Крим. Мовчання ягнят

Помітили цю цікаву деталь – жодного антимобілізаційного мітингу у Криму.

Повне мовчання ягнят.

При тій кількості зрадників воєнної присяги, що там була у 2014, коли більшість місцевих військових переметнулася до руснявих військ.

І при тому, що підросли внучікі і синачки яким було по 10-12 років на початку окупації.

Це ще раз підтверджує, що звертатися до населення Криму і якось намагатися їм сподобатися у контексті деокупації – все одно що мазати дерев'яний протез кремом від засмаги.

Вони ніколи нічого не вирішували, не вирішують і вирішувати не збираються.

Весною 2014-го я намагалася переконати сімферопольську приятельку, що на росії жити добре не буде.

На жаль, мої апеляції до громадянських прав і свобод відстрибували бісером від п'ятачка.

– Ну вы же даже не сможете выйти на митинг!.

– А мы и не будем митинговать.

Як тільки для них стане очевидним, що наші сили переважають і русня виходитиме з Криму, вони моментально або вшиються на росію, або мовчатимуть, сподіваючись пересидіти.

Або ридатимуть і вдаватимуть із себе жертв: «а что мы могли сделать?».

Колись була популярна думка, що от ми маємо багатіти, розвиватися і тоді кримчани захочуть назад.

Ніт, любі браття.

Ми маємо вбачатися їм такими страшними і сильними, щоби вони цеглою срали виказати хоч якійсь прояв сепаратизму.

На півостров реально має приїхати отой хтонічний потяг із «Правим сектором».

І тоді через деякий час вони все українське навіть полюблять.

Десь у глибині душі.

І так, є кримчани, які зустрічатимуть його з прапорами і «Червоною калиною».

Їх багато, ви здивуєтеся, як їх багато, і це не тільки кримські татари, які, звісно, у переважній кількості за Україну і кримськотатарську автономію.

А крисіян не треба намагатися переконати.

Їм треба дати зрозуміти, що деокупація невідворотня і краще би вони до цього часу згадали українську.

Подробиці обміну та найяскравіші історії визволених.