Дмитро Вівчарюк: Я з дитинства не звик шикувати

Українського актора театру та кіно Дмитра Вівчарюка впізнають чимало українців.

Його знають за ролями в українських серіалах (Козаки.

Абсолютно брехлива історія), повнометражних фільмах (Довбуш, Веронські скарби).

Багато хто бачив Дмитра у рекламних роликах на телебаченні чи на бордах.

А ще серед його робіт – немало зіграних персонажів у театральних виставах.

Нещодавно глядачі ICTV побачили актора у комедійній ролі в україномовному серіалі Юрчишини про непрості стосунки батьків з дорослими дітьми.

Як актор виховує своїх дітей, що дарує синам і чому сам не отримував у дитинстві подарунки від батьків, яким чином залагоджує побутові сварки з дружиною і чому не вірить у стосунки без конфліктів – про ці та інші подробиці свого життя і нову роль Дмитро розповів Фактам ICTV.

— Дімо, новий сезон Юрчишиних став оновленою версією, адже у ньому відбулося чимало змін?.

Другий сезон знімав інший режисер, і це уже дещо змінило історію: з’явився новий погляд, нові прийоми.

До всього, знімали серіал після дворічної перерви, і це теж вплинуло на атмосферу.

Ми ж, актори, теж трохи трансформувалися.

А ще ввели нових персонажів, що перевернули всю історію з ніг на голову.

Чого тільки варта мама Юрчишиних у виконанні Олі Сумської!.

— А ваш персонаж теж змінився?.

Мій Стасик у новому сезоні хоч і залишається поліцейським-бешкетником, та його трохи змінює кохання.

З’явилась нова героїня – поліцейська Юля, яку зіграла Анютка Кошмал.

З нею у мене прописаний невеличкий флірт (усміхається).

Я намагався по-новому зіграти свого поліцейського Стасика.

Він так само дещо кумедний, але тепер ще й романтичний інколи.

— А ви самі наскільки романтик?.

Я родом з Привокзальної, Харківського шосе у Києві – такий хлопець з району.

Маю підвішений язик, пацанські звички, але романтик я ще той – свою дружину-красуню зміг зачарувати.

За всіма стандартами, ми не підходимо одне одному.

Вона красуня, я не дуже – але ми якось побралися.

Не скажу, що я прямо завойовував її, бігав за нею.

Запропонував їй вийти заміж, вона погодилась.

І ось уже 10 років душа в душу, нога в ногу (сміється).

— За 10 років не було серйозних конфліктів у стосунках?.

Усіх цікавить, як же у них там все так добре.

Бо ж не може так бути, мають же таргани якісь пробігати.

Ну, слухайте… чого вартий тільки побут.

Робота, дім – дім, робота.

Ще й діти, і ти незчуєшся, як час пролітає.

Ти трошки від цього нервуєш, дратуєшся.

Але я намагаюсь ці емоції контролювати.

Хоча, буває, можемо з дружиною одне на одного крикнути.

Знаєте, коли в сім’ї взагалі немає ніяких сварок, значить, там десь криється брехня.

Це звичайний життєвий досвід.

— У вас як побут на стосунках позначається?.

Та різне буває.

Наприклад, Оля втомлюється вдома, і ти з роботи приходиш насилу живий.

А година ввечері, фактично, то ж весь ваш час на двох.

Жінка пропонує посидіти разом, на що кажу: Ні, зайка, я хочу спати.

Мені так хочеться побути разом, але ж сил немає, сон накриває.

Ось вам побутова штука, здається.

А насправді, косить стосунки.

Оля ображається, я розумію, що не можу себе змушувати, бо завтра взагалі не встану.

В мене постійно всі дні розписані, купа справ і трошки важкувато.

— Як вдається владнати такі непорозуміння?.

Сісти, налити по бокалу вина червоного напівсолодкого або білого сухого.

Зі смачним смердючим сиром (сміється).

Влаштувати романтичну вечерю і все обговорити.

За усі 10 років, навіть якщо ми сварилися, якщо щось збивало нас зі шляху, нам вдавалося знаходити важелі, щоб зробити наше життя кращим.

Ми ж розуміємо, що нам це потрібно.

Намагаємося поїхати кудись відпочити.

Забити на все і виділити час для нас.

В якесь село, або на море – будь-куди, аби тільки разом.

— Їздите на відпочинок із дітьми чи удвох з дружиною?.

На море я малих воджу, щоб і світ побачити, і оздоровитися трошки.

Але все-таки, інколи парам треба бути удвох.

Дітей можна і на відстані любити (сміється).

Коли ви щодня разом, важко.

Треба давати мізкам відпочити.

До всього, ти ж не завжди будеш з ними.

Це треба також розуміти, і до цього я зараз приходжу.

Але навіть думка про таке мене в піт кидає.

— Думаєте, складно буде відпустити дітей у доросле життя?.

Навіть не це бентежить найбільше.

Ти не завжди зможеш їх оберігати, контролювати.

Взагалі, коли з’явилися діти, я став дуже відповідальним.

Тому що раніше був трошки шарлатанчиком – жив для себе.

Хоч і міг тоді дозволити собі речі, які зараз не можу собі дозволити.

— Нещодавно у вашого сина був день народження.

Що подарували?.

Захарчик у нас любить машинки, і ми з дружиною подарували йому Маквіна на пульті керування.

Тачки – це улюблений мультик сина.

Ще зовсім маленьким побачив його, і досі за сім років не розлюбив.

А ще купив сину планшет.

Хочу, щоб він призвичаювався до техніки, у неї все ж є свої переваги.

Там є багато застосунків, де можна і писати, і малювати, і рахувати.

Я розумію, що майбутнє за технологіями і треба дитині давати можливості в цьому розвиватися.

Бо з часом він буде як біла ворона.

Свого часу стилос замінила ручка, а зараз настав час, коли і їй на зміну приходить нове.

Мені здається, що через років п’ять уже ніхто не буде писати у зошитах.

Усі будуть вчитися на планшетах.

— А ви у дитинстві які подарунки отримували?.

Ну, нас, по-перше, було шестеро в сім’ї.

І подарунків мені в основному не дарували.

Щоб шикувати на свята, такого в мене ніколи не було.

Мама з татом просто накривали стіл ввечері, от і все.

Інколи бабуся приносила 50 грн.

То ж такі гроші були! Пам’ятаю, 50 копійок у комп’ютерному клубі година коштувала, а в мене така сума – що мільйонер (сміється).

— А з друзями робили святкування?.

У мене день народження 28 вересня, коли вже всі ходили до школи, а не бігали на канікулах без діла.

Тому я не святкував.

Не пам’ятаю, щоб когось додому запрошував.

До школи хіба приносив якісь цукерки, як прийнято було.

Пам’ятаю, гуліверів накупиш, розкладеш по партах, потім усі приходять: О, клас! – радіють.

Отак і святкували.

Хоча у цьому є якась справжність.

Це моє життя.

Насправді, всі мільйонери повертаються до простого.

Багатьох знаю дуже заможних людей, з якими збираємося на сцені, які живуть по-простому.

Наприклад, з Гаріком Корогодським у театрі репетируємо, а потім ідемо вниз до буфету і їмо однакові зрази з капустою.

Зрази, які готують у звичайній столовій.

Хоча можемо їсти омари, хоч щодня.

— То ви з дитинства не звикли шикувати?.

У мене в дитинстві все було по-простому.

Пам’ятаю, зранку з’їв шматок хліба з маслом, випив якоїсь води і побіг надвір.

А там жуєш грушки, яблука.

Забіг до друзів – там тебе також нагодували.

Так само, як і вони приходили до мене, могли щось перекусити.

От весело було.

Доношував шмотки за старшими братом і сестрою.

Це дуже смішно, коли йдеш до школи в брюках, а під ними рейтузи сестри – бо вже ж холодно.

— Не комплексували через це?.

Звичайно ж, соромно було.

На фізкультурі треба переодягатися, а ти в рейтузах.

А ти ж уже п’ятий клас, не годиться так ходити! Потім мода пішла на гелі для волосся Десь уже в 9 класі, пам’ятаю, йдеш до школи, нагелив голову, а вона мокра.

Виходиш, а на вулиці мінус 2.

Мама свариться: Шапку вдягни! Натягуєш ту шапку, потім у під’їзді знімаєш і знову нагелюєшся.

Щоб бути красивим, щоб дівкам подобатись.

А потім розумієш, яка це дурість – ганятися за якимись стандартами.

Ми маємо бути якісь, щоб комусь подобатись.

А треба просто бути собою.

Юрчишины: почему стоит посмотреть премьеру нового сезона на ICTV ?>.