Про що змовчав Олександр Ткаченко
Про що змовчав Олександр Ткаченко

Про що змовчав Олександр Ткаченко

Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко висловився за те, що знімати серіали у співробітництві з Росією цілком можна, й ніякої проблеми в цьому немає — зокрема, й правової.

Мовляв, «це — економіка».

На думку Ткаченка, державні кошти вкладати в такі серіали не можна, а приватні — хоч скільки завгодно, це є цілком звичайною й прийнятною річчю.

На думку міністра, «якщо продукт виробляється в Україні, українськими авторами, українськими режисерами, українськими акторами і навіть російською мовою – я вважаю, це на благо як індустрії, так і економіки».

Натомість «просувати українські ідеї та українські наративи можна виключно українською мовою».

Ба більше: й акторів російських, яким заборонено в'їзд до України через їхню підтримку російської агресії, теж цілком можна показувати — це ж, мовляв, не в'їзд.

От із останньої тези й почнімо розбирання польотів думки пана міністра.

Почнімо з запитання: у який спосіб кіноактор спілкується з аудиторією? У який спосіб він здобуває популярність? У який спосіб він впливає на публіку? Він впливає на аудиторію через екран, у даному разі телевізора.

Він може взагалі ніколи не приїздити до країни, де є популярним, і жодного разу не бувати в ній — але, менше з тим, бути популярним.

А тепер уявімо, що на українських екранах з'являтиметься який-небудь Охлобистін.

Чи знатимуть глядачі, буває він в Україні чи ні, заборонено йому в'їзд чи дозволено? Ні, і їх це навіть не цікавитиме.

Головне — він буде на екранах.

А потім дізнаватимуться, що він палко підтримує окупаційні «республіки», а Україну вважає за фашистську.

А його товариші, що мерехтітимуть на екранах, підтримують Путіна та «русскій мір».

Отого й буде цілком досить, пропаганда працюватиме на повну котушку: «Вони — популярні актори, й вони підтримують Путіна».

Тепер — про «українські ідеї та наративи», які варто знімати українською мовою.

У пізньому СРСР було чітко зрозуміло: українська мова може лунати лише у фольклорно-етнографічному контексті.

Хіба що, ше в українському історичному.

У будь-якому іншому — тільки російська.

Саме в такий спосіб радянська пропаганда навіювала переконаність у буцімто «неповноцінності», «обмежених можливостях» української мови.

То дуже хотілося б дізнатися: «українські ідеї та наративи» пана Ткаченка чимось відрізняються від суто радянського пропагандистського підходу? Чи мають розмовляти українською мовою Ромео й Джульєтта — а чи тільки баба Палажка та баба Параска?.

На особливу увагу заслуговує проблема спільної продукції з Росією, яка нині перебуває в завислому стані, й було вже чимало випадків, коли під виглядом копродукії на українські екрани намагалися випустити російські фільми та серіали.

До речі, канал «1+1» ще за часів керівництва ним паном Ткаченком, не раз докоряв цим іншим телеканалам.

Але зараз, судячи зі слів Ткаченка, для нього саме копродукція — лише «економіка», абсолютно нормальна річ.

Міністр каже, що державні кошти у співробітництво з Росією вкладати не можна, а приватні — скільки завгодно.

Та чи розв'язує це проблему присутності російської продукції на українських екранах під виглядом копродукції, а чи навіть у її межах?.

В Україні всі найпопулярніші телеканали, що показують кіно й серіали, є приватними.

У Росії більшість теж є номінально приватними, але насправді одержавленими.

І головною метою російських державних і номінально приватних каналів є російська пропаганда.

Шановні українці, вкладаймо свої кошти у російську пропаганду — саме так звучить пропозиція Ткаченка.

Бо російські серіали теж несуть у собі пропаганду — ще небезпечнішу, ніж усілякі соловйови-скабєєви, бо неочевидну, приховану в деталях.

Таку, яку непомітно зчитує підсвідомість глядачів.

За великим рахунком, «вкладати приватні гроші у співробітництво з агресором» — це називається не економіка, а колаборантство.

Уявімо собі подібну картину під час Битви за Британію 80 років тому.

Уявімо, що Велика Британія не бачила б ніякої проблеми у вкладанні приватних коштів у спільне з гітлерівською Німеччиною виробництво контенту для радіо.

Завдяки радіо Німеччина була б у кожному британському домі — своя, близька, звична й рідна.

Сприйняття Німеччини як жорстокого агресора було би підмінено сприйняттям її як країни, «де живуть такі самі люди, як ми».

Велика Британія з тріском програла б війну.

Пан Ткаченко пропонує залишити Росію в кожному нашому домі.

Українські актори, хай і в головних ролях, теж цілком можуть грати росіян за російськими сценаріями.

І що активнішою буде копродукція, то більшого козиря отримуватиме російська пропаганда.

Замість країни Путіна й «зелених чоловічків» Росія вже сприйматиметься як країна, де «живуть такі самі люди, як ми».

Сприйняття країни-агресора буде розмито остаточно.

Чого Росії тільки й треба.

Тепер про те, що «Росія — це великий ринок».

Той факт, що через шість років після початку російської агресії й через ті самі шість років, як Україна задекларувала євроінтеграцію, для нашого телебачення російський ринок так і залишається єдиним світлом у віконці — цей факт, окрім прикрості, викликає величезний подив.

Бо для багатьох наших телеканалів і справді зовнішній світ вичерпується Росією.

Так, серіали, зняті в Україні для Росії, не треба перекладати, бо можна одразу знімати «на общєпонятном язикє».

А це — дешевше, зрозуміло.

Однак, чи не проглядає за цим вкорінене ще з 1990-х золоте правило пострадянського бізнесу — вкладати якомога менше, а прибуток отримувати якомога більше, а якість продукту — річ неважлива?.

Є ще один нюанс.

У них не було прапорів, не було жодних атрибутів конкретних міст, не було загальновпізнаваних краєвидів, не було автомобільних номерів та вивісок установ, які вказували б на Україну.

Не було нічого від України.

Натомість усе було знято так, щоби глядачі бачили «нашу страну — бывший СССР».

А точніше кажучи, щоби апріорі сприймали місце дії як Росію.

Серіали, зняті в Україні й продані в Росію — гаразд, можна дискутувати.

Серіали, у яких українські телеканали знімають в Україні Росію й для російських глядачів, маючи саме їх за цільову аудиторію — таку ситуацію навряд чи можна назвати нормальною.

Хоча б із того міркування, що таким чином Україна перетворюється на інформаційний додаток до Росії.

«Украина — моя кухня, здесь я ем».

А ще з того міркування, що задля популярності в російської аудиторії автори матимуть велику спокусу вставляти до тих серіалів стереотипні, ходульні образи «хохлів» із російських анекдотів.

А потім, за компанію, цю гидоту демонструватимуть і наші канали нам же самим.

А ще українські села, маленькі міста незрівнянно цивілізованіші, охайніші та мальовничіші за російські.

Тож знімати Росію в Україні — це вводити глядачів в оману, показуючи їм таку «Росію», якою вона насправді не є.

Нашим глядачам зокрема.

Але потім не варто дивуватися, що чимало українців будуть переконані: он, мовляв, як воно добре в Росії.

Навіть не підозрюючи, що насправді бачать Україну.

У перших серіалах тих самих «Сватів» це є дуже виразним: явно українські сільські краєвиди — а розмовляють усі російською мовою, згадуючи в розмовах російські міста й інші деталі суто російського контексту.

«Миодіннарод» — от що досі навіювали спільні українсько-російські телекіновитвори.

Зі слів пана Ткаченка не випливає, що тепер буде якось інакше, а отже, він не проти, щоби так воно було й надалі, бо це — «економіка»? Пригадуючи, що більшість каналів (а тим паче «поведених на серіалах» каналів) у нас — олігархічні, робімо висновок, чия саме економіка.

І насамкінець: дуже важко припустити, що сам Олександр Ткаченко не розуміє всього викладеного вище.

То невже це був цинічний розрахунок, що всього цього не збагнемо ми?.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.

Теги по теме
Кино Производство кинопроизводство
Источник материала
Поделиться сюжетом