Водія бмп, у яку прилетів Джавелін, хотіли відправити в психлікарню

Днями в російській соцмережі було оприлюднено доволі таки розлогі спогади рядового російського окупанта, десантника Павла Філантьєва про його участь у російсько-українській війні. Ці критичні щодо російської армії спогади привернули увагу західних експертів і медіа, яка ще більше посилилася, коли стало відомо, що сам Філантьєв утік з Росії закордон.

Чому ці свідчення цікаві для нас? Бо вони показують, у якому стані перебуває російська армія перед агресією. До того ж у спогадах, звичайно, очима російського солдата, розповідається за один з найбільш слабко висвітлених етапів війни — наступ росіян на Херсонщину. Але перечитуючи ці спогади, не варто забувати, що їхній автор — продукт своєї епохи і жертва та носій тієї самої російської пропаганди. І про це треба постійно пам’ятати.

Сам образ російського солдата “правдошукача” Філантьєва — чудовий збірний і майже хрестоматійний образ “хорошого” росіянина, і на цьому певно варто зупинитися докладніше.

Син кадрового військового, він сам починав військову кар’єру, але потім розчарувався й пішов "на гражданку”, працював з кіньми зоотехніком у компанії з західним капіталом. Проте згодом компанію, у якій він працював і якою управляли американські менеджери, “прихватизував” російський олігарх, американці пішли, а компанія під управлінням росіян почала розвалюватися. Ба більше, виявмлося, що в усій великій Росії немає нікого, хто міг би виготовити якісну кінську збрую — її поставляли з-за кордону. “Я з жахом переконався, що в Росії немає виробництва навіть такої простої речі, як трензель, — це звичайна залізка, яку вставляють у рот коня, щоб ним керувати”, — написав розпачливо Філантьєв. Залишившись без роботи, він поїхав до Німеччини, яка, вочевидь, йому, як кожному “хорошому” росіянину дуже подобалася, та ось проблема — термін його проживання там завершився й Філантьєв був змушеним повернутися на батьківщину, де опинився без грошей, а тому повернувся як контрактник в армію.

Погляди Філантєва досить опозиційні, але це погляди російського опозиціонера. З одного боку, як пише автор спогадів, він не підтримує захоплення Криму та “заварювання каші” на Донбасі. Але треба зрозуміти, чому саме він засуджує агресію, — бо вважає українців і росіян “найближчими” народами, “православними”. І саме тому все, що зараз відбувається, трактує як “громадянську” війну. Філантьєв вважає, що росіяни й українці однаково обдурені пропагандою, і саме тому вбивають на цій війні.

Але навіть такий схиблений “пацифізм” не заважає йому брати участь у цій самій агресії й навіть іноді чесно заявляти: “У мене не було сумнівів, що в разі потреби я спущу курок, але водночас не було відчуття, що я роблю щось правильне, все як у сні”. Тобто він діяв так само, як рядовий російський вбивця з Алтаю, але водночас його мучила совість. Ну просто Достоєвщина в чистому вигляді.

Про підготовку та забезпечення в російській армії

Про забезпечення російської армії обмундируванням. Половина моїх хлопців перевдягалися й ходили в українській формі, бо вона якісніша та зручніш, або своя була зношена, а наша велика країна не здатна одягнути, оснастити й нагодувати власну армію. Наприклад, я з самого початку не мав комплекту Ратник і перетинав кордон навіть без спального мішка.

Тренування. Наступні кілька днів ми ходили на стрільбища, де тупо висаджували боєкомплект, — там я нарешті вперше взяв свій автомат, який був судорожно закріплений за мною командиром роти тільки з 1 грудня, прямо на плацу, під час перевірки генералом. А до цього чотири місяці в мене взагалі не було закріпленої зброї.

Про медицину. Якщо продовжувати тему військової медицини російської армії, то досить просто порівняти ІПП (индивидуальный перевязочный пакет — ред.), аптечку російського солдата та американського, що тепер часто зустрічається у ЗСУ, в нашій джгут, бинт і промідол, а як свідчить практика, не в усіх на передовий і це є, а зазирнувши в американську, то одразу без досвіду й не зрозумієш, що це таке. Найкращою паралеллю буде порівняння Жигулі та Мерседес.

Склад і чисельність. Наші великі реформатори вирішили створити, як нам казали, Нічний Експерементальний-Десантно-Штурмовий батальйон — посадили весь батальйон на звичайні "уазики", не броньовані! Так ось, саме так мій 2ДШБ і відправили на війну. Забув ще згадати, що батальйон складається з трьох рот, моя рота виїхала на війну у складі близько 45 осіб, а дві інші — по 60 осіб, тобто наш десантно-штурмовий батальйон налічував з 165 штурмовиків, <...> у звітах усе має кращий вигляд, адже батальйон — це близько 500 осіб

Початок агресії, марш з Криму на Херсон

Окремо варто винести спогади про власне війну. Військовий підрозділ, у якому перебуває автора наступає з Криму через перешийок на Херсон, а звідти - на Миколаїв. До Херсона вони зустрічали окремі вогнища опору, коли окремі сміливці чи підрозділи вступали у двобій з багато разів переважаючим ворогом. У спогадах немає взагалі якихось згадок про те, що населення якимось чином приязно зустрічало окупантів, навпаки всі напружені та похмурі, виключення складають лише якісь поодинокі старі, які “хрестять” проїжджаючу колону, хоча сам автор зізнається, що сам не розуміє, з якою метою вони це роблять, підозрюючи і тут певний підступ. Не затримуючись у Херсоні росіяни одразу йдуть у наступ на Миколаїв, але тут зустрічають сильний опір ЗСУ, зокрема, української артилерії, війна поступово переходить у позиційну фазу.

Згідно до свідчень росіянина вже 20 лютого вони отримали вказівку до марш-кидка. Правда, поки без додаткових деталей: Десь 20 лютого, настав наказ усім терміново зібратися і висуватися без нічого, мав бути марш-кидок невідомо куди, тоді більшість сподівалася що цей марш-кидок означає закінчення навчань, деякі приколювались що зараз ми нападемо на Україну та захопимо Київ за 3 дні, мені вже тоді було не до сміху <...>

23 лютого прибув командир дивізії та на шикуванні привітавши нас зі святом, оголосив що із завтрашнього дня, зарплата за добу складе 69 $, курс тоді був більше ста рублів і по нашим прикидкам це становило понад двісті тисяч на місяць, плюс звичайна зарплата, це був чіткий знак, що щось буде серйозне. Після побудови, почалася метушня з видачею боєприпасів, гранат та промідолу, поповзли чутки що поїдемо на штурм Херсона <...>

Близько 4 ночі 24 лютого з допису окупанта стає зрозуміло, що колона російських військ не просто так зайшла з Криму на Херсонщину, цьому передувала потужна артпідготовка: Приблизно о 4:00 ранку знову розплющую очі, чую гуркіт, гул, вібрація землі, відчуваю різкий запах пороху в повітрі, виглядаю з кузова, відкинувши тент бачу, що небо стало світлим від залпів, праворуч і ліворуч від нашої колони працювала реактивна артилерія, були чути потужні залпи від далекобійних гармат десь, як здалося позаду нас <...> За хвилину, запаливши сигарету, щоб прокинутися, розумію що вогонь ведеться убік перед обличчям нашої колони, кілометрів на 10-20 вперед.

Розміри ворожої навали справді вражають: я бачив одночасно десяток вертольотів, десяток літаків, полем праворуч летіли бмдшки і звідкись з'явилися танки, сотні одиниць техніки із прапорами ВДВ і РФ і це тільки те, що я міг охопити своїм поглядом.

Мій Урал повільно перетнув розбитий прикордонний пост митниці Крим-Україна, колона стала сповільнюватися, то зупинятися, то знову набираючи швидкість, я побачив понівечені, розстріляні автомобілі, проїжджаючи кордон бачив як взвод із штурмового батальйону розосередився, їх УАЗи стояли по краях дороги, вони тримали прикордонний пост поки ми його проїжджали, помітив кров, трупів не бачив, можливо вже прибрали <...>

Далі йде дуже цікаве спостереження, яке певно додасть “вогню” у обговорення про розмінування української ділянки поряд з лінією розмежування. За спогадами окупанта, російська бронетехніка переїжджала кордон не лише дорогою: Праворуч у полі гусенична техніка перетинала кордон по полю, помітив як один величезний потік техніки, став ділитися на більш маленькі, йдучи все далі в поле праворуч, проїхавши пост <...>

Попри абсолютно переважаючі сили українські воїни продовжують чинити опір. Так з одинокої вишки, яка стоїть по ходу колони, декілька українських бійців відкривають вогонь по ворожій колоні.

Дуже показовою є реакція місцевих мешканців. Російський солдат стверджує однозначно - окупантам тут не раді. І він налаштований стріляти у відповідь: У населених пунктах нас зустрічали поодинокі люди та проводжали похмурим поглядом. Над деякими будинками, здавалося показово розвивалися українські прапори, ці прапори кидалися у вічі і викликали змішані почуття поваги до відважного патріотизму цих людей і почуття того, що ці кольори тепер належать ніби як ворогові і цим ці люди так демонстрували, що нам вони не раді. Було почуття тривоги та відчуття небезпеки від цих будинків, одночасно з почуттям поваги до їхнього патріотизму, я розумів що якщо раптом з одного з будинків повз які проїжджала наша колона, мені здасться небезпека, то стрілятиму не думаючи <...>

Починають ходити чутки про загибель від куль росіян мирного населення: Дізнаюся чутку, що хтось розстріляв цивільний автомобіль який не зупинявся з гармати БМД, в автомобілі була мати і кілька дітей, вижила лише одна дитина, він зараз у терміналі.

З спогадів автора стає зрозуміло, що українські сили таки мали можливість завдати відчутних втрат росіянам на підступах до Херсону: Дорога розбита, темно, колона ледь повзе, машини стали щільно збиратися в купу і довго стоячи ставали чудовою мішенню для авіації та артилерії. Наскільки ж херові мають бути справи у ЗСУ, що вони досі не «в…ли» по нам. Ця величезна колона, повільно повзуча по трасі вздовж Херсона, була ідеальною мішенню для авіації та артилерії.

Проте херсонці як можуть опираються ворогу: Іноді було видно що вдалині, хтось ніби кидав коктейлі Молотова, не даючи вогню на наших позиціях згаснути. Пройшла інформація що у когось із затриманих знайшли у телефоні Телеграм групу, в якій люди скидають інформацію, фото та відео про те, скільки де і коли бачили військ. За нами стежать онлайн та велика кількість цивільних у цьому бере участь.

У самому Херсоні окупанти отаборилися у порту: Херсонський морський порт. Я пішов блукати околицями. Ви бачили картини «Варвари у Римі»? Це найкраще ілюструє те, що відбувалося. Усі виглядали виснаженими і дикими, всі почали обшукувати будинки в пошуках, їжі, води, душу та місця для ночівлі, хтось став тягати комп'ютери і все цінне, що зміг знайти. Я не був винятком, знайшовши шапку у розбитій фурі на території, забрав її <...>.

Учасник агресії проти України, російський десантник Павло Філантьєв. Скріншот з відео Gulagu.net

Розповіді з госпіталю

Наступ росіян на Миколаїв закінчується провалом, вони дуже потерпають від ударів української артилерії. Зрештою, і сам Філантьєв через проблеми з очима потрапляє у госпіталь, звідки він записує декілька цікавих спостережень

“Легендарний” крейсер “Москва” перед тим як “героїчно” потонути майже впритул розстрілював ракетами українське чорноморське узбережжя: Але тут (у госпіталі - ред.) один хлопець, що сидів поряд зі мною сказав: «Це мій корабель, немає більше Москви», у хлопця теж щось із очима після вибуху і від нього дізнаюся, що “Москва” - цей гордість і флагман Чорноморського Флоту, що вони були за 40 км від Одеси, звідки робили пуски ракет. І що в них прилетіло три ракети, дві з яких потрапили в корпус, корабель почав горіти, екіпаж евакуювали, але не весь…

Російська сторона стверджує, що срочники не приймають участь у бойових діях. Проте, це як і все інше брехня: “Молодий, худий і сутулий хлопець-срочник лежав там же (у військовому госпіталі - ред.). З розмови я дізнався, що він теж був на війні. Як йому сказали - треба поїхати, тобі нічого робити не доведеться, ти зв'язківець. Їх підрозділ був артилерійським, у перший же день війни вони поїхали на Херсон, на мосту перед Дніпром вони зіткнулися з ЗСУ <...> побачивши українські Гради розвернулися і поїхали назад трасою щоб розгорнути гаубиці до бою, було вже темно, зв'язку у них як і у всіх не було, а на машинах були погано помітні Z. У темряві колона була розстріляна, частина машин спалено, 200,300 інші в паніці в темряві розбіглися, цей хлопець з кількома товаришами втік і наступного дня вийшов до наших. На скільки знаю я (цю колону я бачив вранці) і так само каже срочник, що колону розстріляли свої ж.

Психічний стан російських солдат: Мені запам'ятався один хлопець із Волгограда, на формі досі залишалися мітки свій-чужий (ліва рука і права нога з білою пов'язкою) він був механіком-водієм БМП3 (пощастило, не- стара машина), в бмпшку прилетів Джавелін, машина згоріла, екіпаж загинув, він один вижив, дрібний хлопець страшенно заїкався, одне слово вимовляв від 5 до 10 секунд, він розповів, що його хотіли відправити в психлікарню, але він відбився, написав відмову від меддопомоги і їде додому.

Після госпіталя автор опинився у частині, з якої окупантів відправляли додому: Сотня людей, що повернулися з війни, у яких їде дах після пережитого та відчуття безмежного щастя, від того що вони залишилися живі і повернулися до цивілізації, хтось сильно заїкається, двох бачив із втратою пам'яті, (вони то згадували звідки вони, то забували), багато там жорстко п'ють, пропиваючи те що заробили, виїжджаючи вночі до повій і прогулюючи по 100 тисяч за добу (деякі не їдуть додому до 10 днів) <...>

Читаючи спогади росіянина іноді закрадається підозра, що основою образи та “правдошукання” Філантьєва є недостатня ефективність російської військової машини. Він постійно повторює тезу про колишню велич російської армії, згадує з ностальгією за її минулі “подвиги”, зокрема, в Афганістані та Чечні, де як ми знаємо, теж відбувалися масові військові злочини проти мирного населення. Питання до автора спогадів - а чи був би він настільки критичний до російської дійсності, якби російська армія показала свою більшу ефективність, просто повисає у повітрі.

росія україна війна