Для роботи потрібні інтим і самотність

— За Радянського Союзу Україна була найконтрольованіша в мистецтві. Не дай Бог, щоб поєднання синього й жовтого було навіть у вітальних листівках, — каже художник Анатолій Криволап, 74 роки. Його картини беруть участь у виставці "Велика сімка". Він — єдиний з живих учасників проєкту. У Музеї історії Києва Криволап показує роботи, що ніколи не виставлялися.З ким серед інших шести художників бачите найбільшу спорідненість?— Якщо я бачив би спорідненість, не був би в цій компанії. Той, хто споріднений, завжди буде в тіні того, до кого він приєднується. Тут представлені мої експериментальні роботи.Художник вдосконалюється весь час, починаючи з навчання. І на кожному етапі є зразок, дякуючи якому він піднімає майстерність і бачення. Тому їх ціла низка. Далі й Пікассо теж починали зі школи. Спочатку це одні орієнтири, далі — інші. Весь час воно змінюється, доки не приходиш до себе. Потім тобі вже ніхто не потрібний.Ви вже прийшли до себе?— Так. Мені подобається розкодовувати роботи інших художників. Але, щоб прийти від полотен до розпису церкви, потрібна інша практика й досвід.Яка це була картина, коли зрозуміли, що прийшли до себе?— У мене був перелом наприкінці 1980-х. Це був пейзаж. Червона земля, синє вечірнє небо й майже абстрактне дерево, що вливається в це синє. Найцікавіше, коли Тетяна Яблонська якось прийшла до мене, а я виставив ту роботу серед класичних полотен. Вона вказала на неї: "Це ви". Був вражений.Представили нову роботу "Мінікінь". Ці тварини часто фігурують на ваших картинах. Що символізують?— Зробив серію коней, які були за порами року, від сходу до заходу сонця та вночі. Один висів біля золотого пейзажу. Це побачив колекціонер Ігор Воронов і попросив намалювати золотого коня. Здивувався, чому мені це самому не спало на думку. Зробив таку картину, й подарував йому на знак вдячності.Кінь — це образ чогось загадкового, що не піддається розшифруванню, особисто для мене. Ця картина — це свого роду ідеалізація коня, наче ікона.У світі є бренд "російський авангард", але там половина українських художників.— Казимир Малевич колись зробив виставку в Київській картинній галереї і казав: "Купіть що-небудь, щоб в Україні залишилася моя робота". Ніхто нічого не придбав. Тому в Україні залишився лише один автопортрет Малевича. Завжди імперія притягувала в свою столицю митців для свого зростання. Це закономірний процес. У деяких художників, як Михайло Бойчук, була ностальгія, він залишився. Георгій Нарбут повернувся із Санкт-Петербурга 1917-го. Микола Гоголь у Росії, бо його викинули з Києва. Він був національно налаштований, хотів викладати в університеті, але його не взяли. Олександр Архипенко теж поїхав. Те, що він народжений в Україні, вже багато означає. Цього достатньо. Візьмімо французьке мистецтво, Ван Ґог голландець, Пікассо іспанець, Сіслей англієць. Завжди є міста, до яких тягнуться, бо дають можливість для творчої реалізації. Як свого часу Париж, потім Лондон. Був Нью-Йорк, але став комерційнішим центром.А Київ є на цій карті?— Треба дивитися в історичному розрізі. України взагалі ніхто не знав раніше, ми лише закладаємо фундаменти. Багато сучасних художників потрапили в Центр Помпіду в Парижі. Іванові Марчуку відкривають музей у Києві. Добре, що виставку "Велика сімка" зробили. Аби це в світі сприймалося на рівних, потрібен час і якісні художники. 30 років незалежності — це ніщо. Те, що ми поставили заслон від соцреалізму, серйозний крок.Якісь нові українські художники вам цікаві?— Не ходжу по виставках, самому необхідно працювати, а для цього треба інтим і самотність. Зараз усі мої думки пов'язані з розписом церкви в селі Липівка біля Макарова на Київщині. Тут представлені фотографії цих розписів.