"То наш тато загинув?": пам'яті історика Івана Макара, який воював на Луганщині
"То наш тато загинув?": пам'яті історика Івана Макара, який воював на Луганщині

"То наш тато загинув?": пам'яті історика Івана Макара, який воював на Луганщині

У другий тиждень повномасштабної війни, 6 березня 2022 року, життя Івана Макара обірвалося під Попасною. У Героя вдома залишилися батьки, дружина та двоє маленьких синів.

Як журналісту мені неодноразово доводилося розповідати історії людей, які віддали життя за Україну. Однак ця розповідь особливо важка для мене, адже сьогодні доводиться розповідати про загибель свого вчителя та наставника. Сьогодні йому могло б виповнитися 35 років, але назавжди залишиться 33.

Про вчительські будні та любов учнів, рішення йти на фронт, фатальний день і пам'ять про Івана Макара читайте далі в матеріалі 24 Каналу.

Відповідальний вчитель, але завжди на одній хвилі з учнями

Іван Макар – випускник історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, учасник Революції Гідності, педагог та просто людина з великої літери.

До повномасштабного російського вторгнення працював вчителем історії в ліцеї села Стрілки, що у Самбірському районі на Львівщині. Переважно він працював зі старшокласниками й завжди був авторитетом для учнів.

Як учень Івана Макара скажу, що секретом його успіху, мабуть, була не тільки відповідальність та любов до роботи, але й те, що він завжди був на одній хвилі з нами, учнями. І саме тому на його уроках ніколи не було нудно навіть тим, хто не дуже захоплювався предметом. З ним можна було посміятися і пожартувати, бо йому вдавалося бути водночас веселим і строгим. Тому не дивно, що після закінчення школи випускники завжди згадували про нього з любов'ю. І це я кажу не лише з власного досвіду.

Іван Макар був улюбленим вчителем не одного випуску ліцею в Стрілках / Фото Наталії Бадьо

Та робота вчителя це не тільки кілька уроків на день, а значно більше.

Батьки Івана – пан Ігор та пані Оксана пригадують, що він був постійно в роботі. Він ніколи не брав відгулів чи лікарняних, а кожен вечір проводив за підготовкою занять на наступний день.

Ще однією частиною його роботи була підготовка майбутніх абітурієнтів до ЗНО. Щороку в нього було чимало учнів на додаткових заняттях і за результат кожного він переймався.

Можливо він не завжди показував свої емоції, але він постійно переймався школою, олімпіадами, ЗНО. Страшенно ненавидів дистанційне і дуже любив своїх учнів. І про тебе він багато говорив,
– розповіла пані Оксана.

Іван Макар настільки любив свою роботу, що навіть у той день, коли він вже вирушав до військової частини, як пригадують батьки, переймався тим, що не вичитав учням весь матеріал.

Попри те він завжди був скромним. Високі результати своїх учнів на олімпіадах та ЗНО вважав виключно результатом їхньої праці. Про себе хоч він і розповідав багато, але, до прикладу, про участь у Революції Гідності майже не говорив. Попри те, що Іван Макар був на Майдані під час масових розстрілів, свою участь у цих подіях він не вважав чимось героїчним, бо був переконаний, що робив те, що мав би робити кожен.

Знав, що вторгнення неминуче й одразу ж вирушив у військкомат

Батько Івана згадує, що син знав, що вторгнення неминуче. Все ж таки історик. Він постійно вивчав іноземні матеріали про загрозу великої війни, особливо британської та американської розвідок, й був упевнений, що це, на жаль, лише питання часу.

Уранці 24 лютого батьків розбудила дружина Івана Софія, яка сказала їм, що почалася війна. Коли родина думала, що робити, Іван же зібрався на роботу.

Коли шкільний автобус їхав до ліцею, почали лунати вибухи – Росія вдарила по Новому Калинову, що біля Самбора. Ясна річ, про навчання у школі вже й мови бути не могло, тому автобус на півшляху розвернувся і поїхав у зворотньому напрямку.

Іван Макар, вочевидь, планував спершу приїхати до школи, а тоді вирушити у військкомат, але до школи так і не доїхав. Тоді він зателефонував керівництву і сказав про своє рішення, пояснивши це тим, що він не зможе потім розповідати дітям про цю війну на своїх уроках, якщо зараз не піде захищати країну. Хоча, як згадують батьки, він часто роздумував про те, щоб піти добровольцем в АТО та ООС.


Іван був переконаний, що не зможе бути хорошим істориком, якщо не захищатиме Україну / Фото з архіву родини Макарів

Рідним же Іван зателефонував уже з військкомату. Мама просила його передумати, адже у нього не було жодного досвіду і навіть в армії він не служив. Однак Іван для себе все вирішив.

Роками раніше Івана призвали на строкову службу. Після проводів він поїхав з друзями кататися на мотоциклі та потрапив в аварію, через що місяць провів у лікарні. У той період вийшов закон про те, що освітяни звільнені від проходження військової служби.

Я молилася і дякувала Богу, бо я не хотіла, а він ішов (в армію – 24 Канал). Але, напевно, я зробила гірше, бо якби він тоді пішов, то був би більше підготовленим,
– каже пані Оксана.

З військкомату Іван приїхав додому за речима, а вже ввечері його викликали до військової частини.

Перед загибеллю дзвонив дружині й ніби відчував, що смерть уже близько

Про те, що Іван потрапив під Попасну, його рідні дізналися лише за день до його загибелі, хоча там він був від 1 березня. Коли вирушав у дорогу, то казав, що буде в Теробороні та охоронятиме об'єкти критичної інфраструктури на Львівщині. Реальність ж виявилася іншою.

Уранці 6 березня він зателефонував дружині й подякував їй за те, що вона зрозуміла його вибір. Мама воїна каже, що він ніби передчував свою смерть, адже загинув через кілька годин після дзвінка. Але рідні дізналися про це пізніше.

Тоді ж Іван попередив їх, що наступні 3 дні не буде зв'язку і щоб вони не хвилювалися. Минув тиждень і навіть більше, але зв'язку досі не було. Потім сільський староста отримав повідомлення з військкомату – Іван з побратимами потрапив під обстріл, зв'язку з хлопцями немає.

Рідні почали бити на сполох та дали у соцмережах оголошення про те, що шукають Івана. Через кілька годин пролунав дзвінок. Знайома Івана, яка також була під Попасною, зателефонувала дружині й сказала, що він поранений, але живий і з ним усе гаразд. Рідні повірили й радості не було меж. Живий.

Тепер же батьки Героя усвідомлюють, що, ймовірно, наміри жінки були зовсім не лихими й вона хотіла заспокоїти рідних, які місця собі не знаходили через те, що Іван зник. Але все ж досі не розуміють, що тоді відбулося.

Вже через 2 дні родині прийшла трагічна звістка – Іван під час російського артобстрілу загинув, але його тіла немає, бо воно залишилося на окупованій території.

Сім кіл пекла: батьки понад рік шукають тіло сина

Батьки Івана з болем згадують, що після загибелі сина їм довелося пройти сім кіл пекла. Спершу всі сили кинули на те, аби знайти тіло, щоб його привезти і поховати в рідному селі.

Крім того, довелося доводити те, що він загинув. І робити це було потрібно через суд. Батьки пояснюють, що це роблять не через те, що хочуть матеріальної вигоди, а задля маленьких онуків – якщо держава надає соціальні гарантії тим, чий батько загинув на війні, то і діти Івана повинні їх отримати. Хоч жодні гроші не повернуть їм батька.

Пан Ігор знайшов побратимів свого сина – хлопців, які були разом з ним в одному окопі у той трагічний день. Вони розповіли, що тоді трапилося і підтвердили, що Іван Макар загинув.

Під час російського обстрілу уламок снаряда смертельно поранив Івана у голову і він загинув на місці. Іншим же довелося втікати, бо обстріл продовжувався. По тіло побратима вирішили повернутися вдосвіта наступного дня. Але і тоді забрати не вдалося – росіяни знову почали нещадно гатити з артилерії. Більше можливостей спробувати забрати тіло побратима, на жаль, не було – окупанти захопили територію.

Мама Івана розповіла, що через кілька днів після загибелі сина, про яку вона тоді не знала, він снився їй. Зараз він теж сниться їй постійно, але цей сон вона запам'ятала найбільше. Уві сні він прийшов додому, повернувся з війни, але, щоправда, сліпий.

Зараз я не дуже пам'ятаю сни, але знаю, що він сниться мені щодня. Але пам'ятаю, десь через 3 тижні мені наснилось, що він приїхав додому, але на очі не бачив зовсім, а я казала йому: "Івасечку, ми чекали від тебе дзвінка, а ти приїхав". А він каже: "Так, але я нічого не бачу, у мене коньюктивіт", а я казала йому, що то нічого страшного, ми все вилікуємо,
– пригадує мама.

Після отриманих свідчень від побратимів рідні остаточно впевнилися у тому, що Іван дійсно загинув, адже спершу була надія на те, що він у полоні. Місяці судової тяганини завершилися тим, що суд таки визнав факт загибелі воїна. Майже через 4 місяці з дня його загибелі рідні наважилися на проведення заупокійної молитви.


Першу панахиду за упокій Івана відслужили тільки в липні минулого року / Фото Оксани Макар

Батьки певні, що жертва сина не даремна, але спокою не дає тільки той факт, що його без належної підготовки відправили ледь не в найгарячішу точку. Побратими Івана розповідали, що його ентузіазму можна було тільки позаздрити – він справді хотів боронити свою землю і бути максимально ефективним на передовій. Але будучи там, на фронті, він просив побратимів показати йому, як перезаряджати автомат.

Його тоді питав побратим: "Іване, навіщо ти прийшов сюди?". А він казав, що якщо орду не зупинити, то вони можуть дійти і до нас. Ми все розуміємо, він був дуже вмотивований, знав, що війна неминуча, але ми не розуміємо, чому його відправили воювати непідготовленим,
– кажуть батьки.

Пошуки тіла досі тривають. Зараз батьки відслідковують новини про обмін тілами загиблих. Інших шляхів для пошуку зараз, на жаль, немає.

Проте понад місяць тому знову з'явилася надія. Батько Івана побачив новину про те, що у сусідньому районі прощатимуться з воїном, який у березні минулого року загинув під Попасною. Рідні одразу ж почали шукати контакти родичів цього військового, аби дізнатися, як вони змогли повернути тіло. Однак надія жевріла не довго – цей воїн був похований у безіменній могилі в Дніпрі і його привезли після ідентифікації. А ймовірність того, що Іван зараз в одній з безіменних могил, майже рівна нулю.

Ще у березні минулого року президент Володимир Зеленський підписав указ про нагородження Івана Макара орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Його найближчі люди воїна отримали лише на День Героїв цього року.


Батьки, дружина та діти Івана Макара отримали його посмертну нагороду / Фото Марії Кузьмин

Молодший син кличе тата, а старший розуміє, що його більше немає

Старшому сину Івана восени буде 6 років, а молодшому – 4. Мама, бабуся та дідусь досі не можуть знайти слів, аби пояснити їм, що трапилося, але не сумніваються, що діти все розуміють.


Іван з дружиною та синами / Фото з архіву родини Макарів

Іван дуже любив синів. І любив від першого дня до останнього. Я пам'ятаю той день, коли народився старший син – Матвій. Це була п'ятниця, у нас був урок історії. В якийсь момент у вчителя дзвонить телефон, він вибігає в коридор. І повертається з неймовірно радісним обличчям. Тоді я спитав його: "То що, вас уже можна привітати?". Він тільки кивнув і тут на весь клас почали лунати оплески та вигуки, а після цього він пішов до директора школи відпрошуватись з роботи, щоб провідати свою дружину у пологовому.

Батько Івана каже, що хоч здавалося б, що молодший син Остап не пам'ятатиме свого тата, все зовсім не так. Хлопчику було трохи більше ніж 2 роки тоді, коли тато пішов на війну, але він досі кличе його, інколи плаче, бо хоче, щоб прийшов тато, а інколи радісно розповідає, що його батько б'є ворогів.

Старший син же, як вважають рідні, уже все зрозумів. У вересні він піде до 1 класу місцевої школи, тож цього року ходив на дошкільну підготовку. Саме у школі одного разу він побачив стенд, на якому зображені загиблі мешканці громади. І тоді Матвій спитав бабусю: "То наш тато загинув?".

Алея з 33 фундуків у пам'ять про сина

На жаль, у наш час майже кожен українець втратив когось на війні – рідну людину, коханого чи кохану, друга чи подругу або просто людину, якою захоплювався.

Якщо прийти на цвинтар, де поховані загиблі воїни, там завжди людно. Там можна побачити дітей, які розповідають загиблим батькам про свої справи в школі чи матерів, які від ранку до вечора сидять біля могил своїх дітей.

Важчим втрату може зробити лиш те, що могили немає. Немає куди прийти. Але батьки Івана Макара роблять усе для того, аби пам'ять про сина була завжди.

За ініціативи старости села у Торчиновичах відкрили пам'ятну дошку Івану Макару.

Відкриття меморіальної дошки у рідному селі Івана Макара / Фото "Ваш Голос Прикарпаття"

Батьки ж удома в одній з кімнат облаштували куток пам'яті свого сина – там його фотографії та нагороди. На тумбі вишита маминими руками серветка. Пані Оксана розповіла, що вишила її минулого року. Одного дня вона разом з онуками садила на городі кавуни – діти дуже хотіли цього, тому вирішили спробувати. Потім, коли онуки побачили, що бабуся вишиває, попросили її вишити на полотні кавуни для татка.

Цієї весни в пам'ять про сина батьки вирішили висадити алею фундуків. Чому саме фундуки? Батько Івана пояснює просто – його син був дуже працьовитим і висаджував власний сад. Навесні напередодні вторгнення він вирішив спробувати посадити кілька фундуків. Наступного року планував посадити ще кілька штук. Однак війна всі плани обірвала.


Алея фундуків у пам'ять про Івана Макара / Фото 24 Каналу

Тому батьки Івана замовили 33 саджанці – саме стільки років було їхньому сину – і висадили цілу алею, завершивши почату ним справу.

Рідні переконані, що жертва їхнього сина не даремна – він віддав своє життя за Україну. Однак за інших обставин, якби він отримав належну підготовку, то, можливо, був би зараз живим. Та, на жаль, історія не знає умовного способу. Зараз же найближчі люди Івана чекають можливості повернути додому його тіло та поховати.

Вічна пам'ять та вічна слава Герою України!

Теги по теме
Статьи История
Источник материала
loader
loader