«Зневага замість співпраці»: як Польща втратила Україну

Ставлення поляків до українців на початку повномасштабної війни ґрунтувалося на масовій підтримці та співчутті. Тепер воно більше змінюється на роздратування й недовіру. Про глибоку кризу у відносинах між Варшавою та Києвом у колонці для Guardian пише журналіст видань Gazeta Wyborcza та Polityka Матеуш Мацціні.

На початку повномасштабної війни поляки масово відкривали свої домівки для біженців з України. Тоді правляча партія «Право і Справедливість» підтримала цей рух, і здавалося, що дві країни рухаються до безпрецедентного союзу. Варшава лобіювала українські інтереси на Заході, а Київ публічно дякував полякам за щедрість.

За словами автора, цей період солідарності вже минув. Згідно з опитуванням польського інституту CBOS, оприлюдненим минулого місяця, 52% поляків уже виступають проти прийому нових українських біженців.

Дедалі більше поляків втомлюються від підтримки Києва. Частина правих політиків стверджує, що передача зброї Україні послабила обороноздатність самої Польщі.

Напругу посилює і політика пам'яті. Володимир Зеленський назвав військовий підрозділ на честь Української повстанської армії (УПА), причетної до вбивства близько тисяч поляків у 1943 році. У відповідь президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Зеленського ордена Білого Орла. Це найвища державна нагорода Польщі, яку можуть отримувати іноземці. Обидві сторони зробили демонстративні кроки, що фактично заморозило двосторонні відносини.

Автор зазначає, що у польських соцмережах активізувалася російська дезінформація. Зокрема, поширюються наративи про українських «утриманців соціальної допомоги», які нібито живуть за рахунок місцевих жителів.

За словами журналіста, така риторика підживлює побутове насильство. 26 липня у Вроцлаві невідомі напали на молоду українську пару біля продуктового магазину. За наведеними даними, нападники вигукували: «ідіть на війну». Повідомлення про словесні образи чи фізичні напади на українців у польських містах, як пише автор, з'являються «майже щодня».

Головну причину розчарування Мацціні вбачає не лише в особистих конфліктах лідерів чи історичних суперечках. На його думку, проблема в тому, що жодна зі сторін не намагалася зрозуміти іншу поза контекстом війни.

Українські біженці, щойно з'явилася така можливість, почали виїжджати з помешкань родин, які їх прихистили. Вони орендували або купували власне житло, відкривали бізнес і формували повноцінну громаду, що часто означало пряму конкуренцію з місцевими жителями. Для майже моноетнічної Польщі така трансформація виявилася складною для сприйняття.

Автор наголошує, що змінилася і сама Україна. З пасивного отримувача західної допомоги вона перетворилася на експортера військових технологій і напрацювань. Українські лідери також звикли до прямих переговорів із керівництвом США та Західної Європи, тому їм більше не потрібне посередництво Варшави.

Мацціні критикує коаліційний уряд Дональда Туска за те, що він не підготував польське суспільство до сприйняття українців як повноправної частини спільноти. На його думку, уряд також підтримував ілюзію, що саме Варшава відіграватиме вирішальну роль у європейському майбутньому Києва.

Автор вважає, що найближчими роками Україна дедалі тісніше інтегруватиметься в європейську економіку. Українські компанії стануть конкурентами не лише для польського бізнесу, а й для французького та німецького.

Український голос у Брюсселі, Парижі та Берліні, підсумовує журналіст, звучатиме вже не як прохання про допомогу. Це буде голос країни, яка вимагатиме рівноправного місця за столом переговорів.

Українці стали важливою частиною польського ринку праці: у 2026 році вони становлять близько двох третин усіх працюючих мігрантів у країні. Їхня інтеграція триває: рівень зайнятості українців зріс із 69% у 2022 році до майже 83% у 2026-му, а 11% працюють на себе або займаються підприємництвом.

Українці також дедалі активніше створюють власний бізнес. У 2025 році вони зареєстрували близько 33 тисяч нових підприємств, що становило 10% усіх нових бізнесів у Польщі. Тож для польської економіки українці вже давно не лише отримувачі допомоги, а й працівники, підприємці та платники податків.