Українські страждання на експорт. Що означає успіх серіалу «Кріпосна»
Українські страждання на експорт. Що означає успіх серіалу «Кріпосна»

Українські страждання на експорт. Що означає успіх серіалу «Кріпосна»

Українські страждання на експорт. Що означає успіх серіалу «Кріпосна» - Фото 1
Усе, за що можна й варто хвалити «Кріпосну», є хорошим лиш на тлі низького загального рівня української серіальної індустрії.
Українські страждання на експорт. Що означає успіх серіалу «Кріпосна» - Фото 2

Завершився третій сезон українського серіального суперхіта «Кріпосна». Чи «Кріпачка». Питання, схоже, досі не закрите. Автори, навіть не витримуючи паузи задля інтриги, вже анонсують четвертий сезон. Успіх цієї історії в Україні категорично заперечує ледь не основну претензію до нашого мистецтва. Головно – до літератури. Аудиторія роками молить припинити описувати страждання. Наші класичні твори отримують тонни нарікань на сюжети, в яких герої із самого народження потрапляють у немилість долі навісної, мучаться, мучаться, мучаться, доки остаточно не відмучаться і не вмруть.

Претензія номер два: пафосні персонажі без почуття гумору. Як же набридли, жаліються українці, ось ці ваші плакатні герої з неживою мовою, які не говорять, а наче прокламації виголошують. Чому вони такі серйозні? Чому не жартують хоч іноді? Не подобається нам таке, кажуть українці.

Разом із тим серіал із гіпервіктимною і без почуття гумору героїнею здобуває успішний успіх. Образ кріпачки Катерини – це не просто втілення такої любої серцю багатьох виробників серіалів рольової моделі «Попелюшка». Для вибуху потрібно щось незвичне, ба навіть безпрецедентне. Тому автори «Кріпосної» перетворюють цю модель на щось абсолютне, гіперболізоване. Модель Кітті (як її називають заможні герої) – це наче змагання із шевченковою Катериною, яка довгий час втілювала стражденну жіночу долю. Але новий час – нові герої.

Українські страждання на експорт. Що означає успіх серіалу «Кріпосна» - Фото 3

Наша серіальна Катерина в перших двох сезонах – нещасна і всередині, й зовні. Особливо зовні. Акторка Катерина Ковальчук працює на надриві, на високих нотах. Як і багато інших акторів, але про це згодом. Її героїня наче стає монолітом із мук і болісної сердешності, нагадуючи нещасних тваринок, яких постять зоозахисники із закликом допомоги. До цієї характеристики автори щедро додають екзальтованості, безпорадності та неймовірної наївності, яка межує вже із нерозумністю.

Припускаю, що метою було створити добру, чуйну, зворушливу героїню, яку виховали як аристократку, дали надію, а потім в один момент жорстоко повернули на землю. Утім результат вийшов ідеальною ілюстрацією фрази «краще – ворог хорошого». Причому меду куті передають саме на етапі акторської гри. Безумовно, доля постійно знущається з головної героїні та багатьох інших персонажів ще у сценарії. Але манера гри додає цій драмі карикатурності. Причому, до цього вдається лише частина акторів. І це не вперше в українському кіно та серіалах.

Невміння працювати з акторами лишається однією з больових точок багатьох режисерів. Особливо це помітно, коли до роботи запрошують акторів різного рівня професійності. Хто має достатньо досвіду, таланту і розуміє ремесло, той може впоратися із роллю самотужки, навіть якщо режисер чи режисерка – аматори. У «Кріпосній» є досить артистів, які здатні оцінити свою роль і гру без сторонньої допомоги. Це Олеся Жураківська, Станіслав Боклан, Марк Дробот, Наталка Денисенко, Михайло Гаврилов, Аліна Коваленко, Слава Красовська та багато інших. Тарас Цимбалюк починає триматися купи з другого сезону, а у третьому грає ще краще. Ксенія Мішина балансує між створенням справді дуже правильного образу божевільного стерва і постійними зривами на шалені перегравання.

З переграваннями варто пояснити. Перелічені актори разом майже створюють певну єдину стилістику. Це таке гіперболізоване виконання, певна театральність, але зі смаком та почуттям міри. Більшою чи меншою мірою ми можемо спостерігати таку не дуже природню гру у багатьох стрічках. У роботах Кіри Муратової, Квентіна Тарантіно, Саші Барона Коена, братів Коенів, Армандо Івануччі та багатьох інших. Інколи ця гіперболізація може досягти піку, як у «П‘єті» чи, тим паче, «Мебіусі» Кім Кі Дука. Така стилістика може не подобатися, але ми бачимо, що фільм повністю у ній витриманий. Режисер хотів саме такого ефекту – і він його отримав.

Українські страждання на експорт. Що означає успіх серіалу «Кріпосна» - Фото 4

У «Кріпосній» же цієї єдиної стилістики немає, хоча її явно хотіли досягти. Бо, на жаль, не всі актори можуть діяти автономно. Особливо невміння працювати з ними помітне на епізодичних ролях. Зрозуміло, що залучали аматорів, позаяк без них у такому масштабному проєкті було ніяк. І щоразу, коли такі люди з'являлися у кадрі, перед очима ставали всі ті недолугі зразки вітчизняних стрічок, які вже, здавалося, пішли у минуле.

Частина ж професійних акторів також не змогла досягти рівня своїх досвідчених колег. Бо ж завдання стояло справді відносно складне: не показати звичну реалістичну гру, «як люди в житті поводяться», а додати трішечки фарсу у правильній пропорції. Це як зробити страву гострою, але не так, щоб від неї плакати. Спостерігаючи за частиною персонажів, я постійно згадувала інтерв‘ю одного з російських продюсерів, який аналізував тамтешню тенденцію робити рімейки радянської класики. Він розповідав, як тестував на своїх дітях-підлітках «Людину-амфібію» 1962 року. Дітям не сподобалося і головна їхня претензія була, що «головні герої чомусь постійно вирячають очі». У «Кріпосній» можна було часто зустріти саме такий прийом. Півстоліття тому він ще міг сприйматися адекватно, але не зараз. До того ж, повторюся, в серіалі немає цілісної стилістики гри – є вже зовсім аматорський рівень, і дві різні за своїми складовими професійні виконання: карикатурно-театральний та більш спокійний кіношно-фарсовий. 

Але можна цей серіал і образ самої головної героїні критикувати до посиніння, проте все спрацювало. Саме така стражденна Катерина сподобалася неймовірній кількості глядачів не лише в Україні та Росії, але і в Польщі. Серіал продали до показу у понад двадцять країн.

Не сподобалася й нова Катерина, яку в третьому сезоні зіграла вже інша акторка – також росіянка Соня Прісс. Принаймні, досліджуючи різні огляди та коментарі, мені здалося, що публіка не просто висловлює звичне упередження до нового. У «Кріпосній-3» головна героїня стає значно сильнішою, у неї зникає ця неймовірна убогість, а натомість з‘являється характер, гідність. Щоправда, Прісс, як і її попередниця, гіперболізує риси своєї героїні. Сміливість і бажання відстоювати свою думку зображуються акторкою з таким неймовірним викликом, що вона починає нагадувати дивне поєднання Наташі Ростової, Ганнібала Лектера та полум‘яної комуністки на зборах. Але це не та Кітті, яку глядачі так любили. Наступний сезон буде вже не про неї, а про наступне покоління героїв.

У фільмі «Клас корекції» є цікавий момент. Описується школа, в якій навчаються діти з інвалідністю. Головна героїня – дівчинка, яка поводиться сміливо й із відчуттям гідності, завжди готова за себе постояти. Вона постійно вислуховує злі претензії від прибиральниці, яка нарікає на сліди від коліс її коляски. Мовляв, їздить тут по помитому. І лиш тоді, коли бачить дівчинку у вразливому емоційному стані і зі сльозами на очах, прибиральниця жаліє її. Але героїню це обурює, бо вона розуміє: співчуття можна викликати, лише перетворившись на щось жалюгідне.

Можливо, це правило подіяло й у випадку з «Кріпосною». І якщо вже ми, українці, такі великі спеціалісти із страждань, то чому б це не зробити фішкою у кіноекспорті? Як у південних корейців – насильство. Раніше воно вражало переважно любителів фестивального кіно і загалом нішевої культури. А нині, після успіху «Гри в кальмара», усе це виходить на масовий рівень. А у нас нехай будуть мордування для інтелектуалів, муки для глядачів простіших, митарства для дітей та підлітків, скорботи для домогосподарок, агонія для чоловічої аудиторії. Запропонуємо «Нетфліксу» серіал за мотивами творів Василя Стефаника. Світ здригнеться від нашої туги. Страждання головних героїв повинні бути яскравими, а головне – не мати кінця. І це було б дуже органічним, адже українці насправді дуже люблять бідкатися. А якщо щось дуже любиш, то й результат виходить хороший.

Українські страждання на експорт. Що означає успіх серіалу «Кріпосна» - Фото 5

Упродовж знайомства з трьома сезонами «Кріпосної» мене не полишало складне почуття. З одного боку, не хотілося знецінювати роботу авторів. Усе ж вони зробили вчинок – могли б знімати собі типове дешеве мило, писати сценарії лівою ногою, використовувати невибагливу зйомку і дешеві костюми. Але їм захотілося вийти за межі цього кола. І вони це зробили. Між тим, топорно зроблена драма (насправді це комедія) Оксани Байрак «Ничто не случается дважды» мала часом навіть більші показники, ніж «Кріпосна». Так і руки опуститися можуть.

Вихід на нові ринки — це взагалі велика перемога, варта компліментів. Навіть на закиди щодо непатріотичності теж можна знайти аргументи. Усе ж тут указуються назви локацій, глядачі розуміють, що йдеться про Україну. Прізвища героїв теж переважно українські. Із сезону в сезон автори піднімають усе більш прогресивні теми. Феміністична – одна з найяскравіших. Є безліч сцен і навіть сюжетних ліній, які відстоюють право жінки займатися бізнесом, медициною, не бути повністю відповідальною за виховання дитини, а ділити цей процес із чоловіком. Описуються тодішні жінки вищого світу, які у багатьох аспектах були таким самим товаром, як і кріпаки. Усі ці моменти, звісно, показуються дуже нарочито, в лоб. Ну, але така аудиторія. Не на Берлінале ж подаємося. Типовий український серіал і того не робить. Це у кращому разі. У гіршому – укорінює в глядачках страшну дичину. Яскравий приклад – рейтинговий серіал «Капітанша», в якому дівчину ґвалтує п‘яний капітан корабля і вона вагітніє. А потім він одружується з нею, наголошуючи, що є «порядним чоловіком і звик відповідати за свої вчинки». Друзі та родичі раді за героїню, бо не кожній так щастить.

З іншого боку, все, за що можна хвалити «Кріпосну», є хорошим лиш на тлі низького загального рівня серіальної індустрії. Приміром, «Спіймати Кайдаша» чи «Перші ластівки» – хороші роботи самі по собі. А «Кріпосна» – лише тоді, коли почати порівнювати. Тому виходить так: не показуєте, що насильство – це добре, то вже слава богу. О, а тут ще про захист прав людей? Ну, тоді взагалі ціни вам немає. На костюмовану драму наважилися? Все, герої України. І це навіть без іронії, бо кожен крок уперед потрібно підтримувати. Але також правда у тім, що за останні кілька років на нашому телебаченні почали виходити дійсно непогані серіали. Хоча, так, іншої дорогої костюмованої драми для жінок поки не з'явилося. Але ми чекаємо на «Каву з кардамоном».

Судячи з різних інтерв‘ю, творці «Кріпосної» не зовсім тверезо оцінюють реальність. Бо часто, описуючи свою роботу, переходять до таких гучних слів, наче мова про «Гру престолів». Говорять про персонажів як про багатогранних, а про сексуальні чи сцени насильства як про надзвичайно сміливі. Це, звісно, так і є. Але лише для аудиторії, для якої вони звикли працювати. У цьому і є певна небезпека роботи на телебаченні, схожому на наше: вона суттєво занижує планку. Комерційний успіх – це завжди добре, але водночас варто пам‘ятати, що він не завжди йде поруч із якістю. На тому ж «Нетфліксі» шалено популярним був польський фільм «365 днів» – калька з «50 відтінків сірого» із крінжевим сюжетом і такою ж акторською грою. Серіал Sex/Life також довго тримався у топі в багатьох країнах; усіляко раджу подивитися бодай один епізод. Хоча б для підняття настрою.

Більшість наших серіалів знімають так, що вони мають вигляд саме російських. У «Кріпосній» же самоідентифікації значно більше. Але знову ж таки – лише у порівнянні. Українська там наче і є, але лише холопська, неграмотна, проста. Заможні освічені персонажі розмовляють російською. І, зізнатися, саме це мене обурює найбільше. Краще б тієї української взагалі не було. Красива українська мова за три сезони зустрічається аж двічі – у третьому сезоні автори, описуючи роботу героїв на театральній сцені, дали їм промовити кілька речень. Разом із тим польських глядачів вони потішили значно більше, адже в останньому сезоні є одразу кілька довгих сцен, у яких персонажі розмовляють польською.

Вже не кажучи про усі ці дискусії щодо назви: чому «Кріпосна», якщо «Кріпачка». Власне, кріпаками й завершимо. У серіалі справді непогано й послідовно описується те, про що ми так багато говоримо з часів Революції гідності – так звана рабська психологія, (не)вміння себе поважати. Серед героїв-кріпаків є цілий зріз характерів. У когось багато почуття власної гідності, у когось зовсім не лишилося, хтось наче й хоче на щось зважитися, але зважується лише на частину, хтось хоче свободи, а хтось – ні. Одні ненавидять свого власника-поміщика, інші – люблять і поважають. Ось і самі творці «Кріпосної» у своїй роботі балансують між цими крайнощами. Можливо, тому саме ця тема показана у серіалі найглибше.

Фото: СТБ

Источник материала
loader
loader