«Критика — це не обісрати або похвалити». Лєна Чиченіна — про брак кінокритики в Україні

Чому культурні тексти часто пишуться «для своїх» і перетворюються на інтелектуальну демонстрацію ерудиції, а не на зрозумілу розмову з аудиторією? Як формувалася українська кіноіндустрія після 2014 року, чому суспільство довго вибачало слабкі сюжети за «красиву картинку» та як патріотичний пафос роками блокував нормальну професійну дискусію.

У подкасті «Медіуми» Лєна Чиченіна, головна редакторка медіатаблоїда «Антоніна», розповідає про російську мову в українських серіалах і про те, як ті самі продюсери, які не хотіли відмовлятися від російського ринку, після 2022-го раптом почали просити гроші в держави на «нове українське кіно». А також про нові originals-серіали від онлайн-платформ, перші спроби відійти від телевізійної логіки серіалу для домогосподарок і про те, що справді стало краще, а що просто перекочувало з ТБ в онлайн без змін.

<div style="width: 100%; height: 200px; margin-bottom: 20px; border-radius: 6px; overflow: hidden;"><iframe style="width: 100%; height: 200px;" frameborder="no" scrolling="no" allow="clipboard-write" seamless src="https://player.captivate.fm/episode/b64e8775-24b3-4304-b8f6-dcfd44881e82/"></iframe></div>

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «У нас майже всі серіали були російською мовою, з російськими акторами»;

03:36 «У нас немає профільного видання кінокритики»;

05:05 «Кінокритика в Україні ніяк не впливає на кіноіндустрію»;

06:18 Про кризу культурної критики в Україні: «Це інтелектуальна мастурбація»;

09:20 «Кожна думка повинна мати місце»;

11:03 Як в Україні реагують на культурну критику;

13:03 Як українське кіно реагувало на критику в різні роки;

18:32 «Мені хотілося б більше фільмів, які будуть критикувати наше суспільство»;

24:43 «Netflix знімає свої серіали для того, щоб їх не дивилися, а слухали»;

30:48 Про онлайн-платформи, originals і проблему якості контенту;

38:55 Як Threads змусив дивитися «Холостяка» навіть тих, хто не дивиться ТБ;

42:45 «Холостяк» повністю зіпсував Терену репутацію».

«У нас майже всі серіали були російською мовою, з російськими акторами»

Вадим Міський: Їхав я на роботу і гортав свій Threads. Дивлюся — допис про Оксану Байрак. Я, знаєте, аж трішки мало не поперхнувся: хто, крім Лєни Чичєніної, таке міг написати? Підіймаю очі — дійсно, написала його Лєна. Ви собі уявляєте: наша Чиченіна зареєструвалася в Threads і тепер ще й там буде конструктив у всіх чудових срачах і дискусіях. Лєно, вітаю тебе! Поки що ми ще не представляємо тебе як заслужену працівницю культури України, але ми сподіваємося, що ми вже на порозі.

Лєна Чиченіна: Я на «Антоніну» вже відгукуюсь. Мене вже всі в натовпі — там якісь прем’єри фільмів — кличуть: «Антоніна!». Я обертаюсь. А це, наприклад, Тоню Хижняк кличуть, але вже і ніби мене. Це моє друге ім’я — Олена Антоніна.

Наталка Соколенко: Антоніна передовсім, в моїх принаймні очах і в моїй голові постає як кінокритикиня.

Лєна Чиченіна: Кінокритикиця.

Наталка Соколенко: Тобто для мене це такий маячок: дивитися кіно чи серіал — не дивитися. Або ж достатньо прочитати, заощадити час, зробити свій висновок. І якщо що, в Threads уже буде що написати. Тому що можна процитувати Лєну Чиченіну. Наскільки українська критика взагалі є як інституція? Тобто чи є цех кінокритиків? Що з профільними виданнями, чи вони ще є?

Вадим Міський: Чи напише ще хтось про Оксану Байрак?

Лєна Чиченіна: Про Оксану Байрак ніхто не напише, тому що, по-перше, вона вже Фрося Касьян. Давайте з цього почнемо. На початку повномасштабного вторгнення вона, здається, майже до кінця 2023 року посиділа в Україні. Я була здивована, я думала, що вона одразу в Росію замилиться, тому що вона абсолютно проросійська. Вона туди переїхала в 14-му році одразу після Євромайдану, але це не завадило їй повернутися тріумфально і на СТБ зняти серіал «Нічто не случается дважди» і його продовження — «Нічто не случается дважди — 2».

Наталка Соколенко: Російською мовою?

Лєна Чиченіна: А якою ж? У нас майже всі серіали були російською мовою, з російськими акторами. Наші телеменеджери казали відкрито, що вони не збираються припиняти співпрацю з росіянами. Тому що ми всі придурки, хто каже, що треба цю співпрацю припиняти. Ви ж просто не знаєте ринку, ви не знаєте, що треба продавати, що треба купувати — бо ми всі загнемося.

І от 2022 рік. Усі ті, хто так говорив, почав говорити зовсім інше. Казати: «Боже, державо, дай нам гроші, тому що наша серіальна бібліотека вже нікуди не годиться. Її не можна показувати, тому що там серіали, російська мова і російські актори. Тому державо, будь ласка, Мінкульт, Держкіно, дайте нам гроші на нові серіали, щоб ми зняли без росіян».

«У нас немає профільного видання кінокритики»

Наталка Соколенко: Що стосується медіа, де можна читати кінокритику. В Україні де ці джерела, до яких припадати перед походом у кіно?

Лєна Чиченіна: Майже нікуди. Скажу: це взагалі проблема, і проблема давнішня. Тому що в нас практично немає профільного видання, яке повинно бути — й не одне. Тобто видання конкретно кінокритики, де буде багато матеріалів, які аналізуватимуть наше кіно. Щоб були різні погляди, щоб люди почали розуміти — і автори, і аудиторія, — що таке взагалі критика.

Критика — це не обісрати або похвалити. Це розібрати фільм або серіал і пояснити з суб’єктивним фактором різних авторів, яке місце ось цей конкретний фільм займає в нашій, наприклад, кіноіндустрії. Або які в ньому є недоліки чи, навпаки, переваги. Щоб це було з різних боків, щоб ми на кожен український фільм, наприклад, мали бодай десять різних текстів із різною візією, з різним підходом, на які можна спиратися.

«Кінокритика в Україні ніяк не впливає на кіноіндустрію»

Наталка Соколенко: А кіноіндустрію — медіа, кінокритика теж спрямовує кудись чи ні?

Лєна Чиченіна: Узагалі кінокритика у нас ніяк не впливає на кіноіндустрію. Вона впливає тільки на те, що всі поображаються, наші кіновиробники. Є виробники, які не ображаються, які є абсолютно адекватними, які можуть із тобою не погодитися. Але це нормальний діалог виходить. І це класно. Але переважно у нас немає впливу — тобто на касові збори не вплинуть різні супернегативні рецензії, розгромні рецензії.

Наталка Соколенко: Бо їх нема де почитати, так?

Лєна Чиченіна: Ні, навіть якщо їх надрукують.

Вадим Міський: Ну чого? Є «Українська правда», є «Детектор медіа», є «Ліга» та інші, які періодично щось друкують.

Лєна Чиченіна: Є «Лівий берег», є «Українська правда». Там є відділи культури, і вони збирають за переглядами значно менше, ніж основні видання. І я все ж таки вважаю, що вони, по-перше, порушують дуже класні, серйозні теми. Там багато матеріалів пишуть люди, які безпосередньо причетні до різних сфер культури. Це теж класні погляди — зсередини.

Про кризу культурної критики в Україні: «Це інтелектуальна мастурбація»

Лєна Чиченіна: Але мені здається, що в більшості вони спрямовані на бульбашку, на людей, які дуже в контексті культури. І ці тексти, як правило, контекст не пояснюють. Тому їх нецікаво читати людям, наприклад, з іншої аудиторії, не з бульбашки.

Я дуже часто зустрічаюся з думкою своїх колег, які пишуть про культуру, що людям не потрібна інформація про культуру — вони так думають. Вони свої тексти часто вважають дуже розумними, а невелику кількість переглядів пояснюють тим, що люди не хочуть читати розумні тексти. Але коли я читаю ці «розумні» тексти — вони, як це коректно сказати, це називається інтелектуальна мастурбація. Коли ти бачиш текст і дуже багато термінів, дуже багато згадок імен, дуже багато алюзій на щось і згадок чогось. А в результаті — а в чому думка автора? В чому? Тут просто автор показав, що він щось знає. І все. Якогось цікавого висновку я не бачу в цьому тексті. Або у нас дуже страждають, особливо театральні рецензії, на поверховість, яка прикидається якоюсь інтелектуальною. Тому що ти фактично читаєш переказ вистави і якусь суб’єктивну думку замість того, аби глибше щось копнути.

Наталка Соколенко: Але і літературних критиків у нас теж небагато, принаймні кілька видань. А чим це пояснити? Начебто українці люблять сперечатися, срачі розводити. А критиків — людей, які професійно цим займаються, й аудиторії, яка цікавиться професійною критикою — і в літературі, і в театрі, і в кіно — мало.

Вадим Міський: А в мене є, Наталко, відповідь. Можливо, в Лєни буде інша, і ми зараз посперечаємося. Тому що, як тільки підростає новий критик і висловлює думку, то зразу маститі критики на нього накидаються. Наведу приклад. «Українська правда. Життя» опублікувала в листопаді рецензію на фільм «Ти — космос». Дали написати цю рецензію Аліку Дарману і потім на нього чи не першою накинулася Лєна Чиченіна і просто розтерзала його, як тигриця.

Лєна Чиченіна: Це неправда. Де?

Вадим Міський: Я пам’ятаю, ти навіть сказала, що це єдина негативна рецензія і, мовляв, що ж це таке?

Лєна Чиченіна: Це, по-твоєму, я накинулася — сказала, що це єдина негативна рецензія?

Вадим Міський: Тобто це ти похвалила? Тепер ми будемо знати.

Лєна Чиченіна: Ні, я просто констатувала, що це єдина негативна рецензія була на «Ти — космос». У нас тут теж є проблема в тому, що будь-який навіть трошечки натяк на негатив уже сприймається як «рознесла, хейтери». Рознесла цю рецензію Оксана Забужко, яка сказала, що «Українська правда» чи не працює на русню.

Вадим Міський: Так, усі її рознесли. Я маю на увазі, що ти й інші маститі…

«Кожна думка повинна мати місце»

Лєна Чиченіна: Ні, я, навпаки, за цю рецензію заступилася. Тому що після того, як я почитала допис, мені ця рецензія теж не сподобалася. Вона мені здалася просто неаргументованою, погано написаною. Тому що я не побачила там аргументованих претензій або розбору цього фільму. Мені «Ти — космос» сподобався, і я від багатьох людей із кіноіндустрії чула справді класні розбори. Зокрема, і слабких моментів, які я сама не помітила. Але в цій рецензії цього не було — можливо, тому, що автор ще молодий.

До речі, такого ж типу тексти я якраз читаю від молодих авторів, які тільки починають займатися критикою. Вони намагаються чи то випендрюватися, чи якісь апелювання робити до якихось історичних фільмів. Починають писати про «Скажене весілля», порівнюють його з якимись фільмами Довженка. Ну, коротше, заходять задалеко в пошуках власного «я».

Але я за цю рецензію заступалася, тому що, по-перше, кожна думка повинна мати місце, навіть якщо вона ось така. По-друге, мене дуже вкурвив допис Оксани Забужко, яка накинулася на цю рецензію, тому що вона почала звинувачувати взагалі всю «Українську правду» в тому, що це ледь не антиукраїнська діяльність. І назвала цю рецензію розгромною, хоча вона розгромною не була. Це, знову ж таки, оця наша схильність до перебільшень, до драми. Ми дуже drama queen.

Наталка Соколенко: Хоча це — всього лише критика.

Лєна Чиченіна: Це при тому, що він дуже доброзичливо, цей автор, поставився до фільму. Він нікого не ображав, він висловлював точку зору.

Як в Україні реагують на культурну критику

Наталка Соколенко: Так, моє питання: а чому у нас ця індустрія критики не розвинена — у тих трьох секторах, про які ми говоримо?

Лєна Чиченіна: Тому що в нас виходить отака колотнеча. Тому що людина напише текст, у ньому хтось побачить якусь розгромність, почне критикувати взагалі за те, що автор не мав на увазі. Автор в шоці сидить: «Та я взагалі не розгромно написав. Чого ви до мене причепились?». Тут уже пішли звинувачування в антиукраїнській діяльності.

Я пам’ятаю фільм Андрія Єрмака — він був продюсер, випускав стрічку «Правило бою». Дуже слабкий фільм, з моєї точки зору. Режисер, мені здається, взагалі не зацікавлений у цьому кіно. Він ще потім зняв «Крути 1918». Йому ті «Крути» до одного місця були. Там Муравйов — найяскравіший персонаж, якого Віталій Салій зіграв, усе інше — ні.

І я пам’ятаю, коли відгук написав, здається, Ярослав Підгора-Гвяздовський. Я пам’ятаю, що його всі підтримали, тому що там був абсолютно слабкий сценарій. Щоб зрозуміти: звідти мем пішов про «Мартині документи», тому що там одна з героїнь — її весь фільм шантажували якимись документами. І це була одна з інтриг. Вона мала підставити свого коханого хлопця через якісь документи. І всі чекали. А в кінці йдуть титри — і все, нам просто забули пояснити. Це сценарист не дописав одну з головних ліній.

І Ярослав покритикував, в коментарі прийшов, судячи з усього, бухий цей режисер. І він почав погрожувати Ярославу фізичною розправою. Це не просто були якісь потасовки в коментарях. Він дуже агресивно, явно в стані якогось афекту, погрожував його десь там знайти, побити.

Як українське кіно реагувало на критику в різні роки

Наталка Соколенко: Я зараз пригадую нашу українську історію, 120—130 років тому. І теж був цікавий сюжет. Як молодий літературний критик пробував себе Микола Міхновський. Але оскільки він намагався на мастодонтів щось написати, на Івана Карпенка-Карого чи на Старицького — і писав як літературний критик, тобто критикував — то мусив писати під псевдонімом і видаватися в Австро-Угорській імперії, щоб його не вирахували, що це пише він. Тому що не можна було на авторитетів підіймати свій молодий голос. Що з цим можна робити, як цю культуру змінювати? Тому що критика — це ж дуже цікаво. Це і розвиток критичного мислення, за що ми вболіваємо окремо.

Лєна Чиченіна: У нас була хвиля українського кіно, яка почалася з 2014 року. Насправді вона почала розвиватися раніше, коли Держкіно оновилося, знову пішли пітчинги, але фактично це були 2013—2014 роки. Вийшли «Плем’я», «Поводир». Тоді «Поводир» зібрав велику касу. І це було дуже незвичне кіно, тому що була дуже красива картинка. Ми не звикли до такого. І багато кінокритиків це кіно назвали слабким. Це пішло всупереч суспільній думці, тому що люди не розуміли, чого кінокритики хочуть.

А насправді я зараз розумію, що тоді це кіно публіка сприймала не дуже об’єктивно, тому що ми просто не звикли, що в українського кіно може бути настільки якісна саме картинка. І всі кинулися на це зображення — і воно справді там класне. Але сам сюжет слабкий, там дуже багато пафосу, там Джамала дуже погано грає. Я не розумію, навіщо її туди взяли. Співає гарно — без питань. І проводить Нацвідбори теж. І вона класна продюсерка, безумовно, але як акторка — ні. І тоді був великий конфлікт: кінокритики, які писали з точки зору більшої вимогливості — до сюжету, до всього, щоб була відсутність пафосу. Також була історія про кобзарів, яка є фейковою. І на цій фейковій історії будується фактично пропагандистське кіно. Тобто це те саме, що роблять росіяни. Але тоді, після всього патріотичного піднесення, після Євромайдану — все це дуже зайшло. Це було незвично. І тому зрозуміло, що люди, які емоційно захопилися цією історією, почали нападати на критиків, які були незадоволені. Ще гірше було з фільмом «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», він вийшов у 2012 році. І до цього не було, розумієте? «Штольня» вийшла — після якої у людей психотравми.

Вадим Міський: Це я.

Лєна Чиченіна: Усі, усі. Я пам’ятаю, був рік — 2017-й. Я з людьми говорю і кажу, що от я журналістка, пишу про українське кіно. І майже в 90% випадків: «А вам є про що писати? А про що ви пишете?». А вже купа фільмів, вийшла: і «DZIDZIO Контрабас», і «Скажене весілля». І я кажу: «Так багато українського кіно вже, а ви що, не дивитесь?». А у відповідь: «Ні, і не збираюсь». А я говорю: «Чому?» — «Мені “Штольні” вистачило». Тобто «Штольня» відбила інтерес до українського кіно на дуже-дуже багато років.

Вадим Міський: Пройшло 20 років, а я досі пам’ятаю їхній саундтрек, навіть слова пісні: «Штольня. Спочатку було дуже весело, прикольно! А потім стало темно, страшно й больно». 20 років…

Лєна Чиченіна: А це до плюсиків кіно. Загалом режисер Любомир Левицький, мені здається, дуже хороший піарник. Він дуже добре вміє подати себе, розкрутити себе, тому цей саундтрек ми й пам’ятаємо, бо цей фільм тоді розкрутили. Після цього виходить «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Я тоді подивилася його — нормально. Зараз його просто неможливо дивитися, тому що це теж пафос совєтський, з моєї точки зору. Але тоді не було таких фільмів. І критикувати цю стрічку було, на думку багатьох людей, непатріотично.

Наталка Соколенко: Богохульство!

Лєна Чиченіна: Я пам’ятаю, знову ж таки, Оксана Забужко в одному зі своїх есеїв навіть — здається, я знову влізаю в танк — вона одного з кінокритиків звинуватила теж ледь не в роботі на Росію. І, звичайно, багато недоліків знайшли в цьому фільмі. Пані Оксана апелювала, що дивіться: в кінотеатрі нарешті ми отримали наше кіно. І ось його спаплюжили, розкритикували. От була мода колись звинувачувати: якщо тобі щось не подобається, якщо щось українське комусь не подобається — це все, це рука Кремля, це непатріотично.

«Мені хотілося б більше фільмів, які будуть критикувати наше суспільство»

Наталка Соколенко: Зараз уже не так має бути. Більшість стрічок уже є. Мені здається, з’явилася звичка до того, що українське кіно є, воно різне. Ну тож поговорімо про те, яке воно.

Лєна Чиченіна: Я згодна. Дуже багато людей, які вже мають більше вимог, які розуміють, що до українського кіно можна ставитися як до цілком повноцінного, тому що в нас уже дуже багато фільмів, які зібрали касові збори. От, наприклад, «Мавка. Лісова пісня» — анімаційна стрічка, не та, яка вийде невдовзі. Вона зараз у топі, досі там і навряд чи хтось переб’є. Наскільки я пам’ятаю, десь 150 мільйонів вона зібрала в українському прокаті. Щоб ви розуміли, до «Мавки» була думка в нашій кіноіндустрії, що українське кіно не зможе зібрати більше, ніж 80—90 мільйонів, тому що світові різні фільми — блокбастери типу «Аквамена» або мультики Pixar — збирали 110 мільйонів, а тут наша анімація зібрала на кількадесят мільйонів більше, ніж піксарівські світові хіти. Це дуже класний показник. І люди ж пішли на цей фільм, його подивилися за кордоном. Те саме зараз із «Ти — космос». Люди ходили по кілька разів. І це авторський фільм. Він і масовий, і розумний.

Так само можна говорити про багато інших стрічок. У нас уже дуже багато перемог і участі на міжнародних кінофестивалях, тому що у нас була донедавна стратегія розвитку кіно до 2020-го року. Поки був Пилип Іллєнко головою Держкіно, у нас була цілком нормальна стратегія: ми фінансуємо масове кіно, яке не дуже інтелектуальне, але воно потрібне — це велика складова ринку. Ми знімаємо документалістику креативну, якесь авторське кіно для того, щоб показувати за кордоном, для культурної дипломатії. Можливо, в Україні його не дуже добре подивляться, але це захищає нашу честь. І ці всі фільми були.

І ми бачимо, наприклад, того самого Валентина Васяновича: його фільми потрапляють у головні програми крутих фестивалів. Зовсім недавно його стрічка за перемогу отримала нагороду на фестивалі в Торонто, у дуже класній секції. Там у цій секції оцінюють саме режисерський креатив, нову думку якусь. І коли він ще, здається, знімав це кіно, ми були на фестивалі Миколайчук OPEN — і на якійсь попойці Валентин мені каже: «От збираюся знімати кіно, де умовно кіно починається з того, що Олексій Арестович переміг на виборах». Умовний Олексій Арестович. Ну, якийсь популіст. Я дуже хочу подивитися це кіно. Він уже зробив усе, обіцяв показати вибраній аудиторії цей фільм. Я все чекаю, тому що я вважаю, Валентин Васянович — один із найбільш талановитих наших режисерів. І тому я би дуже хотіла, щоб такі фільми — незручні, які він знімає — теж набирали велику аудиторію. Тому що стрічка про популізм — у нас майже немає таких фільмів.

Узагалі мені хотілося б більше фільмів, які будуть критикувати наше суспільство. Проблема з критикою в тому, що немає сміливості. Разом із тим — постійні сутички з авторами, які там комусь не подобаються, але все одно дуже часто немає сміливості якось об’єктивніше поставитися до тих самих визначних наших митців. Тому що в нас теж оця забронзовілість.

Наталка Соколенко: Я кажу, це традиція. Їй понад 100 років. Треба з цим щось вирішувати.

Лєна Чиченіна: Дуже показова ситуація була з Ліною Костенко, коли в неї Жадан узяв інтерв’ю. Простежувалася тенденція, коли люди впадають у крайнощі: або возвеличення — або ж інші люди надивляться на це возвеличення й ідеалізацію і навпаки починають говнити. А ті, що возвеличують — вони, відповідно, теж починають обурюватися. Тобто ми не можемо ставитися якось нормально, об’єктивно до талановитих наших людей — як до людей, які можуть робити і щось погане, і щось хороше, і бути талановитими. Чомусь не виходить поєднати це і те, й інше.

«Netflix знімає свої серіали для того, щоб їх не дивилися, а слухали»

Вадим Міський: Лєно, ми поговорили про кіно і кінокритику, але в нас ще є такий сегмент медійної індустрії як серіали. І якщо раніше це було тільки по телебаченню, то зараз у нас намагаються грати в цю гру також і онлайн-платформи: «Київстар ТБ», Sweet.tv, Megogo. Вони запускають свої Originals. Зокрема, згадаємо останні: «Вітя», «Тиха Нава» на «Київстар ТБ». Були «Зрадники», «Ховаючи колишню» на Sweet.tv. І ти, звісно, не оминула їх увагою. Але загалом — які твої спостереження? Тут у нас із якістю як? Є чим пишатися, нема чим пишатися? І чи вистачає людей, які взагалі критично осмислюють оцей сегмент медійної індустрії?

Наталка Соколенко: І взагалі, який є зараз у світі стандарт? От що таке хороший серіал?

Лєна Чиченіна: Зараз, треба сказати, зовсім недавно Бен Аффлек із Меттом Деймоном були на подкасті «The Joe Rogan Experience». Вони розповідали, як Netflix робить серіали. Це вже давно говорять в індустрії, щоб ми не апелювали тільки до наших телеканалів, які роблять з думкою «для ідіотів». З думкою «про вас, ідіоти, щоб ви подивилися це гівно». І Netflix робить те саме. Як часто говорили на телеку продюсери: ми знімаємо свої серіали для того, щоб їх не дивилися, а слухали. Тому що так робить домогосподарка Антоніна — власне, на честь якої я назвала свій сайт. Так колись на «1+1» називали свою уявну глядачку, а після того, як це перетворилося на мем, вони вже кажуть: ні, уже ми на неї не орієнтуємося. А розказували колись на «1+1» для Антоніни — розрада, надія, що Антоніна хоче від «1+1» дітей. Ось. А тепер кинули, всьо — уже Антоніна для них ніхто. Бачите?

На телеканалах, якщо це потужні телеканали, то в них у промовідділі є розробка своєї аудиторії. Вони її персоніфікують для своїх працівників, щоб журналісти знали в обличчя, для кого вони працюють. І зазвичай на наших телеканалах працюють, як вони самі заявляють, для домогосподарок. Орім чоловічих каналів, типу ICTV. І якщо подивитися на рекламу, то дуже багато саме господарських товарів: товарів для дому, для дітей, для миття, прання і так далі. До речі, в мене було спостереження: після 22:00 основний блок у рекламі — це реклама казино, онлайн-казино. Я була в шоці від цього. Тому що це подається так: «Що, ти давно не був у нас?». Уявляєте лудомана? Ну, це жахливо. При тому, що дуже багато лудоманів серед військових. Це жахливо.

Лєна Чиченіна: Повертаємося до Netflix. Наші кажуть, що серіали — для того, щоб їх слухали. Тому що домогосподарка Антоніна, поки варить борщ, відвертається спиною до телека і просто його слухає. І потрібно робити цей серіал так, щоб було зрозуміло, навіть якщо ти його не дивишся. Тобто треба, як геть для дурників, усе проговорювати. А зараз це робить і Netflix, але з іншою мотивацією. Не для домогосподарок, а для тинейджерів. Загалом з розрахунку на те, що їхні глядачі сидять у ґаджетах. Вони не сидять і не дивляться серіал по телеку чи по ноуту. Вони вмикають телек або ноут, але сидять у телефоні. І вони слухають. Їм потрібно постійно проговорювати. Фактично, як тифлокоментар для людей, які не бачать. Ось приблизно так само треба сценарій писати.

Наталка Соколенко: Недавно ж Маск закликав відписатися від Netflix заради психічного здоров’я ваших дітей.

Лєна Чиченіна: В Україні всі відписалися, до речі, від X і перейшли в Threads. У нас така ситуація — вона не якась особливо українська, але якщо ми говоримо про Netflix, то там є вибір. Ти можеш дивитися такий дебілізм — я якось дивилась якийсь фільм із Пірсом Броснаном. І там просто «Судьба і доля» якась іде. Але так само на Netflix ти можеш подивитися і класні, навіть авторські твори. Ти просто маєш вибір. У нас же донедавна, якщо ми говоримо про серіали, цього вибору не було. Або ти дивишся «Судьбу і долю», Оксану Байрак і ще різні зашкварні сюжети, або ти нічого українського не дивишся. І я чекала, і багато людей чекали, щоб наші онлайн-платформи роздуплилися і почали знімати свій контент. Про це мова була ще років десять тому.

Про онлайн-платформи, originals і проблему якості контенту

Лєна Чиченіна: Я пам’ятаю, у нас є велика подія, називається Kyiv Media Week, де щороку медійники збираються і хваляться, які вони офігенні. Я дуже люблю це слухати, особливо тому, що вони можуть брехати. Бо ці гівносеріали, мені інколи здається, з усієї присутньої аудиторії дивлюся тільки я. Продюсери їх не дивляться. Вони хваляться одне перед одним, перш за все, рейтингами. І от — «це класний серіал». А я ж їх усіх дивлюся і думаю: «Боже, що ви мелете?». Вони ж самі цього всього не дивляться, звісно. І ті люди, які присутні, теж не дивляться. І вони думають: «Ну, може, правда це». Про власні originals почали говорити давно, але казали, що в нас мало підписників. Українці не дуже підписуються на онлайн-платформи, і тому нема за що робити. А зараз уже трошечки підписників набрали й почали також з інших джерел гроші десь брати.

Раніше був випадок, у 2021 році — платформа, яка називалась All TV, царство їй небесне, холдинг був Ахметова. Вони запустили «Зломовчання» — це разом із хорватами, здається. Це був хороший серіал: там українські актори й хорватські.

Наталка Соколенко: Сюжет такий дуже-дуже потрібний.

Лєна Чиченіна: Так, там, здається, про торгівлю людьми. Єдине — російська мова також була. Я так розумію, що вони хотіли це все продавати й на російський ринок. Але, зрештою, це був такий приклад справді якісного серіалу, з якісною картинкою, не телевізійною, не дешевою. І зараз цієї осені ми бачимо просто сплеск контенту, який виходить на онлайн-платформах. По-перше, «Вітя» на «Київстар ТБ» вийшов. Потім «Зрадники» вийшли на Sweet.tv. Це був дуже амбітний проєкт, і він багатьом сподобався. Це дуже дороге шоу, всесвітнє. Його дорого було закупити. Мені сподобалося, що це формат реаліті, де немає оцього срачу, який є у нас на телебаченні, коли це просто вже жорсткі маніпуляції — такі як у «Холостяку» чи в «Супермамі». Тобто це не кринж-шоу. Кринж-реаліті у нас є на телебаченні. Я знаю людей, які йдуть на «Супермаму», тому що думають, що вони супермами. Їх там обісруть, а потім вони: «Ах, чого ж так сталося?». Я кажу: «Ну, не треба було йти на таке шоу». А «Зрадники», навпаки, там автори намагалися зберегти напругу, але без відвертої маніпуляції. Також на Sweet.tv вийшло «Життя на трьох». Мені цей серіал не сподобався, бо він майже нічим не відрізнявся від наших ситкомів або скетчкомів на телеку. Тобто це просто такий самий телевізійний серіал, тільки перенесений на онлайн-платформу.

Далі на Sweet.tv вийшов серіал «Ховаючи колишню». Мені здається, що це був проривний серіал. Хоча в мене до нього є кілька запитань, але в порівнянні з тими хорошими моментами, які в ньому є, їх можна або опустити, або просто зауважити. Безумовно, похвалити цей серіал варто, тому що це смілива ідея. Сценарист і режисер Сергій Кулибишев — по-перше, це мій дружечок, тому я його зараз буду хвалити. Але він уміє придумувати такі нетипові сюжети. От коли він мені розповідав ідею цього серіалу, каже: «Я придумав, що четверо чоловіків — їх запрошують на похорон колишньої військової, яка загинула на фронті. Вони всі четверо — її колишні. Вони приходять на похорон і не розуміють, чому їх запросили». Потім вони збираються в кафе і починають спілкуватися між собою, тому що намагаються з’ясувати, чому вона пішла на фронт.

І там є в цьому серіалі те, чого в нас не було в серіалах до того. Це якийсь правозахисний дискурс, це коли чоловіки спілкуються про свої чоловічі проблеми. І це навіть почали називати «Секс і місто», тільки чоловічий і український варіант. І я бачила дуже багато позитивних відгуків. Наскільки я знаю, перегляди на Sweet.tv також дуже непогані. Принаймні керівництво цими переглядами задоволене. І це класно, тому що дає надію на те, що вони продовжать цю практику, раз воно пішло. Буквально наступного дня після нашого запису я йду слухати презентацію від Sweet.tv — вони будуть представляти нові проєкти свої. Сподіваюся, там теж буде багато чого (на презентації платформа повідомила про запуск другого продакшну Big Entertainment show Sweet.tv Originals. У новому сезоні глядачі побачать, зокрема, шоу «Вгадай мелодію», «Впізнай брехню», «Фабрика зірок», «Танцюють всі» і тревел-шоу «Destination X» — «ДМ»). Ну і на «Київстар ТБ» також.

Наталка Соколенко: Тобто зародився ринок цих серіалів.

Лєна Чиченіна: Так, вони побачили, що розумніші серіали робити можна, тому що їх будуть дивитися, вони отримують якийсь зиск. І ось зараз вийшла «Тиха нава» на «Київстар ТБ». Я її зараз дивлюсь, у мене теж багато запитань до цього серіалу, але він кращий, ніж те, що ми бачимо на телеку. І я сподіваюся, що це дасть можливість нашим авторам рости.

Щоправда, я все ж таки на місці цих платформ звернула б увагу саме на кіновців, а не на серіальників. Тому що люди, які клепали серіали — у них усе одно лишається оцей відбиток, як у кожній професії, якісь штампи. От у нас, наприклад, журналістів — ті журналісти, які працювали в новинах, у них часто штампується оця новинна начитка. І вони вже не можуть читати текст інакше. А не завжди така начитка доречна, проте вони вже по-іншому не можуть. Так само можна сказати й про людей, які працюють у серіалах. Навіть коли вони хочуть, вони вже не можуть написати геть щось інше. А кіновці — якраз якщо ми згадаємо зародження оцих крутих серіалів на світових онлайн-платформах, той самий «Картковий будинок», що ми дивилися. І що відрізнялося від телевізійних серіалів — туди ж почали запрошувати саме кінорежисерів, того ж Девіда Фінчера, наприклад. І вони знімали ці серіали.

Я думаю, що в нас теж потрібно звертати увагу саме на кінорежисерів, кіносценаристів, акторів. Тому що в серіалах також є багато класних артистів, але дуже багато з них — і про це самі говорять люди в індустрії — зіпсовані серіалами. Тому що їх змушують роками грати «в спину» домогосподарці Антоніні, яка варить борщ. Відповідно, втрачається оця тонкість гри. Потрібно рубати. Якщо ти мразота — то ти мразотою маєш бути, щоб було зрозуміло, не дивлячись на екран, що це негативний персонаж. І «Тиху наву» знімала Sfera Film, яка до того зняла дуже багато різної кринжатини. І класно, що вони зняли краще, ніж знімали раніше. Але збереглися оці головні негативні персонажі — вони прям такі мразоти. Мені навіть нецікаво їх розбирати, тому що це просто як Карабас-Барабас, як у мультиках. Але я бачу, що той самий Threads, з одного боку, дуже хейтерський, дуже токсичний, а з іншого — настільки лояльний до українського кіно, що мені здається, це ту мач. Тому що я дивлюся: дописувачі в Threads хвалять відверто погану акторську гру, а люди в захваті. Але нічого, я це виправлю.

Наталка Соколенко: Може, якраз такий ефект, як від «Поводиря»? Вау, з’явилися українські серіали не тупіші, а щось краще.

Лєна Чиченіна: Я думаю, це важить. І я думаю, можливо, багато аудиторії… Я просто бачу те, що зараз у Threads пишуть про українські серіали, про українське кіно. Я бачу ситуацію, яка була у Facebook десь орієнтовно у 2015-му році. От дуже такий вайб, коли ми не будемо нічого сварити, от ми будемо захоплюватися.

Як Threads змусив дивитися «Холостяка» навіть тих, хто не дивиться ТБ

Наталка Соколенко: А про «Холостяка» що в Threads пишуть?

Вадим Міський: Я чекав моменту, коли ми цю тему зачепимо.

Лєна Чиченіна: Боже, хто це з телеменеджерів сказав? Здається, Олександр Богуцький це сказав, що 2026 рік буде роком Тараса Цимбалюка.

Наталка Соколенко: Ти знаєш, я бачила цей пост і я так здивувалася — а чого, власне?

Лєна Чиченіна: Його всі ненавидять уже. У Threads є списки людей, яких ненавидять. І туди входять Слава Дьомін, інтерв’юер наш, Тарас Цимбалюк, Решетник туди потрапив. Він зазвичай позитивний персонаж був, але оце він вляпався зі збором на автівку.

Наталка Соколенко: Але повернімося до «Холостяка». Що в Threads пишуть?

Лєна Чиченіна: Пишуть, що ми його не будемо дивитися. Але ситуація така: з одного боку, СТБ багато в чому змусило людей дивитися «Холостяка» в прямому ефірі. Молодь, яка взагалі буде дивитися телевізор із блоками реклами? Вони дивилися! Чому? Тому що мемчики постять одразу. Весь Threads був у мемчиках. Я, чесно кажучи, дивилася «Холостяка» уривками. Мені так це шоу не подобається — воно мені просто нудне. А це було ще нудніше. Видно, що Тарасові всі ці дівчата були до одного місця.

Вадим Міський: Він це не приховував, він в інтерв’ю про це потім говорив. Ти знаєш, але меми — це справді дуже потужна річ. Ми з Галиною Петренко, нашою колегою з «Детектора медіа», обговорювали таку історію. Вона людина, яка раніше не дивилася «Холостяка». Вона цього разу почала дивитися сезон від найпершого епізоду. І в якись момент державна інституція, яка абсолютно не має нічого спільного з «Холостяком» — Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки — вирішила у своїх стратегічних комунікаціях використати зрозумілий простому українському народу, так би мовити, мемчик із «Холостяка». Я до того, що ці меми далеко за межі бульбашки глядачів цього шоу розповсюджуються і вони підсаджують.

Лєна Чиченіна: Вони фактично зробили так, що дуже багато людей, які «Холостяка» не дивилися, все про нього знають. Тому що вони читають Threads — вони просто «Холостяка» дивляться по цих мемах. І також дуже багато дали блогери, стримери, які це дивилися, переважно це відбувалося на Twitch. Вони дивилися «Холостяка», коментували й збирали гроші для ЗСУ. Там теж був великий скандал, тому що СТБ бачило, що використовується їхній контент на іншій платформі, їм було норм — вони нічого не казали.

І тільки коли вже мав бути фінал, вони кинули страйк цим блогерам. Там був цілий срач. Але зате вони, очевидно, змусили людей піти подивитися фінал цього шоу.

«Холостяк» повністю зіпсував Терену репутацію»

Наталка Соколенко: Але СТБ звітує, що там рекордні показники. Я теж не дивилася — я жодного «Холостяка» не дивилася.

Лєна Чиченіна: Я в оцьому всьому дозволю собі сказати, що я не буду вірити показникам. Ні, може, вони й правдиві. Я не стверджую, що вони там брешуть чи ще щось, але я до них ставлюся дуже скептично. Тому що вони так само звітували і про минулий «Холостяк» із Тереном, якому вони повністю зіпсували репутацію, який сам собі зіпсував репутацію. Тому що, як я розумію, він хотів ще більшої медійності. Він говорив про те, що хоче говорити про ветеранів, людей з інвалідністю, пропагувати це просвітництво. Він це великою мірою зробив, але я думаю, що він і для себе хотів більшої медійності. І він, на превеликий жаль, потім і сам констатував, що за це поплатився, зокрема, репутацією. Тому що я, коли тільки почула ці чутки, що Терен буде «Холостяком», одразу написала, що нічого хорошого я від цього не чекаю. Тому що це не те шоу. Це одне з найтоксичніших шоу на одному з найтоксичніших каналів. Ну куди ти йдеш? І він потім казав: «Ой, ну я не дивився жодного сезону цього шоу». Ну, навіщо йти… Але вони звітували про те, що там вони страшне таке просвітництво зробили для всіх людей.

Вадим Міський: Частка правди, я думаю, у цьому є.

Лєна Чиченіна: Безумовно!

Вадим Міський: Можливо, певний пласт людей і не замислився б над цією проблематикою, якби не побачив її у зрозумілому для себе середовищі, у зрозумілому форматі й зрозумілою мовою. Людину з інвалідністю, яку показують, можливо, вперше, сексуальною на телебаченні. І це теж, на мій погляд, має певну просвітницьку й адаптаційну до умов нашого часу місію, яку, принаймні, спробували виконати. Я думаю, що це був свідомий крок — усе-таки взяти таку людину.

Лєна Чиченіна: По-перше, я авторів цього шоу бачу людьми доволі цинічними. Я не думаю, що вони сиділи й запалилися ідеєю: як же ж розказати про ветеранів. Оце моя така думка. Але разом із тим — так, частково це вдалося. Але завдяки тому, що потім Терен відмивався від цього всього гівна впродовж достатньо тривалого часу. Мені здається, вже відмився, але все одно шлейф лишився.

Холостяка» так і говорять: що це шоу, яке дуже багато маніпулює

Усе-таки те, що зараз із Цимбалюком — там він теж звітує, що в нього гонорари збільшилися на 50%, 100%. Але вже, знаєте, купа жартів на тему: «А що це за фільм? Головне, щоб там не було Цимбалюка». Ну будь ласка, ми вже не хочемо на нього дивитися. І тим більше — було дуже багато коментарів із приводу того, що ми думали: він такий непоганий чувак, красивий, секcі, ще й цікавий. А він виявився «нецікавим, ще й тупим» — це коментарі. І навіть він прийшов на шоу, де робили «прожарки», формат стендап-комедії.

Вадим Міський: І недожарили його.

Лєна Чиченіна: Так, його недожарили, тому що це все-таки складний жанр, мені здається. Але трохи його там покусали. І найбільше там шерили жарт про те, що він колись знімався — уже коли війна була — в кліпі «Ленінграда». І цей жарт йому самому сподобався. Він погодився, мовляв, поки всі читали новини, Тарас Цимбалюк не читав новин і тому знявся в цьому кліпі.

Але здебільшого майже вся «прожарка» будувалася на тому, що він не дуже розумний. І його порівнювали з Карпом — із його персонажем зі «Спіймати Кайдаша». І, чесно кажучи, я думаю, що це був дуже класний каст. Просто майже всіх підібрали відповідно. І реально Тарас Цимбалюк — це Карпо. Це вже давно говорили. І про «Холостяка» так і говорять: що це шоу, яке дуже багато маніпулює. І чай Lovare уже всіх задовбав — він там окремий персонаж. Але реклама справді ефективна, вони роблять ефективні інтеграції, тому їх дуже добре запам’ятовують.

Загалом мені цікаво подивитися, що буде з «Холостяком» далі. Тому що є пропозиції, що може бути «Холостячка». Але, знову ж таки, в розмовах із колегами вони кажуть: «Ну, окей, подумаймо, як це буде виглядати». Наприклад, буде Лєра Мандзюк. Її розглядають як холостячку — теоретично. Буде Лєра Мандзюк і 20 чоловіків. Які будуть запитання до чоловіків? «Чому не на фронті, чому не на нулі, чому ти такий красивий тут сидиш?». І це буде не дуже ок. І справді, коли ми будемо бачити 20 чоловіків, які прийшли знайомитися з дівчиною за таких умов, це буде не дуже ок, тому що тема тригерна.

Вадим Міський: Лєно, дякуємо тобі за розмову. Мені здається, сьогодні ми почали прожарювати різні сегменти медійної індустрії — і сегмент кінокритики, і серіальної критики. Але ця прожарка має тривати: ми ще недожарили, тому будемо продовжувати.

в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Оксаною Матковською про те, як війна змінює українську мову і хто сьогодні формує мовні норми, Анною Бабінець про розслідування «Державні діти», Наталією Попудрібко про культурну дипломатію в радіоефірі, Стасом Козлюком про те, чому Україні дедалі важче утримувати увагу світової аудиторії, Оленою Левандовською про український проєкт «ШВАБРА», що змінює культуру блогінгу зсередини, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Мартою Наумовою про те, як працювати з медіаграмотністю на рівні державної політики, СергіємМіхальковим про телеграм-канали, які під час «шахедних» атак маніпулюють емоціями й перетворюють тривогу на прибутки, Юрієм Табаченком про те, як відзначити сторіччя мовника так, щоб про нього говорила вся країна. Тетяною Трощинською та Данилом Мокриком про те, чи варто публікувати смерть у медіа, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним та інші ідеї Pedan buro, Катериною Котвіцькою з Megogo Audio про тренди у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

<iframe allow="autoplay *; encrypted-media *; fullscreen *; clipboard-write" frameborder="0" height="450" style="width:100%;max-width:660px;overflow:hidden;border-radius:10px;" sandbox="allow-forms allow-popups allow-same-origin allow-scripts allow-storage-access-by-user-activation allow-top-navigation-by-user-activation" src="https://embed.podcasts.apple.com/us/podcast/%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%83%D0%BC%D0%B8/id1685135057"></iframe>