У Києві попрощалися з Вікторією Амеліною

Вікторія Амеліна дістала поранення внаслідок ракетного удару по Краматорську, який російські окупанти завдали ввечері 27 червня. Вона супроводжувала в поїздці на схід України делегацію з Колумбії, у складі якої були депутат Серхіо Харамільйо, письменник Ектор Абад і журналістка Каталіна Гомес. Усі вони також були поранені. 

Пізніше Український ПЕН, членкинею якого була Вікторія Амеліна, повідомив, що 1 липня в лікарні імені Мечникова у Дніпрі серце письменниці зупинилося через поранення, що виявилося несумісним із життям.

4 липня зранку поруч із Михайлівським золотоверхим собором зібралися письменники, журналісти, правозахисники, рідні та друзі, щоб провести Вікторію в останню путь і помолитися за неї. Світить яскраве сонце — та у дворі чути пронизливий, як плач, звук трембіти.

У соборі прохолодно, десятки людей стоять довкіл труни, вкритої прапором України. У соборі тихо, чути лише наспів панахиди та звуки фотоапаратів. На стіні собору велике зображення «Воскресіння Лазаря», де Христос виводить із гробу свого вмерлого друга. Під час служби моляться за спокій та Царство небесне.

Радослава Чекмишева (у центрі)

Вікторія Амеліна народилася 1 січня 1986 року у Львові. У шкільні роки переїхала з батьком до Канади, однак невдовзі вирішила повернутися в Україну. 2007 року здобула ступінь магістра комп’ютерних технологій у НУ «Львівська політехніка» з відзнакою. 2014 року вийшов дебютний роман Вікторії «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Книга ввійшла в десятку найкращих прозових видань за версією премії «ЛітАкцент року — 2014». Наступного року роман було перевидано, і він увійшов до короткого списку Премії Валерія Шевчука.

 Севгіль Мусаєва 

Вікторія — одна з тих письменників і письменниць, яких убила Росія.  Щоб бути зі свою країною у час великої війни, Вікторія повернулася з еміграції.

Як написала колишня головна редакторка «ВВС Україна» Ніна Курʼята, «Росія вбиває українську культуру». Як писала віцепрезидентка Українського ПЕН Мирослава Барчук, через «важливість буття з усіма». З літа 2022 року Вікторія Амеліна приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds, з командою якої вона працювала як документаторка воєнних злочинів на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України, зокрема у Капитолівці на Ізюмщині, де знайшла щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка.

Софія Челяк, програмна директорка ГО «Форум видавців» тримає світлину Вікторії Амеліної

Богдан Логвиненко

Олена Гончарук

У своїй передмові до виданого щоденника Вікторія згадувала, як шукала у чорноземі нотатки:

«Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

…Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.

— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу».

По завершенню служби до Вікторії підходять прощатись. Коло неї оберемками кладуть квіти: троянди, лілії,  ромашки, волошки…

За словами Ірени Карпи, Вікторія планувала поїхати в Париж на літературну стипендію, щоби написати книжку за зібраними свідченнями воєнних злочинів на деокупованих територіях на сході. І навіть уже знайшла квартиру й обрала школу для сина.

Тетяна Трощинська, головна редакторка Громадського радіо, згадує, що минулого понеділка, за ніч до трагедії, Вікторія Амеліна розповідала про видання щоденника Володимира Вакуленка в ефірі її програми:

«Найважливіше в цьому щоденнику — остання фраза. Вона про те, що він [Володимир] бачить журавлиний ключ у небі і в їхньому “курли” чує: “Все буде Україна”. Я вірю в перемогу».

Люди виходять із собору.  Небо ясне до болю в очах. Знову чути трембіти. Над ними літають голуби.

Олеся Островська-Люта, Олександр Сушко, Євген Глібовицький

Іван Малкович

Поховають  Вікторію 5 липня на Личаківському цвинтарі. О 15:00 у Гарнізонному храмі Петра і Павла у Львові служитимуть чин похорону.

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»