“Пенелопея” – вистава-терапія для жінок, що чекають коханих з фронту

8 сентября, 08:06

20 та 21 вересня у Львівському Театрі Лесі Українки відбудеться прем’єра “Пенелопея” за п’єсою драматургині та ветеранки Аліни Сарнацької “Плем’я чекання” у режисурі Світлани Федєшової.

Вистава “Пенелопея” через сучасні українські реалії переосмислює античний сюжет Гомерової “Одіссеї”, у якому цариця острова Ітаки Пенелопа понад двадцять років чекала свого чоловіка з мандрів. Але сьогоднішня Пенелопа не просто символ вірності. У тексті Аліни Сарнацької вона реальна жінка, яка зустрічається з неприйняттям суспільства та ізоляцією через свій статус. Вона змушена сама виховувати свою дитину у стані постійної тривоги та стресу. А одного дня вона отримує звістку про те, що її чоловік безвісти зник. Та попри нелегку історію, ця вистава створює простір підтримки, до якого запрошують усіх глядачів та глядачок. Тут жінки, що проходять крізь випробування чеканням, об’єднуються, щоб разом долати цей виклик та зрощувати свою власну силу.

“Тема партнерок військових та їхнього досвіду — це досить така сліпа пляма у суспільстві в плані розуміння цієї ідентичності. Усім відома сторона подорожі Одіссея, але як щодо тої сторони, яка залишається непоміченою? Тому вистава “Пенелопея” саме про подорож жінки, як вона проходить цей шлях з чоловіком”—, коментує режисерка вистави Світлана Федєшова.

Акторська команда “Пенелопеї” –— це жінки, які працюють в різних театрах Львова і в реальному житті теж є дружинами або цивільними партнерками військових. Це той випадок, коли сцена театру стає дійсністю, у якій треба знайти свій голос. Саме тому у виставі можна почути монологи акторок, які розповідають про їх досвід чекання. А також завдяки музичній режисурі Уляни Горбачевської, співачки, режисерки, дослідниці автентичної української пісні та давніх духовних наспівів, під час дійства неодноразово звучить живе виконання народних пісень, що поєднуються зі старовинними інструментами та звуками природи.

“Дуже часто я спостерігала на тренажах Уляни цікаву річ: коли до нас доєднювались люди, які зазнали втрату, зокрема вдови, і перебуваючи у процесі виспівування, вони раптом починали плакати. І я їх дуже в тому розумію, бо в цей момент звучання ти наче щось таке з себе випускаєш, що не має абсолютно ніякої можливості вияву в житті. Адже суспільство дуже часто на нас нагромаджує якісь стереотипні обов’язковості, по типу “не ний” ,“ти маєш бути такою-то”, “а от комусь ще гірше” і так далі. А потім ти все це блокуєш і знецінюєш, або просто мовчиш, бо і так все погано. Можливість прозвучати розблоковує всі ці речі і зменшує емоційний біль” —, підкреслює режисерка вистави Світлан Федєшов.

Важливу роль у виставі відіграє сценографія Оксани Шпакович, яка за основний матеріал обрала полотно піскового кольору, що розпросталось по всій сцені та навіть глядацькому залу. Загальна кількість полотен виготовлених класичною технікою ткання на рамі у виставі понад десять метрів квадратних. Цей матеріал напряму посилається на оригінальну історію з “Одіссеї”, адже Пенелопа ткала вдень і порола тканину вночі, щоб відтягнути момент одруження з кимось із женихів, які залицялися до неї в надії стати новим царем Ітаки. Десь вже розпороте, здавалося б нескінченне полотно створює відчуття далекого від цивілізації піщаного острову, на якому опинились всі ці жінки, що чекають своїх чоловіків з війни. У деяких сценах навіть можна побачити як їх одяг з’являється напряму із декорацій сцени, адже реальність на цьому острові геть інша і вона повністю поглинає усіх, хто у ній опиняється.

“Образне рішення вистави наповнене численними символами, найважливішим із яких є спільний простір «закутаний» у тканину та розірваний на дві частини. Одна з них «цивільна» – глядацькі трибуни, а інша – берег сцени, на якому акторки жінки, чоловіки яких стали на захист нашої країни. Ці береги на початку і майже до кінця відірвані одне від одного, поки сама Пенелопа не зв’язує їх разом. Адже лише будучи одним цілим ми зможемо перемогти” —, підкреслює сценографка Оксана Шпакович

“Пенелопея” — це вистава, де чекання стає актом сили. Це місце взаємної підтримки, де жінки не мовчать, а звучать — для себе, одна для одної і для тих, хто ніколи не бував на цьому березі, але прагне зрозуміти, як це.