Андрій Лисецький: «"Земля Івана" — це історія про щасливу людину»
Андрій Лисецький: «"Земля Івана" — це історія про щасливу людину»

Андрій Лисецький: «"Земля Івана" — це історія про щасливу людину»

Андрій Лисецький: «"Земля Івана" — це історія про щасливу людину»
Андрій Лисецький: «"Земля Івана" — це історія про щасливу людину»

«Земля Івана» режисера Андрія Лисецького — документальний фільм про одного з останніх народних художників України Івана Приходька. Нещодавно під час Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA відбулася світова прем’єра цього фільму. Стрічка здобула головний приз конкурсної програми DOCU/Україна. Крім того, вже відомо, що «Землю Івана» відібрали для участі в кінофестивалі Hot Docs Canadian International Documentary Festival, який невдовзі відбудеться в Торонто. Українські глядачі до 23 квітня ще можуть подивитися «Землю Івана» в онлайн-кінотеатрі Docuspace. Дати кінопрокату фільму в Україні поки що невідомі.

«Земля Івана» — режисерський дебют оператора ігрових та документальних стрічок Андрія Лисецького. Андрій — із кіношної династії: його дід Сергій Лисецький — знаний український кінооператор і кінорежисер, а мати Євгенія Лисецька була художницею-постановницею. Як пояснює Андрій, зустріч із Іваном Приходьком стала для нього щасливим випадком, а ідея зробити кінокартину про народного майстра виникла після того, як він показав зйомки, які робив для себе, своїм колегам. «Детектор медіа» поговорив з Андрієм Лисецьким про його дебютний режисерський досвід, про складнощі під час зйомок і про те, що йому особисто принесло знайомство з Іваном Приходьком.

 Андрію, в попередніх інтерв’ю ви вже казали, що познайомилися з героєм свого фільму випадково — під час вибору натури для іншої картини. Розкажіть детальніше, якою була ваша перша зустріч із паном Іваном.

–  У пошуках натури ми їздили під Києвом у районі аеропорту «Бориспіль». Я побачив дивну хатинку, вона мала такий вигляд, наче час зупинився у ХІХ столітті. Цікаве подвір’я, дивні картини на паркані. Найфантастичніше те, що ця хата недалеко від летовища, над нею літають літаки, й цей контраст створює дивне враження. Захотілося роздивитися і познайомитись із господарем. Ми зайшли, сказали, що ми кіношники, спитали дозволу познімати.

Як я зрозумів, до пана Івана час від часу навідуються незнайомі. Він зовсім не відлюдник, він досить відкрита людина і вважає, що доля приводить потрібних людей.

 Як він сприйняв вашу ідею знімати про нього кіно?

–  Ви знаєте, все було дуже органічно. Ми почали спілкуватися, пан Іван щось показував, я знімав. Не було такого, що ми сіли за стіл і почали домовлятися, що будемо робити фільм.

 А коли у вас особисто виникло відчуття, що з цих начебто необов’язкових зйомок може вийти фільм?

–  Скоріше навіть ця ідея виникла не в мене, а в колег, яким я почав показувати свій матеріал. Вони дивилися й казали: «Треба робити кіно, бо буде шкода, якщо такий матеріал пропаде». Серед тих, кому я показував свої зйомки, був Геннадій Кофман (один із продюсерів стрічки «Земля Івана», керівник кінокомпанії «Магіка-фільм», співзасновник фестивалю Docudays UA. — Ред.), він одразу дуже захопився побаченим і запропонував робити фільм.

 Скільки людей було у вашій знімальній групі?

–  Я, звукооператор (часом їх було двоє), а також асистент, який інколи знімав на другу камеру. Іноді нам було тісно в хатинці пана Івана. Але в нас вибудувалися приязні стосунки. Як оператор я працював на декількох документальних картинах, і цей момент сприйняття героєм камери, людей навколо — це завжди непросто. Але тут знову-таки була удача. У пана Івана немає такого, що він до зйомок в одному стані, у процесі зйомок — в іншому. Він весь час у своєму органічному стані, його звикання до знімальної групи було на диво коротким.

Мені здається, що сам уклад його життя такий, що він досить спокійно ставиться до якихось речей, які нам здаються дуже важливими. У нього є житейська мудрість. Сам факт, що до нього приїхали кіношники, — це для нього наче як приїхали друзі поговорити про живопис. Думаю, саме тому він має такий органічний вигляд на екрані.

 У фільмі є епізоди, де пан Іван проводить ритуали, схожі на язичницькі. З якоїсь точки зору, ці епізоди можуть сприйматися трохи як постановочні. Герой вам підігрував?

–  У документальному кіно є своя умовність. Постановка — це не дуже правильний термін. Все, що відбувалося, йшло від пана Івана. Фантастично, як він перевтілювався, з капюшона від старої куртки зробив собі маску. Це повністю його світ, його ідеї. Це схоже на магію: ще годину тому нічого не було, а потім — раз! — і пан Іван на очах перетворюється на такого духа зими, наприклад. Тут немає жодної постановки.

 Що для вас як для оператора й режисера було найскладніше під час знімального періоду?

–  Як для режисера для мене найскладнішим був фінальний етап монтажу, коли стало зрозуміло, що нам треба цілком викидати кілька сюжетних ліній, які ми вибудовували, бо вони у структурі картини заважали й відволікали. А як для оператора для мене була певна складність у пошуку… Розумієте, нам хотілося використовувати у візуальному рішенні якісь елементи того самого наївного живопису, яким займається пан Іван, але пошук цих відповідників був досить складний…

Коли ми почали роботу, перше, що нас зачепило, від чого ми відштовхнулися, — це унікальні фактури. Побут на рівні ХІХ століття — це вже сама по собі атракція в наш час. Я досить багато їжджу по Україні у справах різних документальних проєктів. Традиція народного малярства вже майже зникла. Є ще кілька художників, напівпрофесійних або професійних, які працюють у цій стилістиці. Пан Іван — це натура, що зникає. Але протягом зйомок стало зрозуміло, що насправді цінність нашої історії — це те, що пан Іван є напрочуд гармонійною та щасливою людиною. Це і стало найголовнішою темою нашого фільму. Фактури його побуту, його живопис — це все речі, які допомагають оповідати цю історію, але насамперед це історія про щасливу людину.

У документальному кіно режисер — це не те саме, що режисер художнього фільму. Я думаю, найголовніше завдання режисера документального кіно — знайти тему фільму і знайти контакт із героєм. Мені дуже пощастило з командою, ми всі були досить глибоко занурені в матеріал, обговорювали, як розповісти цю історію, тому насправді проблем не було. Скоріше це була така наша дружня подорож до пана Івана.

 Чи мінялися ваші стосунки із паном Іваном протягом зйомок?

–  Тільки на краще. Ми своїми зйомками зжирали величезну кількість часу пана Івана, й мені в якийсь момент стало страшно, що йому це перестане подобатись. Але, на диво, він дуже терпляче ставився до знімального процесу і часом навіть підбадьорював нас.

 У фільмі є епізод, коли зустрічаються пан Іван і художник Анатолій Криволап. Чому ви вирішили організувати цю зустріч двох митців?

–  Я розпитував у пана Івана, наскільки він цікавиться мистецтвом. Була спроба пошуку художнього аналізу його мистецьких робіт. І саме коли ми розмовляли про колір, пан Іван згадав про Анатолія Криволапа. Пан Іван більшу частину свого життя пропрацював пастухом у селі, він завжди був біля коней на відкритому просторі. Мотив коня присутній і в живописі пана Івана, й у пана Криволапа. Якось пан Іван сказав, що було б добре, якби він міг познайомитись і поговорити з Анатолієм Криволапом. Чому ні? Ми організували цю зустріч і дуже вдячні пану Криволапу, що він люб’язно і швидко відгукнувся на нашу пропозицію приїхати до пана Івана. Зустрілися два художники з різних світів, і нам вдалося зняти цей цікавий епізод. Відчувалося, що на початку в пана Криволапа було трохи іронічне ставлення до цієї зустрічі, але щойно вони почали спілкуватися, іронія зникла.

  В житті пана Івана, поки йшли зйомки, відбулась й інша подія — участь у виставці у Мистецькому Арсеналі. Як він сприймав цю подію?

–  Це була велика виставка, присвячена українському примітивному мистецтву. Там були представлені роботи і Марії Приймаченко, і Катерини Білокур. Пана Івана запросили як одного з останніх представників школи поліського народного живопису. Пан Іван досить спокійно ставиться до умовностей нашого соціального світу. Запросили на виставку? Ну й чудово. Більш унікальною була історія, коли «Ощадбанк» купив його роботи для своєї зовнішньої реклами. Мені здавалося, що тут може відбутися якийсь злам, бо дійсно в кожному вікні «Ощадбанку» по всій країні висіли його пташка й коник, це було сюрреалістично. Але й до цієї події наш герой спокійно поставився, не змінилося нічого ні в його ставленні до себе та оточуючих, ані його світосприйняття.

 Як довго тривав період постпродакшену?

–  Насправді для такого фільму, мені здається, досить швидко. За тими нормами, які зараз є в Держкіно, досить обмежений постпродукційний період. У листопаді 2019 року ми сіли за монтаж, ще кілька епізодів я дозняв у січні, а у квітні 2020-го ми вже здали картину в Держкіно.

–  Чи мали ви якісь складнощі у зв’язку із тим, що знімали фільм на кошти від Держкіно?

–  Були певні складнощі із розрахунками, бо з грошима від Держкіно завжди так, що вони приходять не зараз на зараз, а якось розтягнуто в часі. Це викликало деякі незручності, але ми були командою фанатиків, тому на запізнення із розрахунками ніхто не зважав. Хотілося б, щоб була можливість трохи продовжити монтажний період, бо для документального кіно це дуже важливо. Після того, як ми здали фільм у Держкіно, ми спеціально взяли паузу у три місяці, щоби передивитися все свіжим оком. Фінальна версія трохи коротша за ту версію, яку ми здавали в Держкіно. Просто я після паузи побачив, що деякі речі є зайвими.

 Ви говорили, що на стадії монтажу вам довелося викидати цілі сюжетні лінії. Розкажіть, що саме довелося видалити з фінальної версії.

–  Була окрема лінія, так би мовити, суспільного життя пана Івана, його боротьби з корупцією, з байдужістю, з типовими проблемами українського села. Була ще одна лінія, більш мистецька, вона була побудована на серії його малюнків, в яких він згадує своє життя. Там, зокрема, була історія про корову, яка врятувала його родину в часи голоду, та інші потужні історії. Думаю, все це ми окремо викладемо на ютуб як такий невеличкий серіал, бо шкода.

 Коли «Землю Івана» можна буде побачити в кінотеатрах?

– Поки що весь час прокат переноситься, але, думаю, він усе-таки відбудеться. До речі, ще до закінчення фестивалю Docudays UA я говорив телефоном із паном Іваном, він мені розповів, що в його село стали приїжджати молоді люди, які його розшукували. Виявилося, це глядачі фестивалю, які подивилися фільм і теж захотіли із ним познайомитись.

 Чи ви плануєте далі розвиватися як режисер документального кіно?

–  Є цікаві теми, цікаві герої, буду пробувати щось робити. Звісно, не сам, а з колегами. Хочу сказати, що зйомки картини про пана Івана дали мені дуже багато в розумінні того, як треба витрачати свій час, бо він насправді досить обмежений у нас всіх. Шукаючи наступну тему й героя, я знову буду максимально прискіпливий до того, щоб ця тема не тільки була цікава, а й дозволяла якось розвиватися й мені самому.

Фото — з особистого архіву Андрія Лисецького

Теги по теме
Производство
Источник материала
loader
loader