/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F1ec8dd4bac820a74664c95e91c267177.jpg)
Колективна травма народу․ Як наслідки Голодомору передалися нам та що про це каже генетика
"Не став хліб догори дриґом на стіл та якомога більше запасайся їжею, бо ж війна. А ще – мовчи, щоб жити" – такі настанови часто можна чути від наших бабусь та дідусів, які пережили події радянщини. Найбільшим жахом для них став Голодомор 1932 – 1933 років, який і залишив по собі величезну колективну травму нашого народу, яку ми відчуваємо й досі.
Цікаво, що наше співпереживання через події штучного геноциду не є виключно результатом виховання. Наука підтверджує, що колективна травма може передаватися через фізіологічні чи біологічні шляхи, зокрема через епігенетичні механізми.
Спеціально для 24 Каналу цю тему розібрали кандидатка медичних наук психологиня Ірина Франкова, сімейна психотерапевтка Діна Веселкова, а також лікар-генетик Людмила Турова. Як наука пояснює передачу травми наступним поколінням та у який спосіб можна впоратися із цим станом – читайте далі.
Наукові дослідження
Сьогодні найбільш вивчений геноцид Голокост, адже саме з того часу є достатньо задокументованих фактів.
"Систематичний огляд 2019 року говорить про те, що у нащадків частіше спостерігаються гіперпильність, специфічні сімейні патерни: надконтроль, тривога, мовчання про травму. Це простежується навіть за відсутності прямого досвіду пережиття травми", – зазначила Діна Веселкова.
В Україні також є масштабне дослідження, проведене центром українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка з 2003 року. Тоді опитували людей, які під час Голодомору 1932 – 1933 років були дітьми у віці від 1 до 7 років.
"Була контрольна група – тобто ті люди, які не жили на території, яку зачепив Голодомор. Водночас ті, хто пережив Голодомор, значно частіше мали синдром меншовартості, схильність до конформізму, недовіру, страх влади, патологічну ощадливість", – розповіла психотерапевтка Веселкова.
Як це пояснює генетика?
Кандидатка медичних наук Ірина Франкова розповіла, що колективна травма може передаватися через епігенетичні механізми. Певні дослідження показують, що травматичний досвід може впливати на генетичну експресію, тому це передається наступним поколінням.
Наприклад, зміни в метилюванні ДНК, які можуть виникнути внаслідок стресових або травматичних подій, можуть впливати на те, як гени активуються або деактивуються, формуючи емоційні та поведінкові реакції у нащадків, – пояснила Франкова.
У медицині існує концепція біопсихосоціального середовища, де фізіологічні зміни в організмі, викликані травмою, можуть взаємодіяти з психологічними та соціальними факторами.
"Це означає, що травма не лише впливає на індивідуальну психіку, але й може мати фізіологічні наслідки, які формують стратегії виживання та адаптації в сім'ї та суспільстві. У такий спосіб травматичний досвід може стати частиною спадщини, яка передається через покоління, впливаючи на їхнє психічне здоров'я, ідентичність та стосунки з оточенням", – зазначила Франкова.
![]()
Люди у час Голодомору помирали просто на вулиці / Архівне фото
Докторка медичних наук, генетикиня Людмила Турова наголосила, що у медицині немає терміна "генетична пам'ять" у прямому розумінні, бо гени не пам'ятають події.
"Але існує офіційне поняття – епігенетична пам'ять. Це стійкі зміни активності генів, які виникають унаслідок стресу, токсичного досвіду, недоїдання, насильства чи втрати, і можуть передаватися між поколіннями, аж до третього покоління. Тож, "генетична пам'ять" є неофіційним терміном, але те, що люди мають на увазі, наука трактує як епігенетичну спадковість", – пояснила Турова.
Два механізми передання травми між поколіннями
Окрім фізіологічного механізму сімейна психотерапевтка Веселкова відзначає ще 2 механізми передання травми: соціокультурний і психологічний.
Наші бабусі, дідусі, прадідусі та прабабусі, які пережили цей досвід, передають його наступним поколінням через трансляцію своїх переконань, за якими вони живуть. Так вони сформували світогляд наступних поколінь, – пояснила психотерапевтка Веселкова.
Разом із вивченням світу дитині передається і спосіб реагування на різні тригери. Окрім вербального рівня передання, який відбувається за допомогою слів, є ще невербальний – реакції, інтонації, жести. Коли ми за цим спостерігаємо, усе зчитується на неусвідомлених рівнях, навіть якщо наші предки ніколи не розповідали нам про Голодомор.
Не лише ставлення до їжі: якими є прояви колективної травми?
У нащадків тих, хто пережив Голодомор, зазвичай є основний очевидний прояв травми, яка передалася, – ставлення до їжі. Для цих людей їжа має дуже високу цінність.
Саме у дослідженні Київського національного університету, яке ми згадували вище, відзначали найчастіші твердження учасників опитування:
- "Діти завжди мають бути добре нагодовані";
- "Хліб та інші залишки їжі не можна викидати";
- "Треба робити заготівлі та консервації, вдома завжди має бути запас їжі".
"Проблемні відносини з їжею можуть виражатись в поведінці, коли люди не можуть залишити щось на тарілці, навіть якщо вже наїлись. Вони доїдають, щоб "не пропало". Також проявом може бути переїдання у святкові дні, коли неможливо зупинитись перед накритим столом", – додала сімейна психотерапевтка.
Однак наслідки Голодомору проявляються не лише у ставленні до їжі, адже пережита нашими предками травма була значно глибшою.
У сім'ях, які пережили Голодомор, формувалися правила виживання: економити, мовчати, не висовуватись, бути обережним, не довіряти. Частина цих моделей передавалася дітям і онукам, це стало для них способом життя в небезпечному світі, – зазначила Діна Веселкова.
Що цікаво, саме виховання у родині може посилювати цю спадкову травматичність. Найбільше цьому сприятиме замовчування і табуювання теми Голодомору.
"Стратегія уникнення – це одна з ознак травми. Мовиться про очевидців Голодомору, які капсулювали свої переживання, заморозили їх, щоб вижити. Бо головна мета була знайти їжу та врятуватись", – пояснила психотерапевтка.
І навіть після того, як Голодомор уже минув, люди не могли дозволити собі прожити горе. Вони витісняли спогади з двох причин:
- щоб не проживати біль знову й знову, а бути більш-менш функціональними;
- страх того, що за такі розмови могли покарати.
Часто можна почути: "Мої дідусі та бабусі ніколи не розповідали мені про Голодомор, звідки взятись цій травмі?" У такій поведінці є бажання уникнути болю, захистити рідних, не шокувати, але парадоксально: це не тільки не рятує від травмування, але й поглиблює його. Попри те що ця тема не проговорюється, вона нікуди не зникає, а, навпаки, закріплюється на несвідомому рівні та знаходить вихід у різних проявах", – розповіла Діна Веселкова.
У таких родинах навіть нащадки можуть відчувати прояви травми: ірраціональні страхи, злість, тривогу, які їм не до кінця зрозумілі через мовчання.
Науковиця Ірина Франкова називає це "змовою мовчання" – феномен, за якого люди уникають обговорення або визнання певних травматичних подій, зазвичай через страх, сором або бажання уникнути болю.
Цікаво! У цьому ж дослідженні КНУ імені Тараса Шевченка дійшли висновку, що в тих родинах, де сильніше зазнали травми, менше говорять про голод.
Пережита травма також вплинула і на довіру до людей. Річ у тім, що люди, які пережили голод, пам'ятали про погані вчинки тих, кому ще донедавна довіряли. Тому і вчили своїх дітей бути обережними, пильними, багато не говорити на людях і не висловлювати свої думки надто гучно, бо "і стіни мають вуха".
![]()
Деякі родини замовчують травму і досі / Фото з сайту Національного музею Голодомору
Нашарування кількох травм в одній родині
Сучасна наука підтверджує, що можливе нашарування кількох колективних травм в однієї людини чи її сім'ї загалом.
Докторка медичних наук генетикиня Людмила Турова пояснила, що накопичення травм призводить до епігенетичних змін у людському організмі.
Якщо в одній родині покоління проходили через різні історичні травми: Голодомор, Друга світова, радянські репресії, війна 2014 –2025 роки, полон, втрати, вимушена міграція, – саме тоді виникає ефект нашарування, – сказала генетикиня.
Людмила Турова пояснила, що для людини такий стан означатиме кілька моментів:
- епігенетичні мітки не обнуляються, а підсилюються новими стресами;
- є гіперчутливість до стресу, тривожність, схильність до порушень сну, ПТСР;
- є вплив на психіку, імунітет, метаболізм;
"У дітей з таких родин частіше спостерігається тривожність, соматичні симптоми, алергії, порушення сну, надмірна вага, гормональні порушення і схильність до онкопатології, що також підтверджено науково", – підсумувала Турова.
Як впоратися з травмою поколінь у власному житті?
Психотерапевтка Діна Веселкова зазначила, що одна з особливостей постгеноцидного спадку – це замовчування, тому і спосіб подолання буде в тому, щоб зробити цю травму видимою. Саме тому так важливо вшановувати пам'ять жертв Голодоморів.
Інтегрувати цей досвід в колективну пам'ять можуть також допомогти комеморативні практики: ритуали, проєкти, виставки, – додала психотерапевтка.
Ірина Франкова розповіла про типову поведінку людей, які не пропрацювали колективну травму правильно:
- надмірна опіка;
- емоційна відстороненість;
- змова мовчання в сім'ї;
- нетерпимість до слабкості;
- залежність від минулого;
- одержимість травматичними подіями;
- труднощі у міжособистісних стосунках.
Саме ці прояви є наслідком того, що травма замовчувалася.
Веселкова ж наголосила: аби прожити колективну травму та полегшити її прояви, важливо досліджувати саме вашу сімейну історію. Кожна родина проходила цей досвід по-своєму. Варто дізнатись більше про те, які події проживали ваші рідні, скільки років їм було, які саме спогади закарбувались в їх пам'яті.
Це все може допомогти усвідомити джерела своїх переконань, моделей поведінки. Але це може бути корисним не тільки вам, але і вашим бабусям і дідусям. Можливо, вони вперше в житті зможуть виговоритись, коли їх з цікавістю слухатимуть, зрозуміють та підтримають, – зазначила Веселкова.
У терапії важливо мати комплексний підхід і працювати не тільки з минулим, а й з тим, що саме зараз вас тривожить. Якщо це депресія, то краще спочатку звернутись до психіатра.
"Я думаю, що можна досліджувати наслідки травми в різних напрямках психотерапії. В системному сімейному підході ми часто пропонуємо клієнтам створити генограму – схематичне зображення сімейної системи, схоже на родинне дерево. Ми не пропрацьовуємо дідуся і бабусю, а досліджуємо те, як історія сім’ї впливає на наші патерни, переконання, комунікацію тут і зараз", – підсумувала Діна Веселкова.
Ірина Франкова також згадала останні дослідження, які показують, що фізичні навантаження та здоровий спосіб життя також здатні перешкоджати переданню травми між поколіннями.
Попри все, українці мають незламний код відновлення
Генетикиня Людмила Турова наголосила, що український народ сьогодні розглядають науковці всього світу як унікальний приклад багатошарової колективної травми і саме тому так активно говорять про націю з підвищеним рівнем психоемоційного виснаження.
"Проте і як лікар, і як науковиця хочу нагадати найголовніше: ми маємо незламний код відновлення – здатність підійматися з руїн, передавати не тільки тягар минулого, а й силу боротьби, мудрість поколінь та неймовірну живучість, що перетворює пережиті нами травми на джерело світла, розвитку й перемоги! Бо, ми не можемо змінити свої гени, але ми можемо вплинути на ступінь їхньої регуляції та реалізації", – підсумувала Людмила Турова.
Колективна травма народу може перешкоджати нормальному життю українців. Однак замовчування подій лише посилює її прояви. Саме тому важливо не забувати та не ігнорувати те, що пережили наші родичі під час Голодоморів. Бо пам'ять про них та їхній біль – все, що ми маємо тепер.
