Кому чхати на «Дождь»

«У Києві сьогодні все гуде від новин про “Дождь”. Уявляю, що там зараз у вас», — написала мені колега. У нас — це в Брюсселі, у штаб-квартирі НАТО, де ми в цей час разом із міністерствами закордонних справ України, Польщі та Литви і громадськими організаціями з цих же країн презентували наш спільний аналіз російської дезінформації в країнах Люблінського трикутника. На презентації були представники більше десяти країн, включно з Латвією, і ніхто жодного разу навіть у кулуарах не захотів поговорити про «Дождь».

Натомість обговорювали:

• небажання великих технологічних компаній (перш за все — соцмереж і месенджерів) належним чином співпрацювати в сфері протидії дезінформації: неможливість для представників влади майже всіх країн достукатися до глобального керівництва цих компаній, відсутність в останніх достатніх потужностей для відстеження контенту різними мовами, їхню неготовність ділитися даними з незалежними дослідниками;
• вихід телеграма на перше місце як джерела новин в Україні, яке він посів після початку повномасштабної війни. Той факт, що це добре відомий розсадник російської дезінформації, який не співпрацює з розробниками політик, — лише один бік проблеми. Нині українські медійники адаптують свій контент до потреб аудиторії, яка потерпає від дефіциту електрики й доступу до інтернету. І на першому місці в цих адаптаціях стоїть посилення присутності цих медіа саме в телеграмі. Виходить замкнене коло: більше аудиторії в цьому месенджері — більше контенту — ще більше аудиторії, на радість поширювачам дезінформації;
• один із парадоксів російської збройної агресії: найбільше страждають від неї мешканці Сходу і Півдня України, які до повномасштабного вторгнення були найбільше лояльними до Росії і показували найвищі показники сприйняття наративів російської дезінформації. Тепер ті з них, хто не в окупації, прекрасно зрозуміли, хто саме їх атакує — і це нарешті дає надію на помітне зменшення впливу в Україні проросійської п’ятої колони навіть після закінчення війни. Щодо тих наших громадян, які опинилися в окупації, ситуація складніша: Росія не втрачає часу і промиває їм мізки, втягнувши їх у свій інформаційний простір;
• питання, яке випливає з попереднього: наскільки глибоко на окуповані території здатна доносити інформацію українська влада та українські медіа;
• складнощі повернення українських медіа на звільнені території, де вкрай проблематично як працювати, так і жити. І поступова втрата регіональними медіа спроможності системно працювати, абсорбуючи ті кошти, які все-таки час від час з’являються на медіаринку. Такими темпами ми ризикуємо залишитися сам на сам із одним суцільним телемарафоном;
• переосмислення проблемних сторінок спільної історії України та Польщі та форми, в яких воно відбуватиметься: як рефлексія щодо історичних подій чи як формулювання спільного майбутнього. І як це допоможе вибити цей важіль впливу з рук Росії, яка постійно намагається перетворити історичний дискурс на інформаційну зброю;
• дезінформаційні наративи на релігійну та гендерну тематику. І чому українські жінки в цілому перетворилися на одну з найбільш постраждалих від війни груп населення;
• взаємозв’язок між російською та китайською дезінформацією;
• що з напрацювань західних країн у сфері протидії дезінформації можуть взяти для себе країни Глобального Півдня.

Написання цієї колонки перервав дзвінок від одного телеканалу:

— Галино, чи не могли б ви включитися до нас в ефір?

— З якої теми? Про «Дождь»?

— Ні, ну що ви. Про календар 5 каналу з оголеними журналістками.

Господи, точно, ще ж є календар 5 каналу у списку важливих для Києва тем.