Історії дітей: У Києві відкрилася перша виставка Музею воєнного дитинства

У Києві відкрилася перша виставка Музею воєнного дитинства. Проєкт розповідає історії з повсякденного життя дітей, чиє дитинство змінила війна. Виставка проходить із 23 червня до 12 липня 2021 у Музеї історії міста Києва.

Музей "Воєнне дитинство" заснував у 2010 році Ясмінко Галілович — боснійський письменник і підприємець, чиє дитинство минуло під час війни 1990-х. До його книги "Воєнне дитинство" увійшло понад тисячу спогадів, зібраних власноруч. Проєкт став міжнародною платформою, яка розповідає історії дітей, на чиє життя вплинула війна, зосереджуючись на дитячій творчості та життєстійкості. Дослідники Музею проводять інтерв'ю з учасниками з Боснії і Герцеговини, Сирії, Лівану, Афганістану.

У колекції Музею воєнного дитинства в Україні — більше 130 свідчень про збройний конфлікт на Донбасі і тимчасову окупацію Криму, а також свідчення дітей Другої світової війни. Історики та дослідники проєкту збирають інтерв'ю та свідчення дітей, які опинилися в умовах війни.

Серед експонатів виставки — особисті речі дітей, які вони асоціюють зі своїм воєнним досвідом: про життя в нових містах після вимушеного переселення; про власне дорослішання, коли замість садочків та шкіл, діти вимушені переховуватись у підвалах та бомбосховищах; про улюблені іграшки, книжки та знахідки, які їм нагадують про рідних та мирне життя в минулому.

"Такі виставки покликані привернути увагу до потреб дітей у збройних конфліктах, показати воєнний досвід у його різноманітті", — коментує Юлія Скубицька, директорка Музею воєнного дитинства в Україні. На її думку, діти, які стикнулися з війною, є не лише її жертвами: "Вони пристосовуються до радикальних змін у житті, створюють нові ігри, виробляють нові стратегії виживання, продовжують вчитися, заводити друзів, допомагати родині тощо. І ці діти, перед усім, заслуговують на нашу повагу".

Ми публікуємо 5 історій дітей з України, чиї експонати представлені на виставці Музею воєнного дитинства у Києві:

А ось пластилін мене вабив

"Через вроджені проблеми мене не пускали навіть у дитячий садок. У період дошкільний і приблизно до середини першого класу я чотири рази їздив у Дніпро в дитячу клініку, де мене оперували.

Бажання малювати в мене відпало після операції, а от пластилін мене вабив. У другому класі ми фізкультурою особливо не займались — село, спортзалу не було. Ми або гуляли на вулиці, або ліпили на заняттях фізкультури. Коли я сюди приїхав у 2017 році, то активно співпрацював із волонтерами. Проєкт називався "Олені святого Миколая". Вони збирали листи дітей, новорічні листи з побажаннями, збирали подарунки й передавали сюди.

З цими людьми ми познайомились під час EdCamp Ukraine — зустрічі прогресивних учителів. На третьому EdCamp наша художка зробила 600 магнітиків пластилінових. Це була моя ідея. Я тоді зробив 80 магнітиків, більше за всіх.

Волонтери вирішили зробити нам тут невеличкий фестивальчик, зібрали купу волонтерів із різними ідеями. У нас є ставок, він доволі великий, кажуть, там два снаряди на дні лежать чи навіть три, але люди в ньому купаються. Там була виставка робіт художки, і ми там оцю поставили. Це найдревніша моя робота, яка в мене збереглась".

Коли я злякалась

"Це було влітку 2014 го. У нас диван стояв розвернутий в іншу сторону, на випадок, якщо буде потрапляння, то щоб не так сильно. Я лежала на дивані вдень, ​​і почався сильний обстріл. Там біля паркана біля нас іще воронка залишилася. Підвал у нас іще був зачинений, і ми не знали, куди подітися. Сховалися між холодильником і дверима. Я була в цій футболці. Було дуже страшно. У мене почалася істерика. Мама боялася, що снаряд потрапить у будинок.

Через вибухову хвилю у нас у будинку відчинилися всі двері та вікна. Одне вікно вибило. Коли обстріл припинився, ми побігли до бабусі. Коли я бігла, то побачила собаку з відірваними кінцівками й подірявлений паркан.

У бабусі якраз був підвал. Через сильний переляк я не виходила з підвалу три дні. У мене дуже сильно тряслися руки. Я була в цій футболці і зберегла як пам'ять. Після цього мені стало все одно. Ось сьогодні стріляли, я спала і чула краєм вуха, але мені було все одно. Ми вже звикли".

Це ж дракон!

"Цей динозаврик мені подарувала бабуся, коли я був маленький.

Мені було рочків п'ять. Це була моя улюблена іграшка. Я з нею спав, гуляв. Динозаврик був як мій друг. Я з ним всюди ходив, годував його, грав із ним. Під час війни я з ним спав, щоб не було страшно, — це ж дракон! Потім подорослішав і залишив. Тепер, коли Ярику (кузену) сумно, я дістаю динозаврика і з ним граю, розповідаю, як я раніше з ним грав. Ярик у нас дуже боїться, коли сильно стріляють. Він говорить: "Ходімо в підвал або лягаймо на підлогу". Тоді бабусі доводиться нас втішати. Маленький братик не розуміє ще, що відбувається, і йому не дуже страшно. А Ярику дуже страшно. Ми його підтримуємо всі".

Тривожний рюкзачок

"Моя мама до всіх життєвих ситуацій намагається підготуватися заздалегідь. Якщо раптом будуть бомбити, то потрібно йти від вікон подалі. Техніка безпеки. Це все було як інструктаж. Небезпека обстрілу, і потрібно було мати документи. Ми з мамою збирали рюкзак і теж обговорювали це питання — потрібно, щоб він був з собою. У мене там були такі речі, які дозволяли відчувати себе впевнено і незалежно від дому. Були документи — свідоцтво про народження. Був бюлетень у бібліотеку, тому що там була моя фотографія, тобто всі ті самі дані. Була ще юніорівська картка — моя перша приватівська карта.

У мене були відпрацьовані схеми, як у мене складений цей чемоданчик. Якщо стукають якісь вікна, я йду в коридор. Я з сестрою в одній кімнаті була, тобто треба і сестру з собою. Ще ноутбук у мене там мій був і якась зміна одягу літня. У підборі речей я була прагматична, я відчувала свою відповідальність за себе, за свою молодшу сестру.

Найстрьомніше, що я згадую, — якщо мама не повернеться з роботи, що ми будемо робити. Тому що я повинна буду прийняти на себе керівництво ситуацією і взагалі відповідати, типу, за життя і здоров'я. Ми підемо до бабусі, ми там повинні будемо щось робити. Ось тому чемоданчик у мене був. І у сестри був чемоданчик — у п'ятирічної. Маленька, вона вже такого нічого не пам'ятає, але у неї теж були свої речі. І ось у неї там були іграшки. Такий рожевий рюкзачок".

Мій щоденник

"Коли в Горлівці почались захвати адміністративних будівель, ми з братом переїхали з дідусем і бабусею в Ковель. Я там провчилась увесь восьмий клас. Влітку 2015-го скінчились найстрашніші обстріли, і батьки хотіли нас забрати. Я не хотіла повертатися, але батько переконав мене поїхати додому.

Через кілька днів тато каже: "Дідусь уже не молодий, йому важко. Він з твоїм братом приїде в Горлівку, відпочине тут, а потім уже з тобою поїде в Ковель". Ми так і домовились. Я прийшла до духівника і попросила благословення на дорогу, а він почав говорити, що мені ще немає 15-ти, що батькам важко і я не можу їх залишити. До нас підключилась дружина отця, матушка, і на підвищених тонах почала зі мною розмовляти. Я вибігла вся в сльозах. Дідусь пішов до батьків, але повернувся зі словами: "Вероніко, це кінець". Я зрозуміла, що можу збожеволіти. Підтримувала себе тим, що читала багато книжок, мені постійно дзвонили бабуся і дідусь, однокласники з Ковеля підбадьорювали.

Я попросила хоча б здати екзамени в українській школі віддалено, але для цього треба було виїжджати в Україну, і батьки не підтримали мене. І якраз в цей момент дзвонить дідусь і каже: "Вероніка, є можливість втекти в Україну". Ми їхали в маленькому мікроавтобусі, потім ішли полями. В мене стрес такий був, але я відчувала піднесення.

Але наступного дня, коли я сідала в поїзд на Київ, де мене мала зустріти тітка, я повертаю голову і бачу тата. Тато сказав: "Ти сама підеш чи будеш противитись?". Ми вийшли на наступній же станції, сиділи на вокзалі, я плакала. Мене мали відвести до психолога. Вона виявилась професіоналом і зуміла донести до батьків, що якщо вони мене зараз не відпустять, то потім, після вісімнадцяти, вони мене взагалі не побачать. Ввечері того ж дня мене відпустили назад.

Я тоді вела щоденник, і там є сторінки, які прогіркнуті тим болем, який я тоді відчувала. Після того, як я переїхала, — я не вела його більше. Ті почуття я вже не переживаю. В мене вже є інший [щоденник], і він переповнений щастям".

Виставка Музею воєнного дитинства в Україні проходить з 23 червня до 12 липня 2021 у Музеї історії міста Києва. Дізнайтеся більше про проєкт на офіційному сайті.

 

Дивіться також:

"Від радянської цензури до нової естетики": В Україні створили онлайн-архів Харківської школи фотографії.

Жіночий погляд на війну: Наталка Ворожбит та Ірина Цілик говорять про режисерські дебюти.