Визвольна війна об’єднала українців, але водночас вона поділила наші життя на «до» та «після».
У недалекому минулому харків’янка Сафіє успішно працювала масажисткою-реабілітологом. Оце рік тому вона наважилася піти на свої хліба: орендувала салон, облаштувала його за останніми правилами індустрії естетичної медицини. Прибутки були рівноцінні вкладеним зусиллям, тож вона легко забезпечувала усім необхідним не лише себе, але й своїх доньку та сина. Проте сьогоднішнє життя харків’ян суттєво змінилося: щодня переглядають новини з фронту в надії на визволення міста від загарбників і втрьох живуть в одній кімнаті своїх гостинних чернівецьких друзів.
- Ми нормально виносимо цю тисняву, бо до нас добре ставляться. І після бомбардувань це взагалі ідеальні умови. Головне, що тихо, чисто, гаряча вода є, - каже мама двох неповнолітніх дітей.
«Я навіть зараз не можу собі дозволити повністю розслабитися: лягаю спати одягненою, бо досі присутній страх, що треба вночі вставати і кудись бігти»
Харків’янка Сафіє
- Сафіє, чи вірили у попередні прогнози щодо повномасштабного вторгнення росії в Україну?
- Ніхто не вірив, взагалі. Правда, сусід казав: «сьогодні-затра щось буде», та й в ДНР якісь рухи почалися. Я, звичайно, не повірила, але якийсь страх закрався. І оце в середу з клієнтами обговорювали цю тему, кажу: «Знаєте, а я вже підготувала тривожну валізу. Документи зібрала, сухарі насушила, м’ясо заморозила, купила сосиски, тушонку взяла. Ось хай вдома буде і якщо що – хапаємо і біжимо». А вони мені: «Ну, ти лише такі дурниці нікому не розповідай, нічого не буде, росія не піде на це». І все, у четвер вранці все почалося. Виходить, за два дні до цього підготувалася. Саме у той час, як почали з ДНР вивозити людей і серед населення пішла паніка, що щось, можливо, почнеться, хоча ніхто не вірив. Мені потім клієнти почали дзвонити і казати: «Ой, ти була права, а ми тебе не чули». Ну ось.
«Але там бомбили уже сильно: ракети падали, винищувачі літали»
- Скільки часу з дітьми пожили в режимі «сирена-укриття» і коли вже зрозуміли, що досить, час покидати Харків?
- Сім днів. Першого дня ми на роботі переночували, бо там напівпідвальне приміщення й надійніше було ховатися. А вдома – 9 поверх, тож в разі чого – звисока падати. І оце з відрядження приїхав чоловік, місяць якого ми не бачили, батько моїх дітей, переночував з нами на підлозі в салоні і наступного дня вивіз нас на Холодну Гору, є в нас таке місце в Харкові, просто район так називається. Мені добрі люди дали ключі від напівпідвального будиночка, де ми і ховалися. Але там бомбили уже сильно: ракети падали, винищувачі літали. Коли була підвищена небезпека - ховалися у підвалі.
«Світло не вмикали, я готувала з ліхтариком, в туалет ходили з ліхтариком. Ми боялися»
- Яка емоція була ключовою у цей період, як можете охарактеризувати те, що відбувалося довкола?
- Доки жили в тому будиночку, то на шиї у мене постійно був ліхтарик та ніж висів (про всяк випадок, для оборони себе і дітей). Я боялася. Казали, що ті солдати, які в бігах, ходять хатами, мародерствують та ґвалтують. На пояс вішала сумку з паспортом і грішми. Думала, мало що, а так - гроші і документи будуть з собою. Ось так і спали, одягнутими.
Я навіть зараз не можу собі дозволити повністю розслабитися. Лягаю спати одягненою, бо досі присутній страх, що треба вночі вставати і кудись бігти.
Світло не вмикали, я готувала з ліхтариком, в туалет ходили з ліхтариком. Ми боялися. Вікна цілком зашторювали та ще й рушниками завісили.
- Кажуть, звуки війни неможливо сплутати ні з чим іншим…
- Перед атакою одразу якийсь гул з’являвся і шибки дрижали. Діти мовчки на себе одягали куртки і ми бігли в бетонований підвал, який був за два метри від нашого помешкання. Сидимо там і чуємо, що десь неподалік лунає характерний гуркіт. Щось бомбардують уже. Коли все стихало – виходили. Потім сусідки до нас приєдналися, дві жіночки. Одна з них – ледве ходяча бабуся, якій коштувало чимало зусиль, щоб подолати ті підвальні сходинки.
На щастя, шибки в нашому тимчасовому помешканні не вибивало, але коли неподалік щось падало, то штукатурка добряче сипалася.
«У дітей, на диво, не було ані паніки, ані істерики, ані сліз»
- Як на ці всі жахіття реагували діти і що допомагало тримати себе в руках?
- У дітей, на диво, не було ані паніки, ані істерики, ані сліз. Вони, як якісь солдати. Важливо, що і я себе тримала в руках, не плакала. Лише тихцем собі це дозволяла десь в душі чи в подушку, коли мене не бачать.
Звичайно, були й такі моменти, коли вночі стягую дітей з ліжка, кажу: «Діти, бомбардують, виходимо», а вони відмовлялися вставати. І я просто накривала їх ковдрою, щоб бодай на голову їм не насипало. Інколи ми на підлогу падали. Якось так.
Коли вже дуже страшно було залишатися в Харкові, мені допомогли друзі евакуюватися.
- Які теперішні завдання потребують нагального вирішення?
- Знайти роботу і себе забезпечити, адже гроші мають властивість закінчуватися. Можливо, якщо ми тут надовго, якесь житло б собі знайти. Але з житлом тут проблеми. Не вистачає від місцевої влади допомоги у вигляді постійного житла та забезпечення роботою.
«Де б харків’яни не були – в Болгарії, Німеччині, чи тут, в Чернівцях – всі хочуть назад»
- Мабуть, серце розривається, коли бачите в мережі розбиті рідні вулиці, будинки?
- Так. Не віриться взагалі. Я щодня дивлюся новини і це щось просто нереальне. Так все у нас було красиво, чисто. І з ким би я не розмовляла з харків’ян, кожен з них каже: «Чекаю, коли я повернуся додому». Тобто, де б вони не були – в Болгарії, Німеччині, чи тут, в Чернівцях – всі хочуть назад. Мовляв, «будемо відбудовувати місто самі, цеглинка за цеглинкою». Ось саме так налаштовані люди. Я не знаю, як буде далі. В принципі, повертатися нема куди, тому що розбомблені магазини, торгові центри, працювати нема де людям...
«В перемогу вірять всі, реально»
- Сьогодні кожен день життя в Україні – це вже маленька перемога. Як гадаєте, що нам допомагає боротися і перемагати?
- Сила духу і віра в перемогу. Тому що в перемогу вірять всі, реально. У кого б не запитала – всі кажуть, що перемога обов’язково буде. Просто не визначено час. Коли? Рано, чи пізно? Байден каже, що це надовго. А ось нумерологи стверджують, що до 24 квітня. Я хочу схилятися до останньої дати. Та й цей дідусь, кажуть, скоро помре. Оце його останній рік існування. А там, мабуть, у нас одразу все буде добре. Весь світ нам буде допомагати відбудовувати всі наші зруйновані будівлі та міста.
- Що порадите людям, які буквально опинилися на вашому місці й були змушені залишили свої домівки?
- Не падати духом. Інколи у мене самої буває депресивний настрій. Я прокидаюся вранці, розплющую очі і знову бачу, що я в чужому домі, не в своєму ліжку, у мене немає роботи… Зараз встану і знову посуд-готування-кухня. А якщо комусь масаж зробила, то це вже чудово, хоч комусь добру справу зробила. Ось так. Не падати духом, будемо надіятися. І старатися одне одного підтримувати, допомагати. Бо хтось взагалі залишився без нічого. І кругом поводитися по-людськи. Не соромити Україну і зберегти обличчя.
Ольга ШУПЕНЯ