У справах Майдану від січня 2020 року повідомили про підозру 43 особам. В Офісі генерального прокурора зазначають, що йдеться про кримінальні провадження щодо розстрілів та масового побиття активістів під час Революції Гідності. Революція Гідності – тепер офіційно один із ключових моментів державотворення України. Відповідну постанову ухвалили нардепи цього тижня. Взимку 2013-2014 років до протестів долучилися сотні тисяч українців. На Майдані збиралися віче у понад мільйон людей. Та все ж історія Євромайдану – це пазл з історій окремих людей. Волонтерка медичного штабу у готелі Україна Вероніка Селега та студентка-поетеса Анастасія Дмитрук розповіли, чим для них була Революція Гідності і що пам'ятають про трагічні дні розстрілів майданівців. Спогади збирала журналістка "5 каналу".
"В цьому холі з правої сторони були ширми і поранені, там був стіл для швидких операцій. А з правої був стіл з медикаментами і матеріалами, які потрібно було готувати", – розповідає волонтерка медичного штабу в готелі "Україна" Вероніка Селега.
З Веронікою Селегою знімальна група зустрілася у готелі "Україна". Тут зараз спокійно, ходять люди, працює бар. Сім років тому цими днями медики-волонетри тут намагалися рятувати тих, кого снайпери "Беркуту" розстрілювали на вулиці Інститутській.
"З цього боку були поранені, є відомий кадр з голубою каскою. Це тут було", – додає вона.
Вероніка вперше прийшла на Майдан на мільйонний марш на початку грудня 2013. Тоді вона працювала в автомобільній компанії, підтримати протест приїжджала надвечір разом із колегами.
"Ми сідали в машини, наші колеги, і ми приїжджали з роботи у вечірній час. Для мене Майдан пройшов виключно у темний час. Ми були підмогою, як нам здавалося, у цей час із 18 і далі як вийде", – відзначає Вероніка Селега.
Була вона на Майдані і в дні розстрілів. Спершу пішли допомагати в КМДА, але там людей вистачало. Прийшли сюди – до готелю "Україна". Тут уже розгорнули медичний штаб. І сюди заносили поранених протестувальників.
"Одне з найнебезпечніших місць. Ми взагалі, як зараз пам'ятаю, ніхто не думав, варто чи не варто. Ми просто розвернулися від КМДА і прийшли у штаб готелю "Україна". Ти приходиш з вулиці, говориш, що хочеш допомогти, і тебе відправляють одразу в конкретне місце", – пригадує Вероніка Селега.
Вероніка не мала медичних навичок. Тому готувала бинти і сортувала ліки. Праворуч за ширмою лежали тіла. Туди Вероніка не ходила, але одну смерть на Майдані бачила на власні очі.
"Це був перший момент в житті, коли смерть була настільки близькою. Це був Володимир Мельничук, киянин, який допомагав, опинився на балюстраді Жовтневого палацу. Я бачила, як його занесли, це просто був фонтан крові. Всі в цей момент опинилися навколо нього. Була неймовірні швидкість, злагодженість дій", – розповідає вона.
Володимира забрали до лікарні. Зранку Вероніка подзвонила – там сказали, що чоловік помер. Він був останнім із 48 убитих на Інститутській Героїв Небесної Сотні. Дівчина пригадує і момент, коли з готелю одне за одним виносили тіла убитих.
"Це був один з таких днів, коли обіймалися внизу готелю абсолютно всі і говорили одне одному, що ми це так не залишимо", – каже Вероніка Селега.
Після тих подій вона змогла прийти на цю алею лише за кілька тижнів. Шукала портрет Володимира Мельничука.
"Я тривалий час не могла підійти до цього місця, ніби склався такий контакт з людиною, яку ти особисто не знаєш. А ось і він, портрет Володимира. Це вже місце спокою, тут тиша, тиша така внутрішня. Це частина історії, яка в своєму настрої, в своєму темпі", – підсумовує волонтерка.
Анастасія Дмитрук, авторка вірша "Никогда мы не будем братьями", учасниця Революції Гідності пригадує: "це була моя реакція на революцію, моя рефлексія. Мені дуже хотілося підтримати людей, які лишалися на Майдані вночі.
Ці слова – тепер теж частина історії 2014. Вони добре визначили, що Україна – не Росія. Їх написала Анастасія Дмитрук. Для неї Майдан теж почався з Мільйонного маршу.
"Це був 5 курс, ми готували до диплома, треба було поєднувати навчання і відвідування революцію. Певно, на то і є молодь, щоб бунтувати проти беззаконня", – розповідає вона.
Авторці вірша погрожували росіяни і противники Євромайдану. А ненависті, каже, у коментарях під відео було повно.
"Текстова версія швидко розлетілася по Інтернету, а щоб пабліки популярні про Євромайдан їх запостили, щоб люди на Майдані цей вірш прочитали, вони попросили мене записати відео", – пригадує Анастасія Дмитрук.
Завдяки віршу Анастасія познайомилася з багатьма майданівцями, зокрема, і з майбутнім чоловіком. Згодом почала їздити на Донбас, виступати з концертами перед військовими.
"До цього вірша я не міряла, мріяла, але це була далекострокова мрія видати книжку. Тепер у мене їх декілька", – коментує вона.
Відтоді минуло сім років. Обидві учасниці Євромайдану кажуть, що чимало стерлося з пам'яті. Але тих подій ми до кінця ще не пережили.
"Наслідки, вони вражають, поки важко оцінити наскільки, бо ми живемо у цьому процесі", – підсумовує Вероніка Селега.
Анастасія Дмитрук каже: "запам'яталася ця єдність, коли люди співали, перетворювалися на одну велику силу. Це була велика Україна у серці Києва. І цієї великої України час від часу дуже бракує".
Марія Писаренко, Марта Шикула, Михайло Третяк, "5 канал"