Головний герой картини — успішний бізнесмен Влад Артем’єв (Олександр Кобзар), який отримує звістку про смерть батька, з яким не спілкувався понад 25 років. Він повертається в порожній будинок свого дитинства на березі Азовського моря. Йому треба не тільки вирішити, кому дістанеться цей спадок, але й закрити рахунки минулого; при цьому конкуренти дихають йому в потилицю, намагаючись забрати бізнес.
Для Олександра Кобзаря цей фільм став режисерським дебютом. Частина зйомок пройшла на нині окупованій території України — в Бердянську та Генічеську. Премʼєра «Батька» відбулася на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук Open» минулого місяця.
Ми поговорили з Олександром Кобзарем напередодні виходу фільму в прокат.
— У вас була цілком успішна акторська карʼєра. Чому ви раптом вирішили взятися за таку непросту професію, як режисура?
— Дуже просто. Мене не влаштовували проєкти, які мені пропонували. Тому я захотів зробити щось своє.
— То з чого почався «Батько»?
— З однієї історії, яка трапилась у Прилуках десь ще до 2014 року. Один чоловік, уроджений прилучанин, жив у Москві. Мав велику будівельну компанію, був багатою людиною, а його батьки мешкали в Прилуках. Він час від часу їх навідував. Одного разу приїхав і побачив, що його батько дуже сумний: «Мені вчора стало погано, ми викликали “швидку”, а вона приїхала через три години. Я ледь не помер». Син сів у машину, приїхав до лікарні, дуже злий. Головлікар йому сказав: «Пішли зі мною». Показав машини “швидкої”. Одна зламана, друга ледь дихає. І палива нема. Він подивився на це жахіття — і купив дві швидкі та цистерну палива. Потім до нього почали дзвонити з управління, зі школи, де він навчався. І він почав допомагати місту. Переклав бруківку, відремонтував храм і будинок культури, зробив Театральну і Центральну площі, ставив памʼятники. Міські чиновники спочатку сполошилися: а чому, а нащо це йому? Точно кудись балотуватиметься. Але він нічого для себе не просив. Коли запитали: «Чому ви це робите?», він відповів: «Це місто мені щось дало, прийшов час йому відплачувати».
Ця фраза мене дуже зацікавила. І я з’єднав цю історію з сюжетом із «Братів Карамазових». Тобто був такий фундамент, але далі ми розвивали своє. Зрештою, оповідь стала зовсім іншою. Але в ній теж ідеться про батька і про сина, який, досягши успіху, повертається на батьківщину.
— Наскільки я розумію, образний ряд фільму спирається на полотна американського живописця Ендрю Вайта. Чому саме цей художник?
— Коли оператор Олександр Земляний і художник-постановник Олександр Тетерін прочитали сценарій, то у них виникли асоціації з картинами Вайта. Вайт писав своє містечко, де він ріс, не любив виїжджати з нього, навіть за кордон. Він був прикутий до свого будинку. Ось, власне, і в нас головна локація — такий старий будинок на березі моря. Коли ми робили кольорокорекцію фільму, то відштовхувалися від цих картин. Нам пощастило з оператором і художником, вони мають дуже високий рівень візуальної культури.
— У Вайта, окрім іншого, ще й закладено суперечливе відчуття: глибока привʼязаність до своєї малої батьківщини, до цього будинку на березі моря чи посеред степу, і водночас ця мала батьківщина — наче прокляття й тягар.
— Так, я згоден.
— Ви є водночас і головним актором, і режисером. Як вам вдавалося суміщати настільки різні функції?
— Складно, тому що ти не бачиш майданчик, коли граєш. Режисер усе ж таки веде актора, і коли я працював з акторами з другого боку камери, то дуже багато підказував їм. А граючи сам, я такої можливості не мав. Тож ми домовилися з оператором, художником, гримером та іншими членами команди, що вони будуть теж контролювати, бо мають досвід у кіно та смак. Я, зі свого боку, намагався абстрагуватися від себе. Тобто я дивився на себе, як на актора, але відокремлював себе від персонажа. Важкий процес, але ми впоралися.
— Ви свого часу поставили спектакль у Театрі на Лівому березі. В чому головна відмінність між роботою постановника на сцені та на знімальному майданчику?
— Театр — це, так би мовити, постійний загальний план, крупних планів немає. Можеш хіба що мізансценами щось витягнути наперед, якісь важливі акценти. А в кіно свої закони, коли ти можеш знімати різними планами і робити внутрішньокадровий монтаж. Звісно, мені бракувало освіти, але, повторюся, мав дуже класну команду.
— Ви вже згадували про акторів. Як ви з ними працювали? Давали їм більше свободи в імпровізації чи все ретельно контролювали?
— Ні, імпровізацію я не давав, щоб актори не грали так, як вони звикли грати в театрі — тобто виражати всі свої почуття через рухи, через пластику, через ці штампи. Головне було те, що в актора всередині. Для себе я теж поставив це завдання. Я дуже багато грав маніяків або олігархів. І я знаю, як робити таких персонажів із 90-х, але я собі це заборонив — я хотів, щоб була постать чоловіка, так би мовити, суха, без зайвих емоцій.
— Наскільки така історія про сина, яка повертає борги батькові, і про всі ці взаємні провини між поколіннями, може бути актуальною зараз?
— Знаєте, війна війною, але ж люди закохуються, розлучаються, втрачають і знаходять одне одних. Ну так, війна або пандемія — це певні додаткові обставини, але життя триває, і обра́зи не уходять, і якісь теплі моменти теж залишаються. Ми приходимо в цей світ і йдемо, син стає батьком, потім його син стає батьком. І все минає, ми як покоління проходимо, але історія продовжується.
— Які у вас плани зараз, чи є задум на новий фільм?
— Ну, задум є, але ми все ж таки триматимемо кулаки, щоб добре пройшов прокат. Чи підуть люди в зал — від цього залежатиме, чи відбудеться наступний проєкт. Тому що зараз держава не дуже підтримує національну кінопродукцію. З таким підходом уже наступного року не буде чого дивитися, всі ніші займе іноземна кіноіндустрія. Наприклад, зараз у кінотеатрах мій фільм показують один раз на день, а в «Барбі» 9—12 сеансів. З такою політикою, як зараз, ми можемо втратити українське кіно.
І наші воїни на фронті — хіба вони на перепочинку дивляться щось про війну? Я думаю, що всім нам треба і відволіктися, і посміятися, і пережити багато інших почуттів.