто популярним, а шалено популярним композитором. А я… Я – юна студентка, вітер в голові…

Словом, завершилося все тим, що Ігор Дмитрович одружився, а я вийшла заміж. І поїхала з країни взагалі. Жила з чоловіком у колишній Югославії… Та у якийсь момент ми зрозуміли, що трошки погарячкували і що не треба було нам розходитися. Хоча зараз, з висоти сьогоднішніх років, я розумію, що якби ми тоді залишилися разом, то згодом розійшлися б.

Бо ми були надто схожі: вибухові, емоційні, часто чимось незадоволені. Я дуже любила наполягти на своєму, а Ігор Дмитрович терпіти не міг, коли з ним сперечаються. Наша гарячковість не залишала нам шансів бути разом. А пізніше, коли емоції вляглися, коли розум вийшов на перше місце – от тоді ми й прийняли рішення бути разом. Залишили свої сім’ї – я довго тоді вибачалася перед колишнім чоловіком… А Ігор Дмитрович просто подзвонив мені і спитав: «Ну що, вертаєшся?». Я сказала: «Вертаюсь».

Пісня «Кохана» присвячена вам, отже, ви були музою композитора, але при цьому залишалися у його тіні. Чи можна сказати, що кожному генію потрібна така муза, яка насправді буде опорою, візьме на свої плечі побут і все те, для чого генії не створені?

Так, абсолютно. Але водночас складно зрозуміти те, як у такій людині, як Ігор Дмитрович, перепліталася і лірика, і прагматичний склад характеру. Тобто це не той чоловік, про якого кажуть, що й цвяха не заб’є. Ні, він дбав про наш дім… А як у нього чисто було в гаражі! Туди він мене, до речі, не допускав. Але порядок там був – як в аптеці, все по поличках, все розкладено. Тут, каже, я – господар, це моя парафія, а ти йти собі в дім і роби щось по дому… Звісно, я перебрала на себе побут, як і будь-яка жінка, але я також перебрала на себе всі його справи.

Тобто були ще й секретарем?

Так. Їздила на зустрічі в офіси, вела перемовини… Навіть до інших країн виїжджала. Тобто створювала комфорт, аби Ігоря Дмитровича вже нічого не відволікало від творчості, від роботи. А працював він, до речі, дуже швидко, просто блискавично. Йому режисери дають завдання – в нього за тиждень вже все готове.

Напевно, тому й було все готове за тиждень, що побут тягнули ви…

Можливо… А коли у нього з’являвся вільний час, він приділяв його своїм захопленням. Рибалка, баня, більярд, шахи, друзі тощо. Але якщо вже він поринав у творчість, то тоді треба було десь ховатися і його не чіпати.

«У Ворзель Ігор Дмитрович закохався, бо казав, що це містечко – своєрідна музична Мекка України»

Останні роки життя ви з чоловіком прожили у Ворзелі. Обрали це місце, бо воно припало до душі пану Ігорю? А звідки ваші корені?

У мене мамина сім'я – з Білорусі, з Вітебської області. А дідусь Іван – татів батько – родом з-під Волгограда. Наскільки я зрозуміло, мій батько був нащадком тих німців, яких примусово пересилили за Волгу… Коли він закінчив середню школу, то поїхав вступати у Чернівецький університет, де познайомився з мамою. Тож я народилася у Чернівцях, але вже від три- чи чотирирічного віку жила у Києві. Так що жодного українця у мене в роду не було…

Але ваша українська – прекрасна.

Дякую.

А Ворзель як місце проживання – після великого Києва – ви прийняли?

Так. Мій чоловік народився під Фрунзе (нині Бішкек, столиця Киргизстану – «Главком»), в селі Лебединівка. Він там зі своєю мамою, а вона була дружиною офіцера, жив в евакуації. Потім тато з батьками жив в Угорщині, а пізніше родина переїхала до Тернополя. Там він пішов у музичну школу, а у 14-річному віці переїхав до Києва і вступив до музичного училища імені Глієра.

З тих пір Ігор Дмитрович нікуди з Києва й не виїздив… А Ворзель був свого роду дачею, у нього він закохався, бо казав, що це містечко – своєрідна музична Мекка України. Бо тут у Будинку творчості працювали і Майборода, і Шамо, і Білаш… Та й Поклад врешті-решт… Ворзель Ігор Дмитрович називав своїм «місцем сили». Коли він серйозно захворів і у 2013 році переніс першу операцію на серці, а потім ще й другу операцію, ми остаточно перебралися сюди.

Тут, у Ворзелі, вас застало повномасштабне вторгнення. Як вам потім вдалося евакуюватися? Де ви перебули перші місяці війни?

Нам пропонували евакуюватися відразу, але без тварин. Але тут же собаки і коти наші, як їх залишити? Ми відмовилися. А потім росіяни зайшли дуже швидко – хто ж міг подумати, що вони через Чорнобильський ліс полізуть?.. Словом, 27-го лютого ми вже були в окупації. Запросили до себе сусідів, їхніх дітей. Сиділо нас у підвалі нашого будинку усього одинадцять душ. Ну а потім вирішили, що треба якось вибиратися… Одна родина виїхала, потім друга… Лишилися ми утрьох – я, Ігор Дмитрович та моя мама. Я казала: ви виїжджайте, а я тут із собаками залишуся, потім нас заберете. Ігор Дмитрович не погодився: ні, каже, якщо їхати, то разом.

Отак ми й сиділи до 11 березня. А тоді я побачила у вікно, що якась незнайома мені людина – хлопець такий кремезний – якісь знаки робить. Я його запросила зайти. Він каже: «Я приїхав вас врятувати і вивезти звідси. Збирайтеся». Ми зібрали та й поїхали. Помолилися на дорогу…

І ви отак довірилися незнайомій людині? Так, а хто то був?

Як довірилася – сама не знаю. Не побоялася йому і двері відчинити… Але правильно зробила, що довірилася. Це був Костя Гудаускас (казахстанський волонтер литовського походження, який врятував понад 200 людей з окупованої Бучі та інших міст на Київщині – «Главком»). І він нас провіз крізь рашистські блокпости, хоча там різне було… І те, як мамі до скроні автомат приставляли, теж було… 

А з Костею ми й досі дружимо, ще й цілу волонтерську групу разом створили. Власне, цій людині ми зобов’язані життям.

Неймовірна історія... Наскільки тяжко ваш чоловік переживав те, що відбувалося?

Дуже тяжко переживав… Я за війну втратила маму, а Ігор Дмитрович сильно підірвав здоров’я. Вони вийшли з підвалу абсолютно іншими людьми. Мама мене не впізнавала: просила, щоб я подзвонила її доньці… А Ігор Дмитрович впав в таку апатію, що говорив тільки про війну: «І коли вже ці потвори здохнуть, і коли Путіна ув’язнять…». Все повторював, що він того Путіна у клітку би посадив та по всій Європі возив… І так кожного дня: війна, війна, війна… І одвічне запитання: як там наші хлопці на передовій?

Тільки одного разу він відволікся і пожвавішав, коли з Костею про авторське право заговорив. Ігор Дмитрович розповів, як ми воювали за музику до мультиків про козаків. П’ять років ми воювали і нічого не добилися.

Костя запропонував: давайте я знайду адвоката, і ми виграємо цю справу. А Ігор Дмитрович запитує: «Костю, а тут про великі гроші йдеться?». Костя каже, що так, гроші будуть чималі. Ігор Дмитрович зрадів і говорить: «Давай, Костю, борися, а я нашим хлопцям куплю мобільний госпіталь». 

«З росіянами контактів не підтримую»

Ви розповідали, що з Росії вам дзвонила удова Джигарханяна Цимбалюк-Романовська, колишня киянка. Вона хотіла висловити співчуття у зв’язку зі смертю Ігоря Дмитрович, але розмови не вийшло. Хтось іще з Росії звертався до вас? Чи підтримували ви контакти в останні роки зі своїми знайомими чи друзями з Росії?

Ні з ким я контактів не підтримую і не підтримувала, і ніхто до мене, крім Цимбалюк-Романовської, не звертався. Єдиний виняток – Тамара Гвердцителі. Але ж вона не етнічна росіянка… От вона дійсно підтримує мене та Україну. З Росії Тамара виїхала і зараз живе, здається, у Франції.

Ви часто спілкуєтеся?

Нечасто. Тому подробиць про неї не розповім. Знаю, що вона в Ізраїлі гастролювала… Ось це та єдина людина з Росії, з якою я підтримую зв’язок. А більше ні з ким. І слава Богу. 

Як ви вважаєте, чи оцінений внесок Ігоря Дмитровича в українську культуру належним чином?

Ні, не оцінений. Коли я перебираю архів Ігоря, то бачу, що там, як я це називаю, «кілометри музики». Бо коли йому замовляли музику для кіно і казали «напиши три теми», він писав тридцять тем… А подивіться на афіші українських театрів – ви знайдете ім’я Поклада тільки в одеській Музкомедії, а у нього ж більше тридцяти вистав! І є такі, котрі ніде не поставлені. При цьому в шухлядах у режисерів, у директорів театрів лежать всі ці лібрето, партитури… 

Я вже мовчу про те, що більшість не знає 80% пісень Ігоря Поклада. Тому коли я 7 вересня робила його концерт у Ворзелі, то наполягала на тому, щоб звучали пісні, яких люди не знають, які не чули раніше….

Це ви про простих людей говорите. А влада оцінила його творчість? Володимир Зеленський нагороджував Ігоря Дмитровича званням Герой України на 80-річчя. У 2004 році президент також нагородив маестро відзнакою «Національна легенда». Як ви думаєте, чому внесок Поклада був оцінений найвищими нагородами так пізно і лише Зеленським?

Він був настільки скромною людиною, що абсолютно не розумів, навіщо йому всі ці нагороди… Казав: не піду (за нагородою – «Главком»), не хочу, не треба воно мені, лишіть мене у спокої… До речі, отримувати він пішов тільки «Героя України». Хоча у нього є два ордени «За заслуги», і орден Ярослава Мудрого… Чому його відзначив Зеленський? Мабуть, тому, що він сам – творча людина. Ми коли були у нього на прийомі, він став, руками розвів і каже: «Ігорю Дмитровичу, коли мені принесли ваше досьє, я не міг повірити, що людина за одне життя може стільки всього створити». Бо, каже Зеленський, «90% людей думають, що ви є автором п'яти пісень».

І це дійсно так. Бо що спадає на думку? «Пісня про матір», «Кохана», «Скрипка грає», «Ой летіли дикі гуси», «Сіла птаха»… Хто назве більше? А між тим навіть ота знаменита колискова з «На добраніч, діти» – «Тепле сонечко сідає» – колискова, під яку виросло не одне покоління українців – теж належить авторству Поклада. 

Він надзвичайно різносторонній композитор, перфекціоніст і водночас людина, яка не зациклювалася на чомусь одному. Він постійно шукав себе у нових жанрах, і це було йому дуже цікаво. Коли він писав музику до своєї першої вистави – «Весілля в Малинівці», то постійно ходив по театрах, щоб зрозуміти, що це за жанр такий – музична комедія. І ніби екстерном пройшов навчання – від першокласника до випускника – швидко та успішно занурився у цей жанр, відчув його специфіку.  

«Ігор Дмитрович розпорядився щодо поховання: щоб ніякого пафосу та сліз»

Хто з українських артистів вшанував його пам'ять? На похороні був присутній син Василя Зінкевича… Це ознака великої вдячності цього артиста. Чи був на прощанні син Софії Ротару? Кого з тих, кого поставив Ігор Дмитрович на крила, ви не побачили?

Ні, сина Ротару не було. Син Зінкевича Богдан – так, він був. При цьому не було нікого від міністерства культури, від Консерваторії, Союзу композиторів… Не було нікого з виконавців, які колись дружили з Ігорем Дмитровичем. І Тоні Матвієнко, яка живе поруч, теж не було.

Що ж… А він знав, що це його останнє літо. І давав мені розпорядження щодо поховання. Звичайно, я махала руками і просила його: «Не треба, не кажи цього». А він мені: «Ні, ти слухай мене уважно. Щоб не було ніякого пафосу. Щоб не було ніяких оркестрів. Не треба мені нічого цього. Щоб було все скромно і без сліз».

Якщо і Мінкульт усунувся, і КМДА, як ви раніше зазначали, відсторонилася, то хто вам тоді допоміг в організації поховання? 

Палац культури «Україна». Вони не просто допомогли, а зробили буквально все – «від» і «до». І навіть зараз продовжують допомагати впорядковувати могилу. Сергій Олександрович Перман, директор палацу «Україна» опікувався Ігорем Дмитровичем усі останні місяці. Тоді вже, на жаль, було пізно щось робити, але він казав: ви тільки не мовчіть, ви говоріть, що треба – ліки абощо, ми будемо допомагати… У Пермана просто неймовірна, фантастична команда. І всі ці люди поруч зі мною по цей час… Коли Ігоря Дмитровича не стало, вони сказали: ви тільки не думайте, що ми вас покинемо, ні, ми будемо з вами…

В інтерв’ю «Главкому» Ігор Дмитрович зізнавався, що в останні роки музика його покинула. Не писав зовсім?

Так. Він захворів, мав складну операцію на серці, півтора місяця провів у реанімації – ситуація тоді була буквально на межі. А коли виписався, відпочив удома і вперше вийшов зі спальні та сів у своє улюблене крісло, то сказав «Все, я більше я не працюю». Я подумала спочатку, що це такий жарт. Але ні, все було серйозно. Він поставив крапку і більше жодного разу не підійшов до інструмента. Інколи міг комусь акомпанувати, але жодної ноти не написав. Сказав: годі, я уступаю дорогу молоді. 

Після смерті пана Ігоря лишився його архів. Яким є його обсяг? Що собою загалом представляє творча спадщина Ігоря Поклада?

Як я вже казала, це – кілометри музики. Я собі такий термін вигадала і його вживаю… Розкажу такий випадок. Ми замовили в кабінет Ігоря Дмитровича спеціальну стінку для нот. І хлопці, які її монтували, кажуть: «Господи, нащо вам стільки полиць? Ми ще такого ніде не бачили». А я відкриваю шафу і кажу: «Бачите? Це все партитура. Знаєте, скільки важать усі ці теки та папки?». Все це колись було поставлено в театрах. Тобто це – вистави. А ось пішли пісні – на вірші Рибчинського, на вірші Дмитра Луценка… Величезні, величезні, величезні папки…

Я вже розмовляла про цей архів з ректором Консерваторії Максимом Тимошенком. Кажу: «Зайдіть до нас, подивимося архів…». Ми ж сусіди з Тимошенком по київському помешканню – в одному домі жили. Він каже: «Добре, зайду». Тобто щось консерваторії передамо, а щось у бібліотеки піде. У грудні я передаю за заповітом Ігоря Дмитровича до тернопільської музичної школи його рояль. Це та школа, яку він сам закінчив…

«Раптом Тоня вирішила, що мамина спадщина передається їй. Ні, не передається…»

Як ви комунікуєте з артистами, які продовжують виконувати твори авторства Поклада, заробляти на них? Хто більш, а хто менш проблемний? З ким не вдається знайти спільну мову? І на яких умовах ви співпрацюєте?

Є один театр, приміром… Проблемний, як ви кажете. Він зовсім маленький, я не хочу його називати. У тому театрі людей, що займаються авторським правом, на поріг не пускають. Взагалі. Не виконують жодного закону… А що стосується виконавців, то у мене була тільки одна проблема, і як її звати на ім’я, ви знаєте…

Тоня Матвієнко?

Так… Ми з Ніною Митрофанівною (мамою Антоніни Матвієнко – «Главком») дуже дружили, дуже… З Ігорем Дмитровичем її пов'язувала неймовірна симпатія. Причому ще з давніх часів… А тут раптом Тоня вирішила, що мамина спадщина передається їй. Ні, не передається. Так не робиться… 

Ти просто подзвони і скажи: «Ігорю Дмитровичу, можна мені мамині пісні виконувати?». І він би сказав: «Звичайно!», бо 99% своїх творів він передавав на безоплатній основі. Але коли людина переступає певну межу, коли не приходить навіть прощатися, не висловлюю співчуття… Не можна так чинити, не по-людськи це. 

Ви колись це пробачите?

А ми з Рибчинськими поговорили і вже відпустили Тоні ті гріхи, які були. Заради пам’яті Ніни вирішили не роздувати цей скандал. До речі, я теж не хотіла, щоб так все сталося. У нас був абсолютно інший алгоритм дій, який ми розробили з агентством з авторського права. Ми хотіли зустрітися в офісі й спитати пані Тоню, що будемо робити далі, як будувати стосунки? Але все вийшло не так, все вийшло надто емоційно… Хоча завжди треба приходити до згоди, завжди… 

Я, до речі, хору «Гомін» права на виконання творів Ігоря Дмитровича передала на безоплатній основі – виключно за роялті. Тобто бачите?.. Тут треба один раз подзвонити, домовитися, і на цьому поставити крапку. 

До речі, мені днями зателефонували з агентства і скинули на затвердження договір. Я відкриваю, а він – англійською мовою. Кажу: «Вибачте, я не читаю англійською. Що це за договір?». А це, виявляється, в січні наступного року у США проходитиме конкурс – на зразок нашого «Голосу країни» – де виконають одну з пісень Ігоря Дмитровича.

Бачите, яка організація процесу?.. Може, ще той виконавець і не візьме участь у конкурсі, а договір вже сьогодні в мене вже на столі. Ось так це робиться у цивілізованих країнах. 

Ви сказали, що разом із Рибчинськими – Юрієм та Євгеном – пробачили Тоні її гріхи. Тобто ні Рибчинські, ні ви подавати до суду на артистку не плануєте?

Та ні, не йшлося ні про який суд. То Євген трошки Тоню полякав… Cуд міг бути, якби Тоня сама подала на нас позов – тоді ми зустрілися б в суді. Точніше, не «ми» і не я особисто, а юристи з агенції. Але я ж кажу: їй достатньо було б лише попросити… І тоді до жодного суду справа б не дійшла. 

А до хору «Гомін» ви маєте претензії? Адже він також виконує пісні Поклада, зокрема, «Кохану».

Ні, ніяких претензій я не маю. Коли останнього разу Вадим (Вадим Яценко, головний хормейстер і художній керівник львівського хору «Гомін» – «Главком») запросив мене на концерт, я підійшла до нього і сказала, що передаю їм усе на безоплатній основі. Він подякував. Ми домовилися про співпрацю, про те, що вони візьмуть ще кілька пісень Ігоря Дмитровича. Мені дуже подобається цей колектив, тому – жодних претензій… Там було, правда, певне недопрацювання їхнього менеджменту. Але ж це не справа хору – розбиратися з документами, їхня справа – виконувати пісні та створювати добрий продукт.  

До речі, ви, певно, знаєте, що у столиці десятиліттями діяв легендарний хор «Гомін», який створив Леопольд Ященко. Чи не бачите ви тут плагіату, бо назви точно збігаються, а прізвища художніх керівників відрізняє всього лише одна літера: Ященко – Яценко….

Не знаю, що вам і сказати… У 1965-му Ігор Дмитрович створив ансамбль «Мрія». Після нього ним керував багато хто, й Тарас Петриненко зокрема. Але для більшості «Мрія» – це дітище Ігоря Поклада. 

«З друзів, окрім Юри Рибчинського, майже ніколи й не лишилося…»

Ви вже казали раніше, що співпрацюєте з юристами та фахівцями з авторського права. Самотужки з цим усім не справитися?

Ні. Я не юрист, я – філолог. Можу книжку написати, а як займатися юридичними справами, я не знаю. Ще коли Ігор Дмитрович був молодим, то існувало таке собі Управління захисту авторського права. Цей УЗАП ще якось працював, а от їхні наступники з ДААСП (Державне агентство авторських та спільних прав) не робили вже геть нічого. Тоді я прийняла рішення і звернулася до агенства VG STAR. Їхній керівник, Ігор Добрянський, це абсолютно неймовірна людина. Він і у музику щиро закоханий, і й до авторів прекрасно ставиться. Так і має бути…

У серпні у Ворзелі відбувся концерт пам’яті Ігоря Поклада. Чому його було вирішено провести не у Києві? Нині директор Палацу Україна Сергій Перман проводить неймовірні шоу на честь «Національних легенд»: вже були концерти-вшанування Вантуха, Рибчинського… Чи була ідея провести таке шоу за життя Ігоря Дмитровича? Чи може бути концерт пам’яті у столиці?

Буде концерт… Так, Перман він робить цикл концертів, і – розкрию вам такий інсайд – оскільки наступний рік міг би бути ювілейним для Ігоря Дмитровича (Ігор Поклад народився у 1941-му, а у 2026-му міг би відзначити 85-річчя – «Главком»), то такий концерт відбудеться. 

Одне з останніх бажань Ігоря Поклада – це щоб ви побували на могилі Володимира Івасюка і залишили там квіти. З ким іще його зв’язувала багаторічна міцна дружба? І кого з цих друзів «успадкували» ви?

Ви знаєте, вже, на жаль, нікого, крім Юри Рибчинського, й не залишилося… Хоча ні, ще є драматург Анатолій Крим, теж наш дуже хороший друг. Також серед друзів ще народний артист України Володимир Засухін і сімʼя Плоткіних – Оксана та Вадим, які допомагали і допомагають мені досі.

Як ви плануєте розпорядитися спадком вашого чоловіка? Можливо, хотіли б створити його музей?

Думала про це, але рішення ніякого не ухвалила. Знаєте, як кажуть, «коли воно державне, то, значить – нічиє». Поруч із нами – державний Будинок творчості, я його вже згадувала в нашій розмові – там все зогнило і пропало, зокрема, унікальні роялі. Там розруха повна, самі руїни. Я такого «музею» не хочу. Тому шукаю зараз людину, яка продовжить мою справу. Я продовжую справу Ігоря Дмитровича, а хтось має продовжити мою. Щоб його спадок не пропав і не був забутий. 

Чи залишив Ігор Дмитрович свого роду творчий заповіт? Чи розпорядився він тим, хто і як може виконувати його музику?

Він взяв з мене слово, що я буду організовувати фестивалі його пам’яті, що я, власне, і роблю – вже один посмертний концерт у Ворзелі пройшов. А взагалі Ігор Дмитрович хотів, аби виконавцем його творів була молодь. Він заслужених і народних артистів дуже поважав, але хотів, щоб за ними йшли молоді. І знаєте, у моєму концерті брали участь діти – десятирічні зокрема. І там така харизма, такий потенціал! Зовсім юні, а вже артисти… Оце і є виконання заповітного бажання Ігоря Поклада – щоб його пісня продовжувала жити. 

Наталія Лебідь, «Главком»