Катування, біль і розпач: як Росія викрадає цивільних українців і чому їх так важко визволяти
Катування, біль і розпач: як Росія викрадає цивільних українців і чому їх так важко визволяти

Катування, біль і розпач: як Росія викрадає цивільних українців і чому їх так важко визволяти

Кореспондентка 24 Каналу в Брюсселі Софія Назаренко поспілкувалася з трьома українцями про те, як росіяни поводяться з цивільними заручниками, яких викрали, а також про спроби створити окремий механізм для їхнього визволення. Також ми дізнавалися, з якими труднощами під час цього процесу стикається держава та як діє Червоний Хрест.

Хто в Україні займається питанням визволення цивільних заручників і чому це такий складний процес

З української сторони над питанням повернення цивільних заручників працює
Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими разом із омбудсменом з прав людини Дмитром Лубінцем.

У коментарі 24 Каналу очільник пресслужби Координаційного штабу Петро Яценко зазначив, що з початку повномасштабного вторгнення на тимчасово окупованих територіях Росія необмежена у можливості позбавляти волі цивільних, хоча це суперечить усім нормам міжнародного гуманітарного права.

Цивільні не можуть бути полоненими, цивільних не можна утримувати у в'язницях. Але окупаційна влада і країна-агресорка часто намагається звинуватити цивільних у протидії так званій "СВО" і на підставі цього їх утримують в неволі,
– пояснив Петро Яценко.

За словами речника Координаційного штабу, місце перебування цивільних заручників дізнатися дуже важко. Крім того, становище ускладнюється тим, що українська сторона не можна обмінювати цих людей на військовослужбовців Росії.

"Таким чином ми створимо прецедент, що росіяни зможуть хапати будь-якого цивільного, утримувати в заручниках і вимагати повернення своїх військовослужбовців. Ми обмінюємо тільки військовослужбовців на військовослужбовців, оскільки це прописано в Женевських конвенціях та міжнародному праві", – наоголошує Петро Яценко.

Петро Яценко закликав українців, чиї близькі опинились в заручниках у Росії, звертатися до світової спільноти, міжнародних правозахисних організацій з вимогами економічного та політичного тиску на Росію.

Речник штабу також наголосив, що слід проводити різноманітні інформаційні кампанії на Заході й висвітлювати цю проблему, оскільки цивільні – беззахисні в російському полоні.

Непублічні візити та затримка в інформуванні родичів: чим займається Червоний Хрест

Аби прояснити ситуацію, як Червоний Хрест перевіряє стан військовополонених та цивільних заручників ми поспілкувалися також і з речником Міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні Олександром Власенком.

За його словами, відвідування військовополонених відбувається непублічно, аби отримати якомога ширший доступ до тих, кого незаконно утримують. Порушення, які фіксуються під час візитів також не розголошуються.

Ми ведемо діалог з адміністрацією того закладу, в якому цих людей утримують. Якщо це не допомагає, і ми бачимо що до нашого наступного візиту ці порушення не усунуто ми приходимо на вищий рівень, як правило, це Міністерство юстиції або будь-який орган у відомстві якого перебуває заклад утримання під вартою,
– пояснює Олександр Власенко.

Водночас в коментарі 24 Каналу речник Міжнародного Комітету Червоного Хреста Метью Картер заявив, що доступ до військовополонених залишається пріоритетом для МКЧХ. Станом на сьогодні, організація вже відвідала понад 1500 військовополонених з обох сторін.

"Конкретна кількість військовополонених і місця інтернування, які ми відвідали, є частиною нашого конфіденційного двостороннього діалогу зі сторонами конфлікту. Ми працюємо над тим, щоб впливати на сторони конфлікту конфіденційно, щоб конкретно покращити умови утримання військовополонених і запропонувати певне полегшення їхнім близьким, а не обговорювати деталі нашої роботи на публіці", – пояснив Картер.

У Міжнародному Комітеті Червоного Хреста наголошують, що візити відбуваються як у Росії, так і в Україні, проте не завжди згідно з нормами міжнародного гуманітарного права. Речник делегації МКЧХ заявив, що зараз організація не має доступу до всіх військовополонених і веде переговори, щоб отримати доступ до людей за своїми правилами.

Це означає, що під час візиту ми можемо говорити з людьми без представника того закладу, в якому їх утримують, для того, щоб це була щира розмова. Крім того, ми повинні мати доступ до всіх приміщень, якими користуються ці люди – туалет, душові приміщення, кухні, медично санітарний блок,
– пояснив Олександр Власенко, зазначивши, що з боку адміністрації не повинно бути жодних обмежень.

За словами Метью Картера, під час таких візитів представники МКЧХ мають не лише перевірити умови утримання та поводження з військовополоненими, але й надати можливість військовополоненим обмінюватися короткими повідомленнями зі своїми сім'ями.

"Якщо вони мають дані про цю людину і повідомляють нам, ми одразу повідомляємо родичам, які в нас відкрили справу, а також НІБ (національне інформаційне бюро) іншої сторони. Може так статися, що вже повідомимо не ми, а саме НІБ", – пояснив Власенко затримку інформування родичів.

Речник делегації заявив, що час передачі інформації про заручника родичам залежить від того, як швидко організація сама отримає ці дані. Зараз немає жодного документа, який би встановлював терміни надання відповіді.

"Бувають такі випадки, що ми взагалі не отримуємо відповідь, оскільки немає даних про цю людину. В такому випадку нам немає чого повідомити родичам, навіть якщо вони його (заручника, – 24 Канал) бачили у телеграм-каналі", – пояснив Власенко.

Спікер Міжнародного Комітету Червоного Хреста” Метью Картер наголошує, що представники МКЧХ підтримують зв'язок із людьми, чиї родичі перебувають у полоні.

Ми знаємо, що є ще багато військовополонених і цивільних інтернованих, яких ще не відвідали представники МКЧХ. Ми також знаємо, що їхні сім'ї часто живуть у муках, не маючи жодних звісток про своїх близьких. Ми регулярно спілкуємося з сім'ями військовополонених, які шукають інформацію про своїх близьких,
– каже Метью Картер.

  • За словами речника делегації МКЧХ в Україні, якщо інформація про людину відсутня у національному інформаційному бюро, то під час візитів до військовополонених працівники Червоного Хреста можуть зафіксувати нових людей.
  • Щодо цивільних заручників, то доступ до таких людей дуже обмежений.

"Там де не розповсюджуються норми міжнародного права, кожна сторона починає нас блокувати, і казати, що це внутрішній випадок. Тут включається внутрішнє право і ми самі, так би мовити, займаємося цим кейсом", – додав Олександр Власенко, зазначивши, що Червоний Хрест фіксує таких заручників.

Аби привернути увагу міжнародної спільноти до цієї трагедії, до Брюсселя приїздили троє українців:

  • Василь Хилюк – батько Дмитра Хилюка, українського журналіста,
  • Юлія Хрипун – співзасновниця громадської організації "Цивільні в полоні" та донька викраденого росіянами Сергія Хрипуна.
  • Своїм досвідом поділився також Микола Захожий – колишній цивільний заручник, який був у полоні росіян майже рік.

Світ має знайти важелі впливу на Москву

Ви приїхали до Брюсселю. Розкажіть, яка мета вашого візиту та чи плануєте зустрічі на офіційному рівні з європейськими політиками? Який ваш головний меседж до них?

Говорить Юлія Хрипун:

Ми приїхали в Брюссель саме для того, щоб донести до міжнародної спільноти інформацію щодо цивільних заручників.

На жаль, саме історії цивільних втрачаються посеред тих жахливих подій, які зараз відбуваються в Україні. Також цивільних заручників часто плутають або об'єднують з тими людьми, які були депортовані з тимчасово окупованих територій, але це зовсім інша категорія. Це й наша особиста біда.

Саме це ми приїхали донести, ми матимемо зустрічі в Європарламенті, вже розмовляли із делегаціями Естонії, Польщі.

Говорить Василь Хилюк: Будемо звертатися до міжнародної спільноти, щоб не забували, що це страшна проблема. Цивільні вже півтора року сидять у тюрмі й ніхто цим не займається.

Микола Захожий: Може, щоб вони створили окрему групу, яка б займалась цим питанням. Сенсу від Червоного Хреста мало, його нікуди не допускають.

На вашу думку, чи достатньо міжнародна спільнота приділяє уваги українським заручникам, зокрема цивільним? Ви вірите, що в них є інструменти тиску на Москву?

Микола Захожий: Я думаю в них важелів точно більше, ніж в української влади. Якщо ми достукаємося до них…

Юлія Хрипун: Нам головне донести те, що це масова проблема – це не 10, не 20 людей, це тисячі. В них є можливість якось допомогти Україні справитися з цією бідою. Потрібно, щоб вони зрозуміли та почули нас, тому ми їздимо, розповідаємо особисто свої історії, які ми пережили й переживаємо і досі. Якісь механізми, важелі, я думаю в них є.

Основний наш меседж – це створення окремої робочої групи, посилення тиску на Кремль, щоб звільнити цивільних заручників. Вони є найбільш незахищеними і те, що робить зараз Росія, ніяк не підпадає під Женевські конвенції. Ми з таким не стикались, як і міжнародна спільнота. Ніхто не думав, що так станеться. Тому зараз потрібно якось генерувати ідеї щодо того, щоб ці люди змогли вижити і повернутися.

Якщо ми не військовополонені та інтерновані, чи як вони нас називають, то під Женевську конвенцію ми не підпадаємо. Вони (росіяни, – 24 канал) повинні нас просто відпускати за відсутності відкритих справ. Судові справи по цивільних не відкриваються, ми закони не порушували, за що нас можна саджати в Росії, якщо ми перебували на території України під час викрадення,
– справедливо обурюється Микола Захожий.

Василь Хилюк: Ми для того їх просимо, щоб і нашій владі нагадували, що є така проблема. Наші теж мовчать, може й хотіли б звільнити, але наразі мовчать…


Українці в Брюсселі розповіли свої історії про цивільних у полоні росіян / фото надане 24 Каналу

Історія Василя Хилюка, батька викраденого українського журналіста

2 березня 2022 року в нашу хату влучив снаряд. Моя жінка, мати Дмитра – хвора, я відвіз її до сусідів. Коли повертався назад, то нас оточили в дворі п'ятеро російських військових з автоматами, стріляли. Потім положили нас на землю, обшукали, а тоді зв’язали руки, закрили очі й повели кудись. Потім нас розділили, Дмитра повели далі, а я був зачинений у підвалі. Я не знав, куди вони відвели мого сина. У підвалі нас тримали десять днів, потім перевели,
– розповідає Василь Хилюк.

Там я зустрівся зі сином. Через два дні мене відпустили, а Дмитра забрали… Потім ми зрозуміли, що його вивезли до Росії. Де точно перебував наш син ми не знали й не знаємо зараз. За чутками, він в Новозибкові Брянської області, але ми не впевнені, чи там він зараз.

Востаннє я бачив сина, коли був у полоні разом з ним, 11 березня 2022 року. Тоді зачитали список, п'ять людей зі села відпустили, а сина не відпускали. Я запитав їхнього командира, чи ким він там був, чому сина не відпускають. Він так ухилився: "Та не переживайте, прийде додому через кілька днів, бо війна скоро закінчиться".

Його вивели із зав'язаними руками та очима. З нами усіма так було, аж поки не відпустили. І після цього ми чекали хоч якусь вісточку через Червоний Хрест, або через його роботу. На роботі сказали, що Росія підтвердила, але треба мовчати, щоб його звільнити, не розголошувати, бо це лише завдасть шкоди. Ми мовчали понад пів року, до нас приїжджали журналісти, але ми ж не добивались так, як зараз.

Міжнародні журналісти чули, що мій син сидить в одиничній камері, але не зрозуміло чому так. Інші зі села теж сидять в цьому місті. Знайома казала, що цих людей розмістили у спільній камері.


Василь Хилюк розповів європейцям історію свого сина – журналіста / фото надане 24 Каналу

А потім вже дізналися інформацію через Червоний Хрест. Нам подзвонили лише нещодавно. Вони сказали, що вже давно хотіли зателефонувати, але не знали номера. А до того, Червоний Хрест передавав, що його перевели у Володимирську область. Росіяни ідентифікували мого сина як військовополоненого. Той працівник з ЧХ, хто телефонував мені, сказав, що особисто мого сина не бачив, проте бачили його колеги, які постійно перебувають у Москві.

Мій син просив передати: "Я в тюрмі, передайте через УНІАН, що я живий".

Одного знайомого через два місяці з полону звільнили, хоча він був поліцейським у відставці. Він теж був у Новозибкові. Казав, що прізвища не чув, але знає, що в тій тюрмі сидить журналіст.

Щодо катувань, то знайомий казав, що б'ють по чорному, водять головою по землі, карають за все, не дають ні сидіти, ні лежати. Але це залежить від змін, тому бувають трохи послаблення.

"Катували та били струмом": історія Юлії Хрипун, батька якої вкрали у Запорізькій області

Юлія Хрипун: Бачила я батька ще до початку повномасштабної війни, але на зв'язок востаннє зі мною він виходив 24 березня 2022 року. Це була остання наша телефонна розмова. 22 лютого 2022 року він поїхав на роботу.

Мій батько працював звичайним охоронцем, який охороняв пусті склади зі зерном. Він був в цивільному одязі, без зброї. Те місто, де батько працював, у Запорізькій області, було окуповане майже відразу тому він просто не зміг виїхати. Місяць він прожив з російськими військовими, тому що на території складів росіяни влаштували свій табір.

24 березня батько мені зателефонував востаннє о 7 ранку і сказав: "Ура, доця, вони поїхали". В селі люди починали виходити з домівок, ніхто не розумів, що відбувається, чого вони від'їжджають. І ми почали шукати можливість як виїхати. На складі залишався мій тато та двоє його колег, вони були без документів. Потім мій батько зателефонував вже о 10:40 і сказав, що приїхали два великі "КамАЗи", які їздили по території. Це були нові військові, як говорили селяни, можливо з Донецького напрямку. І після того він на зв'язок вже не вийшов.

Два дні ми намагалися зателефонувати, бо таке часто бувало, що росіяни глушили зв'язок, а тато не міг розмовляти телефоном у їхній присутності. Я всю ніч не спала, думала, що робити, можливо, відчувала, що щось сталося. Було таке, що тато мені писав повідомлення поповнити рахунок, а я думала, що це російські військові забрали в нього телефон.

Його мама, моя бабуся, зателефонувала начальнику, який теж був на цьому господарстві. Начальник сказав, що з 24 березня мого батька та колег немає на складі. Вони подивились на камери спостереження, було видно, що ці два КамАЗи під’їхали, забрали їх із зав'язаними очима та мішками на голові.

Після того їх вивезли, з полону була єдина звістка від нього – це лист, написаний наприкінці березня, а надійшов він наприкінці серпня. Це була стандартна фраза, як писали всі: "Мене годують, є медицина", хоча ми знаємо, що це не так. Наприкінці він дописав фразу: "Будь ласка, мамо, дочекайся мене, я обов'язково повернуся".

Це єдина звістка, яка від нього була, інші дані тільки від свідків, тому що ні влада, ні Червоний Хрест даних не надають. Ми повинні шукати самостійно. Я знаходила свідків або вони знаходили мене, тому що тато просив їх зі мною зв'язатися. Один свідок взагалі мене знайшов через мою роботу, написав мені на роботу лист, і потім мені цей лист передали і ми зідзвонилися.

Я знаю, що мого тата катували, били струмом. Я знаю, що вони там повзали на ліктях, що тато зірвав голос, йому переламали ребра, перебили ноги. Але у відомостях написано, що стан здоров’я задовільний, бо так написала Росія.

Ці дані в мене є лише на початок вересня, з того часу інформації взагалі немає, немає свідків. Єдине, що мій тато офіційно підтверджений Червоним Хрестом і Росією, що він офіційно полонений, перебуває в колонії. Звісно, росіяни надали йому статус військовополоненого, хоча він не встиг навіть вступити до лав ЗСУ або ТрО, бо опинився на окупованій території. Лише колись давно служив в армії.


Історії про українських цивільних у полоні почули в ЄС / фото надане 24 Каналу

Чи намагалися міжнародні організації вам допомогти? Можливо, Червоний Хрест?

Юлія Хрипун: Женева зі мною зв'язувалась двічі, я подавала дуже багато запитів. Це були дивні розмови телефоном, тому що коли пройшло два місяці, вони мені зателефонували і повідомили, що мій батько в полоні.

Хоча до цього я їм надіслала три листи з усією інформацією, яку змогла зібрати. Останній дзвінок від Женеви був місяців два тому, вони знову повідомили, що мій батько в полоні. Це дуже смішно, бо пройшло майже півтора року, як він у полоні. Мені сказали, що його бачили. На той момент його перевезли до окупованого Сімферополя. До цього ми були на зустрічі із президенткою Червоного Хреста і на зустрічі її колеги повідомляли, що їм вдалося в Криму відвідати деякі СІЗО.

Я знаю, що Червоний хрест повинен був передавати якісь медикаменти, речі. Я запитала під час дзвінка, чи передавали щось моєму батькові? Вони сказали, що такої інформації в них немає. Я запитувала, чи перевозили його ще кудись, відповіли – не знають. Запитувала, чи він щось писав, чи хотів передати, чи сказали, що зв'яжуться зі мною? Червоному Хресту вдалося побачити батька наприкінці літа минулого року, а зателефонували мені два місяці тому. Я поцікавилась, чому через такий великий термін вони телефонують, мені сказали, що в них працює мала кількість кадрів.

"У камері треба стояти цілий день": історія Миколи Захожого, який перебував у російському полоні

Микола Захожий, колишній цивільний заручник, захоплений у березні 2022 року по дорозі додому, поділився своїм досвідом утримання в полоні в колонії в Росії.

Микола Захожий: Мене заарештували росіяни у перших числах березня 2022 року, коли я повертався додому. Мене допитували декілька днів, намагались дізнатися інформацію про перебування українських військ.

Після допитів ми виходили у великому страху, нас обливали пальним, погрожували підпалити, стріляли біля нас з автоматів. Я не знаю, скільки нас було точно, у мене були зав'язані очі. За голосами людей, нас було близько 20 таких же цивільних, як і я. Нас просто тримали лежачи на землі й бомби, які прилітали по російських позиціях, вибухали поряд. Нам пощастило і ніхто не був поранений.

Нас посадили на гелікоптер, потім посадили на літак і ми опинилися в Курській області. З аеродрому перевезли у наметовий табір, де перебувала понад сотня людей – цивільних та військових разом. Ми там пробули декілька днів, після чого нас перекинули в Курське СІЗО №1.

Найстрашніша подія – це "приймання", коли охорона вишукується в ряд, ми біжимо по одному і нас б'ють шокерами, дубинками й не дай боже десь впасти, треба обов'язково добігти до кінця. На вулиці знущання продовжувались декілька годин, після чого ми потрапили до своєї камери і в перший день нам дали спокій. Ці тортури продовжувались кожен день, нас виводили із камери, били, принижували. Коли нас вели в душ, нас били по дорозі. Цей душ не можна назвати повноцінним душем, оскільки була холодна вода і лише дві хвилини на це.

  • Нас періодично забирали по одному з камери, водили на допити, брали аналіз ДНК, звісно ж, без нашої згоди. У камері треба було стояти цілий день, у людей опухали ноги, тріскалась шкіра, йшла кров.
  • Вікна забиті, денного світла ти не бачиш, постійно живеш під лампочками. А що стосується їжі, то можливо вони дають і різну, але дуже мало. Порція дуже маленька, нормальна людина не наїсться цією порцією, навіть не витрачаючи активні калорії. Умови абсолютно відрізняються від тих, в яких перебувають російські полонені.

Близько місяця ми перебували в Курську, а далі частину полонених перевели до Тульської області. Туди перевезли і полонених з Бєлгородської області. Там знову ж таки було "приймання" від охорони, де нас били, але після цього нас не чіпали 3 – 4 дні. Згодом все почалося знову. В моїй камері перебувало 14 людей, а в сусідній – близько 20, усі були цивільними.

У мене два сини – 2010 та 2015 року народження. Старшому сину дружина змогла розповісти, що зі мною трапилося, а молодшому сказала, що я у відрядженні й не маю змоги приїхати. На свята дружина купляла молодшому сину подарунки й начебто надсилала їх поштою від мене. У мене літні батьки, тому перебуваючи у полоні, я дуже боявся, що якщо я пробуду там дуже довго, то не зможу більше їх побачити.

Чи була у вас можливість повідомити про свій стан близьким?

До нас зайшли охоронці, роздали нам аркуші та сказали написати, що нам дають їсти та пити, дозволяють ходити в душ, що з нами все добре. Щодо Червоного Хреста та інших організацій, за 340 днів перебування у полоні я нікого не бачив жодного разу.

Якби хоч інколи до нас приїжджала якась організація, то в росіян не було б змоги постійно нас лупцювати. Це неприйнятно, якби їх хтось побачив.

Повідомити рідних вийшло, лише передавши інформацію через людей, які були разом в камері. Усі знали адреси та прізвища один одного, ми домовлялись, що якщо хтось перший вийде, то розповість усім родинам. В березні хлопців обмінювали, ще з Курська.

І вони зв'язались з моєю родиною, потім ще когось поміняли, і також передавали інформацію про мене родині. Тобто це все відбувалось через людей. Нам не давали змоги зв'язатися з родиною. Я бачу, що російські полонені постійно телефонують своїм родинам, а ми взагалі не знали, чи живі наші рідні, чи під окупацією наші території. В нас повністю була відсутня інформація.

Чи повідомляли вам про те, що відбувається в Україні?

До жовтня 2022 року ми взагалі не знали, що відбувається в Україні. Потім нам на деякий час почали включати пропагандистів, типу Соловйова. Ми з цих новин вже дізналися, що деякі з наших територій вже деокуповано, підірвано Кримський міст, відбувалися так звані референдуми на окупованих територіях. Але нам невеликий період часу включали ці новини – десь три тижні.

"Поодинці нас не чують": про створення "Цивільні в полоні", та кількість цивільних заручників

Юлія, ви співзасновниця ГО "Цивільні в полоні", розкажіть, будь ласка, коли ви заснували організацію та чим займаєтесь?

Юлія Хрипун: Спочатку, коли наші рідні потрапили в полон, взагалі ніякої інформації про полонених було, і я вважаю, це моя особиста думка, що саме напочатку було важче самим полоненим. Це був початок повномасштабної війни, і Росія не розуміла, що може бути покарання.

Люди, які катували військових і цивільних заручників, розраховували на "Київ за три дні". Тому, тим, хто одразу попав до полону, перепадало найбільше. Росіяни відчували безкарність, що зможуть все вирішити.

Організацій, які б займалися цивільними, не було взагалі. Ми вирішили зробити ГО "Цивільні в полоні". Офіційно я з колегами заснували організацію в грудні 2022 року. Оскільки до цього у нас не було досвіду, ми зайнялися цим, бо у всіх членів є спільна біда. Наразі це об'єднання родичів, щоб ми розуміли, як діяти. Все, що знали – поодинці нас не чують. Коли ми ходили до представників влади, або намагалися висвітлювати через журналістів конкретні історії точково – це не працює.


Українці нагадали міжнародній спільноті, чому не варто забувати про цивільних у полоні / фото надане 24 Каналу

Ми вирішили об'єднатися, зараз штурмуємо Офіс омбудсмена та все, що є на території України. Також ми спілкуємося з міжнародними журналістами, просимо про підтримку. Але, загалом всі дії спрямовані на українську владу. Ми розуміємо, що для того, щоб щось вони робили, їх потрібно підштовхувати до цього і вони самі це говорять.

Під час воєнного стану був створений координаційний штаб з питань поводження по військовополонених й там розписані його можливості. Зараз було запропоновано створити робочу групу у справах цивільних заручників. Ця група була анонсована в грудні 2022 року, але її створюють вже пів року, фактично вона ще не працює. Ми хочемо бачити, що робота ведеться, бо ці півтора року ми чули тільки слова, що ми працюємо, але не було результатів.

Коли ми ходили на особисті зустрічі в координаційний штаб і в Офіс омбудсмена, розмова базувалась на тому, що вони працюють. Їхня єдина теза – це Женевські конвенції. Звісно, риторика рідних перейшла в інше русло, зараз вони не просять, а вимагають.

Як знайти нашу організацію? У нас є чат в телеграмі, він закритий. Можна написати нам в інстаграмі, є пошта і фейсбук і ми додамо в чат, де можна поставити питання.

Ми також співпрацювали з українським "Червоним хрестом". Вони надавали психологів, давали виплати, це була разова виплата, ми всім заповнили заяви. Наразі у нас близько 300 людей. Ми збираємо окремий список, на кожну зустріч ми носимо цей список. Також ми спілкуємося зі звільненими з полону. Ми їздимо в Санжари. Коли вони перебувають на реабілітації, ми показуємо фото тих людей, які у нас є, список. Якщо хтось бачив, то передаємо родичам, що хоча б живий, передаємо в Офіс уповноваженого, щоб змінили статус людини з безвісти зниклого на полоненого.

Василь Хилюк: Наші з Київської області, Димерської громади об'єдналися, батьки, родичі полонених. Була акція "Волю цивільним заручникам". Ми ходили пішки з Димера, дійшли до районного центру Вишгорода. Там у нас був мітинг, до нас вийшли, передали петицію і на цьому все закінчилося. Ми скандували по селах, по Вишгороду, але ніхто нас не чує. Потім Димерська громада виступала в парку Шевченко, але я вже туди не їхав.

Юліє, як співзасновниця "Цивільні в полоні", чи можете назвати приблизну кількість цивільних, які залишаються в російському полоні?

Юлія Хрипун: 22 тисячі – це слова омбудсмена, але це трохи не та історія. Їх дійсно тисячі, але омбудсмен, можливо, хоче показати масовість цієї проблеми такою великою цифрою. В ці 20 тисяч омбудсмен включає депортованих на територію Росії та Білорусі.

Це не заручники, які сидять в полоні. Саме підтверджених цивільних, але це не офіційна інформація, їх близько тисячі. Але до омбудсмена не доходять заяви людей з окупованих територій, бо там теж забирають в полон і там немає можливості про це повідомити.

Що ви можете порадити близьким тих, хто залишається в російському полоні? Як не втрачати віру?

Василь Хилюк: Я й сам не знаю, як її не втрачати, що ж я буду радити. Мені треба, щоб мені самому порадили.

Юлія Хрипун: Це точно. Навіть, коли потрібно виступити на мітингу або перед міжнародною спільнотою, ти наче намагаєшся триматися. Коли спілкуєшся з людьми й бачиш, що в них вже падають руки, і тобі потрібно щось їм сказати, щоб їх підтримати, а в тебе в самого немає звідки ще брати цю енергію.

Тут правду Василь каже, що хтось би нам порадив. Це дуже важко через невідомість – ти не знаєш де, що, як і головне, коли це закінчиться? За близьких переймаєшся, бо ми хоч і спимо та їмо, а окрім того, що їх катують, вони перебувають в інформаційному вакуумі.

Теги по теме
Украинцы в плену РФ
Источник материала
loader
loader