США беруть уроки з декомунізації в Україні

США беруть уроки з декомунізації в Україні

Оригінал на сайті Politico

До проголошення Україною своєї незалежності в 1991 році статуї Володимира Леніна були неминучою складовою частиною ландшафту. Всього налічувалося близько 5500 таких монументів на території країни, практично в кожному місті було по одному такому пам'ятнику, а в найбільших містах їх могло бути до декількох сотень.

Хоча останнім часом значну кількість такого роду пам'ятників було демонтовано, продовжує залишатися спірним питання, що робити з рештою бюстів російських революціонерів та інших комуністичних лідерів. Як наслідок, населення країни розділилося за віковими і політичними лініями.

Для багатьох більш літніх українців і багатьох проросійських громадян демонтаж такого роду пам'ятників (цей процес прискорився після того, як продемократичний рух Євромайдану у 2014 році усунув від влади колишнього президента Віктора Януковича) означає "стирання історії". Для більш молодих і проєвропейськи налаштованих українців знесення пам'ятників історичним постатям, яких вони вважають гнобителями, є важливою частиною формування нового курсу країни.

Юрій Дідовець, адвокат, який живе в Києві, був серед тих людей, які 8 грудня 2013 року скинули з постаменту скульптуру Леніна. За кілька тижнів до цього виникли масові протести у відповідь на рішення уряду відкласти підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Це було на ранньому етапі формування руху Євромайдану.

Дідовець, учасник цього протестного руху, взяв собі голову пам'ятника Леніна як сувенір. Цей шматок червоного кварциту тепер лежить у його офісі.

Ігор Мірошниченко, ще один учасник протестних акцій, член націоналістичної партії "Свобода" та учасник знесення цього пам'ятника, взяв собі додому руку радянського лідера.

"Для мене це був символічний момент, — сказав Мірошниченко. - Я розумів, що після падіння Леніна режим Януковича теж впаде. У той момент Янукович втратив контроль над вулицею. Поліцейські там були, але вони дозволили нам це зробити".

Мотиви "ленінопаду", що пішов після цього (тисячі пам'ятників було видалено з публічних просторів), порівнянні з тим гнівом, який рухає західними активістами, що закликають до повалення з постаментів пам'ятників, поставлених суперечливим публічним фігурам.

"Нерідко суспільство ігнорує амбівалентні біографії історичних діячів і концентрує свою увагу на позитивних сторонах їхньої спадщини, і так відбувається до певного моменту", — зазначив Андреас Умланд, провідний експерт Українського інституту майбутнього.

На його думку, в якийсь момент подібного роду вправи в області "селективної пам'яті" припиняються, оскільки "змінюються стандарти". "Це не скасовує того факту, що вони зробили значний внесок у розвиток суспільства", а означає, що змінилася соціальна і політична ситуація, сказав він.

В Україні пам'ятники комуністичним лідерам мали певну політичну мету — вони служили нагадуванням про загальну радянську історію, яку Росія продовжувала використовувати для здійснення свого впливу і збереження панування над своїми колишніми державами-сателітами вже після проголошення ними незалежності.

Коли Росія у 2014 році анексувала півострів Крим і почала розпалювати насильницькі проросійські повстання на сході України, ці символи російської влади стали явним нагадуванням про тривалу боротьбу України за свій суверенітет.

У 2015 році уряд України схвалив закон, який формально поставив знак рівності між радянським режимом і німецьким нацистським режимом часів війни. За цим законом всі символи обох ідеологій має бути прибрано з вулиць по всій країні. За даними Українського інституту національної пам'яті, близько 2400 комуністичних пам'ятників було демонтовано в період з 2015 по 2020 рік.

Ці дії не отримали підтримки серед деяких представників старшого покоління, які вважають, що радянський режим зробив багато хорошого, і які з ностальгією згадують його лідерів.

"Це просто жорстоко, - сказала 74-річна Тамара Малишева, пенсіонерка з Києва. - Незалежно від того, підтримуєте ви цю ідеологію, чи ні, Київ був стабільним місцем для життя в період існування Радянського Союзу, і ми повинні пам'ятати про ті дні, а не передавати їх у розпорядження Західної України, яка завжди ненавиділа комуністів".

Коли люди вперше почали стукати молотками по статуї Леніна в Києві у 2013 році, їх зупинив літній чоловік, який підійшов до цього пам'ятника та обійняв його, — розповів Себастьян Гобер, французький журналіст, який на той час перебував у столиці України і висвітлював протести.

"Він плакав, він просив демонстрантів зупинитися. Було очевидно в той момент, що "ленінопад" не отримав загальної підтримки", - сказав він в інтерв'ю електронною поштою.

Пам'ятники стали питанням, пов'язаним з ідентичністю та політичною орієнтацією, зазначив Гобер. В Україні майже не залишилося пам'ятників Леніну, проте цей колишній радянський лідер все ще гордо стоїть на своєму п'єдесталі в Криму, а також у самопроголошених "Донецькій і Луганській республіках".

На думку Богдана Короленка, історика з Українського інституту національної пам'яті, видалення комуністичних символів виявилося успішним попри опір з боку деяких груп населення. Воно виявилося успішним, оскільки понад 95% символів тоталітарного режиму було демонтовано.

"Головне завдання декомунізації полягає не в тому, щоб прибрати пам'ятник або перейменувати вулицю, а в тому, щоб змінити ідентичність українців" і щоб подібна ідеологія більше не змогла пустити своє коріння, зазначив він. Українці, за його словами, "повинні зрозуміти, що комунізм був репресивним режимом. На жаль, багато українців все ще не засвоїли цей урок".

В якийсь момент уряд втратив контроль над цим процесом, зазначив Короленко. Було занадто багато пам'ятників, щоб можна було повністю відрегулювати цей процес.

"Багато людей не хотіли чекати відповіді від уряду і самі ухвалювали рішення", - сказав у своєму інтерв'ю Гобер. У 2017 році цей французький журналіст опублікував книгу під назвою "У пошуках Леніна" (Looking for Lenin), в якій він разом зі швейцарським фотографом Нілсом Акерманом розповів про те, як українці шкодують про втрату радянських пам'ятників.

Як вдалося виявити цим двом журналістам, деякі пам'ятники було знищено, тоді як інші було трансформовано або їх почали використовувати в інших цілях. "Люди самі ухвалювали рішення і замінювали Леніна на релігійних діячів. Вони робили з цих монументів квітники, фонтани, присвячували їх козакам або не робили нічого", — зазначив Гобер.

На думку Гобера, не існує однієї інтерпретації минулого, як не існує і єдиного способу поводження з його фізичною спадщиною. "Відповіді на це питання немає", - зазначив він.

Деякі пам'ятники опинилися в приватних колекціях, тоді як інші припадають пилом у підвалах місцевих адміністрацій.

Найбільше пощастило тим монументам, які потрапили в парк під назвою "Парк USSR-ського періоду" (USSRic Park), який було відкрито у 2019 році на території національного парку поруч із містом Путивль на північному сході України. Тепер його відвідувачі можуть побачити там близько 100 пам'ятників з мармуру і кварциту, які стоять у тіні дерев.

"Ми запозичили цю ідею в Угорщини та Литви", - сказав Сергій Тупик, директор парку, маючи на увазі історичні парки, створені в 1990-х роках і присвячені реліквіям тоталітарних режимів.

Перш ніж відкрити цей парк, Тупик і члени його команди протягом чотирьох років збирали комуністичні пам'ятники по всій країні, зокрема монументи, присвячені Йосифу Сталіну, Леніну, радянським робітникам, командирам Червоної Армії і багатьом іншим людям. "У нас цілий пантеон радянських богів", - сказав жартома Тупик.

Для Тупика руйнування пам'ятників суперечливого минулого є втратою, а також упущеною можливістю.

"Це наша історія, - сказав він. - У музеях ці пам'ятники і монументи більше не можуть агітувати за свою ідеологію". Натомість "куратори тепер можуть представити їх у повному історичному контексті", додав він.

Вероніка Мелкозерова

Переклад ІноЗМІ

Редакція може не поділяти думку автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "Думка", щоб ознайомитись з публікацій і пишіть на [email protected]