Вакуум між життям і смертю. Репортаж з деокупованої Харківщини
Вакуум між життям і смертю. Репортаж з деокупованої Харківщини

Вакуум між життям і смертю. Репортаж з деокупованої Харківщини

Ми вʼїжджаємо в Велику Комишуваху на Харківщині няк сталкери у зону катастрофи. На вʼїзді – зруйнована авіабомбою школа, від якої лишилася лише частина каркасу. Ліворуч – адміністративна будівля села з пробитим дахом. «Тут нікого немає», – говорить мій напарник.
Публікуємо в українському перекладі репортаж української журналістки та режисерки-документалістки Лесі Харченко для швейцарського видання Republik, що був оприлюднений у січні цього року.

Зараз у цьому місці вже немає відчуття напруги, яке завжди зростає при наближенні до лінії фронту. Вона тепер у 70 км звідси. Але пекло, яке тут було ще зовсім недавно, відчувається фізично холодом запустіння й руїни, запахом гару. Він нависає над селом, хоча після того, як згасла остання жаринка на згарищі, минуло півтора роки.

Напис невідомого No “Stop a moment!” на стіні зруйнованого будинку заскочує зненацька. Здається, мить тут зупинилася назавжди, але не від щастя і повноти життя, а рівно навпаки. Тут чути ту тишу, яка настає після великих битв. Важко передбачити, що саме вона принесе: смерть чи життя.

Але перше слово у цьому посланні «No» було, мабуть, дописано тим, хто не погоджувався, щоб цей стан речей тривав вічно.

Лінія фронту проходила посеред села, по річці, яка ділить його на дві нерівні частини. Мальовничі береги з високим правим і низьким лівим берегами густо поросли очеретом (комишем), від якого пішла назва села «Велика Комишуваха». Краса природи тут підкреслено пишна, контрастує з руйнівними наслідками творіння людських рук.

Хлопчик на велосипеді

Ми не чекаємо побачити людей. Але на дорозі перед нами чути рух. Це здається неймовірним, але нам назустріч уздовж зруйнованих будинків їде хлопчик на велосипеді. За ним повільно трусить невеличке стадо баранів. Побачивши нас, хлопчик зупиняється і віддає честь по-військовому, витягнувшись і приклавши руку до скроні. Це Назар Коритко, йому 11 років. Він розповідає, що в селі люди є, і немало – біля 80 осіб (із 900, які тут жили до 2022). Це ті, хто вирішив повернутися і відбудувати свої хати.

Один із 80 людей, які повернулися у Велику Комишуваху відбудовувати село: Назар Коритко, 11 років. Автор фото: Федеріко Квінтана
Один із 80 людей, які повернулися у Велику Комишуваху відбудовувати село: Назар Коритко, 11 років. Автор фото: Федеріко Квінтана

Дітей в селі дуже мало, кілька душ. Назар вчиться онлайн, допомагає батькам. Він спорудив блокпост біля своєї хати і разом з молодшим товаришем віддає честь українським військовим, які проїжджають повз. А також про всяк випадок незнайомим людям. Поки ми розмовляємо, на вулиці зʼявляються й інші.

Люди в зоні бойових дій зазвичай охоче розповідають про пережите. Неначе в них є потреба прокричати світові: “Ми є, ми вижили і ось наша історія!” Вони кидають свої справи і виходять на вулицю, щоб погомоніти з сусідами, родичами і заїжджими журналістами. Говорять наперебій, доповнюючи один одного важливими деталями. Мабуть, саме так у давнину створювалися епоси, коли пережитий досвід вихлюпувався на вулиці, з часом набираючи художніх форм.

Знищення школи

Перші два тижні великої війни після 24 лютого 2022 село переживало шок. Ніхто не розумів, що робити і чи потрібно вивозити родини з села. А якщо вивозити, то куди саме. Хтось виїхав одразу, ще у березні. Дехто навпаки приїхав у село з міста Ізюм, куди вже підходила російська армія, в надії на порятунок.

42-річний Віталій Єськов працював на автозаправці у сусідньому селі. У перші ж дні після авіанальоту її було повністю знищено.
Подією, яка вплинула на остаточне рішення Віталія і більшості родин села виїхати з Великої Комишувахи, стало знищення школи. Перед тим люди ховалися у погребах і сподівалися, що скоро все мине.

Раїса Бібілашвілі у своїй спальні. Це єдина кімната в її будинку з наполовину прийнятною температурою.
Раїса Бібілашвілі у своїй спальні. Це єдина кімната в її будинку з наполовину прийнятною температурою.
Як діти навчаються справлятися з переживаннями та руйнуванням? Аліса, 5 років
Як діти навчаються справлятися з переживаннями та руйнуванням? Аліса, 5 років

64-річна Раїса Бібілашвілі, колишня інженерка з охорони праці, сиділа біля вікна і пила каву, коли прямо над нею пролетів винищувач. Вона подумала: «Зараз допʼю каву і піду у підвал». Але не встигла, бо літак зробив коло, за ним друге і скинув бомбу. Жінку засліпив яскравий спалах. Їй здалося, що бомба впала у неї на подвірʼї. Але поцілили у школу. Там було бомбосховище, але люди туди, на щастя, не ходили. Не встигали, та й переважно ховалися у своїх підвалах і погребах. У хаті Раїси вилетіли всі вікна, був пошкоджений дах і стіни. “Треба виїжджати до дітей”, – вирішила вона тоді.

Цю доленосну бомбу, що зруйнувала школу, чула і 51-річна Ірина Титаренко. До неї з Ізюма приїхали сини з дружинами і онучка Аліса – думали, що в селі буде безпечніше. Ірина, на той момент ще директорка дитячого садка (його розбомбили згодом) побігла з чотирирічною Алісою до погреба. По дорозі вона сказала дитині, що це гра, що на них напав змій і вони біжать ховатися у печеру. Сказала так, щоб дитина не налякалася. «У печеру!» - зраділа дівчинка, і включилася в гру.

Поки ми розмовляємо, Аліса катається на велосипеді навколо нас, сміється, грається з калюжею, і зовні скидається на звичайну дитину. Хоча і їй тепер, як Назару Коритку, як і іншим кільком дітям села, доводиться звикати до вигляду руйнувань, і сприймати його за нормальний стан речей.

Руїни і здичавілі тварини

У перші тижні війни росіяни розбомбили у селі, крім школи, свинокомплекс, ферму, зерносховища, будинки людей. Люди вискакували з хат, у чому були, і виїжджали, покинувши все господарство. Відвʼязували тварин: корів, телят, свиней. Свійські тварини порозбігалися по селу. Корови, свині, а з ними собаки й коти обʼєднувалися, рили ями, пили з них воду.

Створювалися і дивні тандеми. Люди бачили собаку із свинею, які скрізь ходили разом. Пес захищав свиню, відганяючи усіх охочих її зарізати. Тварини були першими, хто підривався на мінах і розтяжках, залишених росіянами.

У квітні українські військові почали евакуацію, тому перед російською окупацією з села виїхали практично всі люди. Ті одиниці, що лишилися на свій страх і ризик – люди старші, і їхня доля сумна. Дві жінки загинули від уламків ракет. Один чоловік повернувся до хати лише, щоб узяти щось із свого подвірʼя – і також загинув.

Подружжя Ткалів, обом за 80, не захотіли покидати домівку попри вмовляння дітей.

«Хочемо померти вдома». Так і сталося. Афанасович тримав на руках свою дружину після того, як снарядом з українського боку їй відірвало обидві ноги. Жінка померла у нього на руках. «Я до неї: «Надю, Надю». Гукнув людей: «Зараз тобі укольчик зроблять». А тоді дивлюся – вже не треба укол… Ноги на сухожиллях теліпаються.

Узяв ножик, одрізав, склав біля неї ножки, замотав у ковдру».

Це він розповідав одразу після похорон дружини своїй сусідці, Тетяні Мусієнко, подзвонивши їй у Чехію, де вона була з дітьми. Тетяна спершу як і всі ховалася у погребі, але недовго. Вирішила, що не витримає моральної відповідальності за онуків.

Афанасович плакав у слухавку телефона і говорив, говорив, адже в селі під час окупації більше ні з ким було поговорити. Тетяна слухала його на одному диханні і також плакала. Чоловік тільки час від часу питав: «Таню, ти тут?»

Сам Афанасович дочекався деокупації села на початку вересня 2022 і невдовзі помер.

Повернення додому

Коли перші мешканці села повертались додому, у вересні 2022, ще диміла школа і магазин, на будинках не було дахів, а селом ходили здичавілі домашні тварини.

Собаки, які раніше гавкали на людей, тепер ішли до них і просили їсти. Люди були шоковані від тих руйнувань, які побачили. Хтось знаходив на місці свого будинку лише згарище.

Собака був у сусідів, але вони виїхали з села і з тих пір живуть у них: Тетяна Мусієнко (справа) зі знайомою.
Собака був у сусідів, але вони виїхали з села і з тих пір живуть у них: Тетяна Мусієнко (справа) зі знайомою.

50-річна Тетяна Мусієнко у квітні цього року повернулася з Чехії і стояла перед своєю пошкодженою хатою, коли до неї раптом вибіг сусідський пес Джек, який пережив окупацію. Вона обняла його і тільки тоді заплакала. Джек став жити з Тетяною і її

родиною. Спочатку він ще брав миску з їжею і відносив на «рідне» сусідське подвірʼя, стеріг його. Але сусіди не повернулися. Тетяна ніколи не думала, що так любитиме чужого собаку.

Вони з чоловіком вирішили відбудовувати хату і відроджувати господарство: купили курей і качок, засадили город. Вже зібрали перший врожай. Поки ми розмовляємо на фоні посіченого кульки і уламками трактора, Джек не відходить від нас ні на мить.

Ірина Титаренко, яка гуляє біля нас з онучкою, розповідає: «Коли повернулася сюди, то весь час плакала, до цього неможливо було звикнути, дуже було страшно і жодної надії. У нас був прильот прямо у вікно, завалило стіни. Але ми заклали зсередини шлакоблоком, а недавно і цеглою. В хаті меблів нема. Є лише одне ліжко і стільці – все, що залишилось. В усіх так. Щось намокло, бо даху не було, щось вкрали. А в нашій хаті ціле стадо кіз жило, так там таке було, що не дай бог».

На сусідній вулиці порається біля вікон Раїса, зрізає пінку і замащує щілини у нововстановлених вікнах. Вона живе сама, але винаймає робітників, і вже багато зробила в домі. Є електрика, у дворі – колонка для води. Опалення ще не провели, тому відремонтувала пічку і опалює дровами лише одну кімнату, де спорудила тимчасову лежанку.

Раїса під час окупації жила в місті Дніпро, а у підвалі її хати жили росіяни. Після них зникла домашня техніка, і навіть старий телевізор Самсунг, що був у погребі. А килими залишились, сміється жінка.

Можу показати написи російською мовою, – каже вона, і веде нас у підвал. «Ви – Росія» – написано на стіні великими літерами. Там же вона зберігає і уламки снарядів РПГ, які знайшла на своєму городі у бурʼянах.

Її сусід, шкільний вчитель інформатики Толік Темний, приїхав у село після звільнення, відкрив свої ворота, і зі словами «Ну от я і вдома» зачинив їх назавжди і поїхав назад. Від його великої хати, найбільшої на вулиці, лишилися тільки ворота і купа будівельного сміття.

Враження від Великої Комишувахи. Автор фото: Федеріко Квінтана
Враження від Великої Комишувахи. Автор фото: Федеріко Квінтана

На сільській вулиці раптом зʼявляється авто. З нього вивалюється чоловік середніх років. Від нього густо тхне алкоголем. Друзі привезли його до колишньої хати.

52-річний Олександр Красіков поглянув на розбитий снарядами будинок, а тоді почав кричати і нецензурно лаяти російських агресорів і Путіна. Його обличчя розчервонілося, руки стиснулись в кулаки. В свої страшні прокляття він вкладав увесь біль і гіркоту за своє понівечене життя. Вилаявшись, він повернувся до мене і зі словами «Пробачте мені» сів у машину й поїхав. Не в змозі повернутись у хату, яку збудували ще його батьки, він регулярно виконує такий ритуал. Неначе це може принести якесь полегшення.

Цьому ніхто не дивується. Люди пояснюють: в село повернулися ті, у кого залишився цілим каркас будинку, стіни. Ті “щасливчики” вже повстановлювали дахи і вікна.

Хтось уже й живе у селі, а хтось приїздить із сусідніх сіл в надії відремонтувати будинок і переїхати туди до зими.

Але й тепер у селі не цілком безпечно, хоч бойові дії вже далеко. Війна залишила по собі міни, що не розірвалися, а подекуди й розтяжки ворога. Один чоловік уже загинув, підірвавшись на розтяжці, після повернення додому.

«Я тільки тут щасливий»

83-річна Олександра Щебетун, – жінка у яскравому халаті у квітках, йде, розмахуючи руками: її переповнюють емоції. Вона народилась у перші роки Другої світової. «Я-то її не памʼятаю, її батьки пережили. Але кажуть, що та війна не така страшна була. А зараз страшне! Яке село було велике Комишуваха, а лишився один хуторок!».

Олександра Щебетун, 82 роки. Автор фото: Федеріко Квінтана
Олександра Щебетун, 82 роки. Автор фото: Федеріко Квінтана

Сергій Блонський, чию тещу вбило під час окупації, також повернувся. Хата була пошкоджена, город заріс бурʼянами. Але відтоді вони з дружиною навели порядок, зібрали врожай. Вже у дворі ґелґочуть гуси і мальовничо лежать яскраві жовті гарбузи. Сергій показує патрони калібру 12,7 мм, які знайшов у себе на городі. Такі «артефакти» є у кожного, вони збирають їх для памʼяті, хоча кажуть, що на металобрухт.

Вже темніє і на останок я все ж запитую людей: який сенс серед цього згарища відновлювати свої будинки? Це точкове відновлення життя серед загальної руїни і повна відсутність інфраструктури.

Сергій Блонський, 63 роки, на своєму городі... Автор фото: Федеріко Квінтана
Сергій Блонський, 63 роки, на своєму городі... Автор фото: Федеріко Квінтана
...де він завжди знаходить патрони. Автор фото: Федеріко Квінтана
...де він завжди знаходить патрони. Автор фото: Федеріко Квінтана

«Я тільки тут щасливий», – каже Сергій, «босоніж ми тут бігали, катались на лісапетах, з річки не вилазили, рибалили. Щука, карасі, краснопьорка, вʼюни, пискарі – тут все було. Розумієте, це наше, своє».

На це питання тут всі відповідають однаково: «Це наше, тут справжня свобода і тут ми щасливі».

Відновлення всупереч логіці і обставинам

«Татари ж також спалили Київ дощенту, але ж його відбудували» – каже Сергій, хитро примруживши око. «Так, але ж то було у 1240 році…», – відповідаю. І замовкаю. Чути тільки, як шумить комиш на річці і шматок шифера постукує на зруйнованому току, додаючи загальній картині трохи ноток хорору.

«Татари ж також спалили Київ дощенту, але ж його відбудували»

Заснована у середині XVIII століття запорізькими козаками Велика Комишуваха вже зазнавала страшних потрясінь в історії. У 1932-33 роках внаслідок штучного голодомору радянських часів у селі від голоду померло близько 400 людей. Тепер же мешканців лишилося ще менше, ніж тоді.

Коли ми виїжджаємо з села, нас наздоганяє на машині місцевий фермер, щоб сказати: «Бачите цю школу? Вона Другу світову пережила, а цю війну - ні».

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україні знищено 1,5 мільйони домогосподарств, а ще дороги, залізничні колії, аеропорти. І якщо міста будуть відновлюватися колись, у цьому немає сумніву, то відновити села здавалося безнадійною справою.

Великокомишуваська школа, зруйнована російською армією. Автор фото: Федеріко Квінтана
Великокомишуваська школа, зруйнована російською армією. Автор фото: Федеріко Квінтана

Та все ж у 70, 50 км від лінії фронту, яка все ще гаряча і продовжує коливатись у різні боки, знизу іде рух до відновлення життя. Всупереч логіці і обставинам.

Цей рух неспинний, як трава крізь асфальт, як комиші у Комишевасі, як спасіння душі Фауста. І, можливо, одного дня випадковий перехожий зітре перше “No” перед написом, зробленим прямо посеред пекла під час війни.

Автор фото: Федеріко Квінтана

Источник материала
loader