30 років “Post-Поступу”
30 років “Post-Поступу”

30 років “Post-Поступу”

Історія “Post-Поступу” доволі добре відома не тільки фахівцям із різних сфер, але й свідкам тих часів. А ще вона описана в статтях та інтерв’ю на сторінках періодики різних країн – від Польщі й Росії до США та Канади, а також у дипломних роботах і кандидатських дисертаціях. Однак ювілеї й придумали, мабуть, для того, щоб освіжати в пам’яті певні важливі події, особливо для менш поінформованих.

Тож спочатку про цікаві цифри. Перший номер газети вийшов під числом 8. З певних міркувань нумерацію було збережено від уже офіційно зареєстрованої після перемоги демократів на місцевих виборах газети “Поступ”. Видання тричі перереєстровували, що призводило до певної видозміни в назві. У “Post-Поступі” ніколи не було №13 – щороку №12-А. Перше число вийшло на восьми сторінках накладом 20 тисяч примірників і розповсюджувалося тільки у Львові. Кульмінації в цьому сенсі газета досягла наприкінці січня 1993 року, коли наклад становив 79, 5 тисяч примірників, обсяг – 32 шпальти, а розповсюдження охопило всі регіони України. До того ж редакція й певні читачі розсилали газету своїм знайомим чи родичам у приблизно півтори десятки країн світу.

У міру зростання популярності газети, а це відбувалося блискавично – буквально від номера до номера, до “Post-Поступу” з пропозиціями співпраці зверталися різні люди, фонди й організації – як з України, так і з-за кордону. Унаслідок цього перелік осіб, які були працівниками й дописувачами газети, містить кілька сотень імен. Десятки з них – відомі нині в українській журналістиці персони. Попри те, що газета не моглаплатити пристойних гонорарів (гіперінфляція, купоно-карбованці, відсутність медіаринку тощо), у неї були свої закордонні кореспонденти: у США й Росії, у Канаді й Польщі, у Великобританії й Фінляндії, у Франції й Німеччині, ба навіть в «Австралії й Тихоокеанії».

Варто згадати, в яких умовах творилися ці “цифри”. Редакція нової газети розташовувалася у Львові на проспекті Шевченка, 18. На третьому поверсі Фонд “Молода Україна” виділив три кімнати з окремим входом і туалетом. У третій, найдальшій кімнаті стояв один найкращий комп’ютер для верстки й дизайну, підходити до якого можна було тільки під суворим і пронизливим поглядом Остапа Павловського – дизайнера і верстальника, а якийсь час – і відповідального секретаря. У середній і найбільшій кімнаті було кілька столів і стільців, друкарська машинка, а на окремому почесному місці стояв один-єдиний скромний комп’ютер, на якому дівчата набирали статті авторів – іноді з рукописів, іноді під диктування, коли не могли розібрати авторських “каракулів”. У першій і найменшій кімнаті головного редактора спочатку комп’ютера взагалі не було, але там стояв “дим коромислом”, оскільки Сашко Кривенко постійно смалив папіроси “Жітан” чи інші цигарки під час неперервних розмов із відвідувачами, нарад зі співробітниками, співбесід з авторами чи – рідко – вичитування текстів. Цигарковий дим, зрештою, мав завдання хоч трохи прикривати запах коньяку чи інших міцних напоїв, яких працівники редакції (не всі, але) не цуралися й у робочий час.

Я приєднався до “Post-Поступу” з другого номера. Від моєї статті про Львівський молодіжний театр Кривенко був не в захопленні, але обидва його заступники – Володя Панкеєв і Ігор Ткаленко – сказали: “Годиться”. З третього номера мене вже зарахували до творчого колективу газети, до якого, окрім згаданих уже чотирьох осіб, входив ще й Андрій Квятковський, Еріка Панкеєва та Наталя Рибак. Тоді ж приєдналися Юрко Винничук і Віталій Бардецький. З кожним номером газети нас ставало дедалі більше. Хоч треба визнати, що і від початку нас було багато, оскільки кожен писав по кілька статей під різними псевдонімами. Крім Сашка.

Коли я розповідав про це своїм студентам у Школі журналістики УКУ,вони слухали з зацікавленням, але не могли зрозуміти, як за таких редакційних умов і загалом за такої ситуації в країні нам вдалося зробити настільки популярну газету – видання, яке робили у Львові, але читали у всіх містах України й у низці столиць цивілізованих держав. Та й не лише українці – є закордонні журналісти, які, за їхнім твердженням, вивчали українську, щоб читати “Post-Поступ”. І не тільки українські патріоти чи проєвропейці: як любив підкреслювати Кривенко, Донецьк купував більше примірників нашої газети, ніж усі три галицькі області разом, крім Львова (так, галичани віддавали перевагу антикомуністичній обласній “За вільну Україну”, а перед тим – комуністичній “Вільній Україні”).

Пояснити це студентам було непросто. Та й насправді це вже не мало б для них “прикладного” значення, адже проєкт, як то кажуть, “не відбувся” як медійний, комерційний тощо. Він існував як суспільний феномен і програв тому, що програло, сказати б – “не відбулося”, українське суспільство – патріотичне, проєвропейське, поступове.

Того “Post-Поступу” немає вже чверть століття. Немає серед живих Сашка Кривенка, Володі Панкеєва, Андрія Квятковського та кількох інших, більшість з яких не дожила й до п’ятдесятиліття. Ще більшої кількості осіб, причетних колись до “Post-Поступу”, немає вже в Україні: хтось у США чи Канаді, хтось у Франції й Польщі, хтось у Чехії і Словенії. Та найгірше, що немає й України – тієї, про яку ми всі тоді мріяли, задля якої наражалися на батоги й відмовлялися від пряників.

Тому я не святкував 30-ліття держави, але не міг пропустити 30-ліття газети.

Теги по теме
Другое
Источник материала
loader
loader