Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою?

Сьогодні в Україні багато говорять про те, як пам’ятати про трагедії минулого століття, про трагедії останніх років, як створювати меморіали або пам’ятники, щоб вони не спекулювали на темі, а спонукали до роздумів. Меморіальний центр у Бабиному Яру, меморіали Небесної сотні по всій країні, Простір синагог у Львові, локальні коммеморативні практики — все це стало предметом дискусії за останні 7 років.

Багато комеморативних об’єктів створюються художниками. Взагалі сучасне мистецтво активно працює з темою пам’ятання та історичної травми. Як розпізнати вдалий художній проєкт на тему пам’яті, як говорити про трагедії в публічному просторі, і не травмувати оточуючих?

Дарія Бадьйор попросила Оксану Довгополову, докторку філософських наук та професорку Одеського національного університету, співкураторку платформи культури пам'яті “Минуле / Майбутнє / Мистецтво”, пояснити на конкретних прикладах.

 

Меморіал вбитим євреям Європи в Берліні

Відкритий у 2005 році за проєктом архітектора Пітера Айзенмана. Знаходиться неподалік Бранденбурзьких воріт та Тіргартена. Під меморіалом знаходиться інформаційна площа, де містяться імена трьох мільйонів євреїв, вбитих під час Голокосту (загальна кількість жертв — 6 млн.).

“Протягом 10 років навколо цього меморіалу була дуже бурна дискусія — і до його будівництва, і під час, і після відкриття. Було багато нарікань стосовно локації меморіалу — самий центр Берліна. Дехто вважав, що це ніби принижує німецьку гідність і що досі каятись за злочини минулого.

З іншого боку, люди обурюються тим, що на цьому меморіали відвідувачі і селфі роблять, і пиво п’ють (щодня меморіал відвідує приблизно тисяча людей — прим. авт.). Але мені, навпаки, подобається, що цей меморіал дозволяє глядачу не знати, що це меморіал. Людина може навіть не зрозуміти, що знаходиться на території меморіалу.

Тим сильніший ефект, коли люди врешті дізнаються, про що насправді ці красиві плити, урбаністичний об’єкт, яким так захоплюються.

Багатьом здається, що біля меморіалу треба стояти по стійці “смирно”, що меморіал має налякати і змушувати відчувати те ж, що й жертви Голокосту. Але ж це буде неправдою. Ніщо не може передати відчуття людини, яка переживає досвід Голокосту. По-друге, лякати — це погана стратегія. Меморіали потрібні нам для того, щоб жити далі зі знанням про Голокост.

Проєкт Айзенмана чудовий тим, що дозволяє мати інший досвід перебування в ньому щоразу, як ти туди приходиш. Він навіть дозволяє не включитись, пройти повз, і це важливо, тому що він заходиться в центрі міста”.

 

Пам’ятник проти фашизму в Гамбурзі

В 1979 році в Гамбурзі почали зростати нео-фашистські настрої, і місцева влада ініціювала громадське обговорення пам’ятнику проти фашизму. Через сім років відбувся міжнародний конкурс, в якому переміг проєкт художників Естер Шалев-Герц та Йохена Герца. Пам’ятник представляв собою 12-метрову колону, на якій місцеві мешканці могли писати свої думки про фашизм. Коли доступне вільне місце на колоні закінчувалось, вона опускалась під землю. За 7 років колона повністю опустилась під землю.

“Йохен Герц, звичайно, сильно сильно ризикував, коли робив цей проєкт, адже не було жодних гарантій, що на антифашистському монументі на намалюють свастику. Її намалювали. Але це — реакція людей на пам’ять. В цьому й сенс подібних комеморативних практик — поставити людей в ситуацію, коли вони ставлять собі несподівані питання.

Стоїть свинцева колона, тобі кажуть: “Напиши, що думаєш про фашизм”. За кілька років ці написи ніхто не побачить — колона опускається під землю, звільняючи місце для нових висловлювань. Це неймовірний меморіал, який включає людей в якусь дію, у висловлювання. Ти можеш підійти до нього і побачити, які люди живуть поруч з тобою”.

 

Як говорити про Голокост мовою мистецтва

“Розуміння того, що пам’ять про Голокост треба вивести в поле мистецтва, було відразу [по завершенню Другої світової]. Але мова цієї розмови була знайдена не відразу.

Я завжди навожу приклад Йозефа Бойса і його проєкта пам’ятника жертвам Аушвіцу, який він запропонував у 1956 році і який викликав сильний скандал. Пам’ятник являв собою інсталяцію з органічних відходів. Звісно, Бойса звинуватили у всіх гріхах: він німець, воював у Люфтваффе під час Другої світової, мовляв, насміхається над жертвами Голокосту.

На це Бойс сказав важливу річ: “Нам потрібна інша мова, щоб говорити про це”. Спроби зображати в меморіалах худих людей, мертвих людей, страждання або героїзм не працюють.

Але довгий час пошук способу розмовляти про Голокост не просувався, і дискусії про це взагалі не було.

Цікаво, що у багатьох, хто вижив під час Голокосту була мета — ”я виживу, щоб розповісти про все, що я бачив”. Але коли люди вийшли з таборів і почали розповідати про те, що з ними сталось, вони зрозуміли, що їх ніхто не чує. Прімо Леві в своїй “Чи це людина” пише, що йому навіть снилось в концтаборі, як він сидить після завершення війни вдома за столом і розповідає, що бачив, а його ніхто не чує. Ніколай Грінберг в “Я звинувачую Аушвіц” теж пише про те, що свідки, які почали розповідати про Голокост, швидко замовчали, тому що їх ніхто не слухав.

З одного боку, події Голокосту настільки жахливі, що люди не могли в це повірити і спробувати осмислити. З іншого — хотілось завершити війну і перестати про це думати.

Прімо Леві взагалі дуже негативно ставився до будь-якого художнього осмислення Голокосту. Він вважав це аморальним, переводити ці переживання в мистецтво, тому що так ми ніби їх робимо легшими, переводимо в регістр, який не дає відчути ті події. Тож має сенс просто переповідати свідчення. Натомість Хейден Уайт, автор наративістскої філософії історії, пише, що Леві прочитали і почули лише тому, що його текст — високої художньої якості. Тому що коли свідок просто говорить, його складно зрозуміти. Свідчення треба вкладати в певні смислові рамки. І мистецтво, яке ці фрейми має, може говорити про Голокост доступно.

Тож вже в 1980-1990-х з’являються перші спроби — документальний фільм “Шоа” Клода Ланцманна, графічний роман Арта Шпігельмана “Маус” та комеморативні практики в публічному просторі”.

 

“Камені спотикання”, Stolpersteine, та “Остання адреса”

“Камені спотикання” — міжнародний проєкт, ініційований німецьким художником Гюнтером Демнігом у 1992 році. Це бетонні куби з латунним покриттям, які встановлюються на бруківці біля місця останнього проживання людей, які загинули під час Голокосту. На поверхні пишуть ім’я людини, роки народження та загибелі і місце загибелі.

“Я читала один текст, в якому писали, що проєкт “Камені спотикання” був відповіддю на появу гігантських музеїв Голокосту і поняття “Шоархітектура”, яким позначали архітектуру таких музеїв та меморіалів. На противагу великобюджетним музеям створили абсолютно співмірний людині проєкт.

Один знак присвячується одній людині та ініціюється і фінансується однією людиною. Не може прийти якась організація і сказати: ось, ми заплатили за 150 каменів за таким-то списком. Проєкт орієнтований на те, що пам’ять про цих людей буде жити до тих пір, поки є люди, готові взяти на себе виготовлення цього каменю.

Цей пам’ятний знак дуже маленький, проте кидається в очі. Ти маєш право пройти повз, але ти його побачиш — він блищить і відрізняється кольором від асфальту. Ти можеш звернути на нього увагу і прочитати напис — для цього треба зупинитися і нахилитися, навести фокус на цей камінь. Тож йдеш ти від нього з думкою про те, що тут поруч жила або працювала людина, яку забрали звідси під час Голокосту. Ти можеш уявити собі, як ця людина виходила з дому, ходила в крамницю за рогом, як жила тут і гуляла. Це дуже емпатичні речі. В пам’яті про загиблих важливо пам’ятати людей живими, а не мертвими.

В деяких містах єврейські громади відмовились ставити такі знаки, тому що вважали, що це чергове знущання над людьми — мовляв, по іменах загиблих топчуться ногами. Але мені здається, що тут найголовніше — співмірність проєкту з окремою людиною.

Я дуже рада, що цей проєкт з’явився в Україні. Утім, не дуже зрозуміло, як відразу будуть встановлювати 80 каменів, адже це індивідуальний проєкт, і як це буде працювати на асфальті, який можуть замінити в будь-який момент, а комунальники — викинути цю табличку”.

“Проєкт “Остання адреса”, в свою чергу, спровокований “Каменями спотикання”. Проєкт придумав Сергій Пархоменко в Росії, і комеморує жертв сталінського терору. Таблички не вмонтовуються в бруківку (саме через те, що бруківки в пострадянських містах лишилось не дуже багато), а вішаються на фасади будинків.

Художник Олександр Бродський створив чудову форму для цієї таблички — вона нагадує документ з фотографією, але замість фотографії — порожній прямокутник. Фігура відсутності як фігура пам’яті дуже круто працює, на мій погляд.

Цей проєкт теж зав’язаний на одній людині — одна людина встановлює знак іншій. І в Україні цей проєкт теж існує і розвивається, що дуже тішить”.

 

Проєкт “Дерева пам'яті: з коріння до гілля”

Проєкт на стику мистецтва і комеморації, зроблений кураторками “Минуле / Майбутнє / Мистецтво” та французькою художницею Ольгою Кисельовою і представлений в Центрі сучасного мистецтва Laznia в Гданьску (Польща) в 2021.

“Ольга багато років працювала з так званими голосами дерев, але до нашого спільного проєкту не працювала з темою коммеморації. Її ідея — показати взаємодію різних форм життя, як жива істота може взаємодіяти з технологією та з іншими живими істотами.

Кураторська ідея полягала в тому, що дерева у Бабиному Яру — свідки того, що відбувалось після Другої світової. Вони виросли потім, а під час війни там було лисе місце. По суті, ці дерева є капсулами пам’яті і метафорою цієї пам’яті. Коренями вони буквально торкаються минулого. Ми не знаємо, де саме в Бабиному Яру знаходяться останки загиблих, – після Куренівської трагедії це дуже важко встановити. А дерева є свідками цього.

Ми використали технологію, яку Кисельова розробила разом з колегами — за допомогою спеціальної апаратури в стовбурі дерева фіксується рух електромагнітних імпульсів, а потім цей запис візуалізується. Так голоси дерев ніби оприявлюються.

Треба розуміти, що в Бабиному Яру зараз дуже багато крику і шуму, конкуренція жертв і багато пам’ятників, які кожна група поставила тим, кому вважала за потрібне. А деревам все одно, тож їхній голос тут може бути метафорою пошуку іншої мови для розмови про трагедію у Бабиному Яру. Люди не можуть домовитись. Давайте послухаємо когось ще”.

 

Могила невідомому солдату Першої світової війни

“Найбільші дискусії про те, як має відбуватись публічне пам’ятання травматичних подій, звісно ж, були пов’язані з Голокостом. Але якщо ми говоримо про винайдення таких практик, ми заходимо в період до Другої світової війни і говоримо про традицію могили невідомого солдата, яка з’явилась після Першої світової.

У 1920 році першу могилу невідомому солдату відкрили у Вестмінстерському соборі, і це супроводжувалось дуже складним і тривалим ритуалом, який повністю перебудував систему колективної пам’яті.

До Першої світової військова комеморація полягала в прославленні генералів, королів та інших воєначальників-переможців. Це були пам’ятники битвам, тріумфальні арки та інші масштабні проєкти. Натомість Перша світова була ситуацією, коли люди взагалі не розуміли, за що вони помирають, ще й в таких кількостях. Могло бути так, що усіх чоловіків одного англійського містечка забирали в підрозділ, і вони гинули одночасно, наприклад, в битві на Соммі. За один день містечко залишається без чоловіків. За що? Або солдати, яких забирали на війну з британських колоній — Австралії або Індії — теж не дуже розуміли, куди і навіщо вони їдуть.

Як держава могла виправдати це? Як повернути віру людей у себе? Як змусити повірити, що загибель цих людей була недаремною?

Військовий капелан Девід Рейлтон побачив вкопаний у землю дерев’яний хрест, на якому олівцем було написано “невідомий британський солдат”. Місцеві жителі знайшли вбитого і поховали, не знаючи про нього нічого, окрім того, що він з Великобританії. Священник розуміє: ось він — головний герой війни. Він звертається до британського прем’єр-міністра з пропозицією зробити могилу невідомого солдата.

Розгортається ціла містерія. З декількох обирають останки одного воїна, роблять для нього саркофаг з деревини дубу з королівського саду, король обирає власноруч меч зі скарбниці, який кладуть згори. Раніше так ховали лише королів. Саркофаг везуть в кортежі через усю Францію, де в кожному містечку на його честь дають салют і вітають союзників Франції. Його везуть в Англію — в Дуврі навіть меморіалізований вагон, який зустрів цього невідомого солдата на батьківщині. Ховають у Лондоні, в Вестмінстері — там, де поховані королі і вся слава британської історії. У Вайтголлі будуть кенотаф (символічна могила), адже там більше місця для проведення масових церемоній.

У 1923 році (коли Леді Елізабет вийшла заміж за майбутнього короля Георга VI) з’являється ще одна традиція, коли перша представниця королівського дому лишає на могилі невідомого солдата букет нареченої. З тих пір всі це роблять.

Це була колосальна терапевтична акція. Це призвело також і до демократизації воєнних кладовищ, коли всім військовим, незалежно від рангу, ставлять однакові білі пам’ятники.

Утім, пізніше практика могил невідомих солдатів почала інструменталізуватись, і згодом її почали критикувати. Французький історик П’єр Нора, коли створював концепцію “місць пам’яті”, критикував саме меморіалі Першої світової, які стали місцем ритуалу і втратили терапевтичну функцію. Влада зрозуміла потужність цих пам’ятників і почала проводити там регулярні пишні церемонії, тим самим девальвувавши практику вшанування загиблих на цих меморіалах. Жодна практика комеморації не може бути вічною, вони мають трансформуватись разом із суспільством.

Під кінець 20-х років з'являються помпезні військові цвинтарі, які використовують символіку могили невідомого солдата, але стають офіціозом.

 

Меморіали солдатам Другої світової в СРСР

“Могили невідомих (або іноді відомих, з іменами тих, хто загинув) солдат Другої світової в Радянському союзі стали елементом великого культу. А культ — в принципі не про людей, а про великі надлюдські сутності, до яких радянську людини закликали підключитись і бажано віддати за них життя.

В багатьох випадках елементи культу слугували відтворенню ідеологічної машини і це було полем байдужого підкорення. Люди розуміли, що треба відбути ритуал на великому меморіалі. При цьому пам’ять про перемогу для радянських людей була на дуже живим переживанням. Тому воно розділялось на офіціоз і на домашні збори на 9 травня, де поминали справжніх людей — родичів, сусідів, друзів.

Маленькі пам’ятники в маленьких селах часто більш персоналізовані, тому що люди знають, кому ці пам’ятники стоять — пам’ятають про людей, які жили поруч, пішли на війну і загинули. Тож такі меморіали справді виконують ту терапевтичну функцію, з якої все починалось”.

 

Меморіал героям Небесної сотні на Інститутській в Києві

“Подія Майдану ніби і завершена, і незавершена одночасно. Найкращою пам’яттю про загиблих на Майдані було б проведення реформ та завершення судових процесів.

Але наразі найвдаліші комеморативні ініціативи — це вручну зібранний меморіал на Інститутській — із бруківкою та фотографіями, які вручну приклеєні скотчем до дерев. Так, це не дуже красиво, але цінно тим, що це жива пам’ять про людей.

Володимир Єрмоленко якось писав, що він в пам’ятні дні просто зачитує імена загиблих вголос, і це теж важлива практика.

Промені в небо, які стоять на Інститутській, мені теж подобаються, воні тонкі і відмічають життя окремої людини, без непотрібної помпи.

Мине якийсь час, ми переможемо корупцію і проведемо реформи. Тоді масштабніший меморіал буде доречним”.

 

Читайте також:

 В Одесі показали скульптуру "Пандемія домашнього насильства" у вигляді коронавірусу з вульвою.