Перша фраза, яку почув від тітушок: "Ты нам за Крым ответишь" – Марків

Майбутній нацгвардієць Віталій Марків у грудні 2013-го приїхав з Італії до Києва на три дні. А залишився в Україні на три роки. Після Революції гідності пішов добровольцем в АТО у березні 2014 року.Спогадами про Майдан поділився з Gazeta.ua"Пройшов повз барикади. Відчув себе вдома. Ніхто не зупиняв, нічого не питали, усі привітні. Знайшов земляків. 5-та сотня самооборони стояла на вулиці Городецького, біля консерваторії. Хлопці зі Львова, Франківська. Когось я навіть знав. Найбільше вразило, що були всі прошарки: від робітників до директорів великого бізнесу".Марків згадує події 18-20 лютого 2014-го."18 лютого попав під роздачу в Маріїнському парку. Висмикнули з групи й почали бити. Спочатку тітушки, потім підтягнувся "Беркут". Отримав черепно-мозкову травму, кров бризкала направо і наліво. Досі є слід на лобі. Перша фраза, яку почув від тітушок: "Ты нам за Крым ответишь" з російським акцентом.Взяли під руки й потягнули в їхній табір. Завели в провулок між під'їздами. Побачив товариша, якого там добивали. Менший і слабший за мене. Задихався, поламане ребро прокололо легеню. Нас оточили. Наказали вигортати все з кишень. Документів у нас не було. Телефон Nokia я заховав у черевику.Товариша добивали. Він задихався, поламане ребро прокололо легенюЗалишився у взутті та штанях. Збивали з ніг, я вставав. Був весь фіолетовий від побоїв. Можливо, врятувала добра фізична форма. Кров'ю заливало очі. Нас били всі, хто хотів. Їх намагався зупинити священник. Його почали гамселити теж. Це знімали журналісти - і на них напали. Врешті майор внутрішніх військ наказав відігнати тітушок і оточити нас".До протестувальників приїхала "швидка". Сказали, що повезуть у травматологію 17-ї лікарні."Мене запхали останнього, бо був весь у крові. Подзвонив коханій Діані: "Все добре, везуть у 17-ту лікарню". Коли виїхали, побачили групу самооборони, яка вирвалася з оточення і поверталася на Майдан. Вистрибнув на ходу з машини: "Хлопці, тут ще є наші". Якийсь транспорт загородив дорогу "швидкій", підбігли люди. Знали, що в 17-й лікарні вже стояли автозаки.Ми забрали своїх. Поранений товариш задихався. На щиті понесли на Майдан. Зупинився mersedes: хлопці, вас підвезти? У Будинку профспілок на 3 поверсі рибальською жилкою мене зашили, товариша врятували. За декілька годин профспілки згоріли. Раніше не курив, але з тих подій почав. Здалося, все, прийшов наш кінець".У Будинку профспілок на третьому поверсі рибальською жилкою мене зашилиНа Майдані залишалося кількасот людей. Силовики висунули ультиматум – люди мають покинути Майдан, або буде штурм."Майдану вже практично не було – жменька, якби не намети. У сотні провели нараду - старші за віком вирішили відправити молодняк звідти. Сказали: хлопці, перевдягайтеся, їдьте на квартири. А ми – за вами. Вперше тоді порушили сухий закон. Випили по 50 грамів за тих, хто не повернувся з Маріїнського парку. Почався штурм, ми тримали останній рубіж.18-19 лютого стояли на барикадах від пам'ятника засновникам Києва до супермаркета Billa на Інститутській. У мене права рука була неробоча. Нею тримав щит. Зворушили жінки, які залишилися, - готували коктейлі Молотова, бруківку подавали. Інші били в барабани, щоб не засинати.Привчилися спати під вибухи світлошумових гранат, постріли, гуркіт. Спав, раптом хтось копнув: "У нас контрнаступ". Всі побігли і я теж. Хапав обладунки, що валялися: щит, шолом, бронік. Ми бачили, що стріляють. Та по інерції бігли далі. Знали, що алюмінієвий щит не стримає кулю. Коли пробігав біля квіткового годинника, краєм ока побачив, як у хлопця поруч влучила куля. Знав, зупинюся - буду наступним".Не забуду чоловіка 40-50 років, з вусами. У грудях дірка, ще пара виходила. Зупинився, закрив йому очі, перехрестив. У той момент задзвонив його телефонПід час тих подій Віталій врятував волонтерку Лідію Жгир."Була нашої медсестрою, куховаркою, душею сотні. Впізнав по білій косі. Бігла до "черепашки" (літня сцена в Маріїнському парку. – gazeta.ua), яку обстрілювали. Схопив. "Я медсестра, там потребують допомоги". Кажу: "Ні, не підеш. Давай в готель "Україна", там багато поранених. Я їх забиратиму туди".Забіг у Жовтневий палац, з тильної сторони був медпункт. Заносили перших поранених. Ніколи не забуду чоловіка 40-50 років, з вусами. У грудях дірка, ще пара виходила. Зупинився, закрив йому очі, перехрестив. У той момент задзвонив його телефон. Не став відповідати. Що я скажу? Вибачте, власника вже немає?"Каже, залишатись на Майдані змушувала важливість справи."Це мій обов'язок, коли країна у небезпеці. У лютому усвідомив, що мій Майдан закінчився. Стало ясно, хто ворог. Перші підрозділи добровольців набирали від Нацгвардії. На початку березня поїхали в Петрівці на навчання.Один у полі не воїн. Та якщо краплі зберуться в океан, вони щось можуть змінити. Ми вже написали історію, змінили курс країни з проросійського на європейський", - підсумовує Віталій Марків.Віталій Марків родом із міста Хоростків Гусятинського району на Тернопільщині. У 15 років із матір'ю і сестрою переїхав в Італію. Займався деревообробкою, підробляв у спортзалі. Повернувся в Україну в грудні 2013-го під час Майдану. Пішов добровольцем у Перший батальйон Нацгвардії імені генерала Кульчицького. Три роки служив на Донбасі.30 червня 2017-го в аеропорту Болоньї заарештували за підозрою у причетності до вбивства італійського фотожурналіста Андреа Роккеллі і його перекладача росіянина Андрія Миронова. Загинули під мінометним обстрілом у травні 2014-го біля гори Карачун під Слов'янськом на Донеччині. 12 липня 2019-го присудили 24 роки в'язниці. Просидів у тюрмі 1222 дні. 3 листопада минулого року апеляційний суд Мілана виправдав Віталія Марківа.