Доброго вечора, ми з України… І в нас три запитання

Ранній доступ: Patreon

Українського громадянина, якого мінімально зачепила війна, важко переконати мобілізуватись. Так само важко переконати в схожих речах західного громадянина, який війну бачив лише у серіалах Netflix.

Чомусь до власних громадян у нас мало запитань. Ось до іноземців, які здатні нам допомогти, запитань чомусь більше за кількість відстріляних патронів на околиці полігона. Мало би бути навпаки.

«Дякуємо Польщі за танки! Ой, поляки й*бані заблокували кордон. Молдова кончена, бо не хоче розбити Придністров’я. Німці — молодці, бо дають системи ППО. Німці — скоти, бо не дають ракети Taurus. Американці — молодці, якщо не республіканці. Бо республіканці затримали допомогу, і ми на них ображені. Хоча вони мають найбільші шанси взяти владу, і нам тоді буде нелегко» — на жаль, цей когнітивний дисонанс не викликає жодних запитань у наших громадян.

Українець здатен знайти недоліки в будь-якого сусіда чи партнера. Шкода, що один із цих сусідів — Росія, а поряд є її сателіт — Білорусь. Тобто сваритись через дрібниці з рештою сусідів та партнерів ми мали припинити ще в лютому 2022 року. Як-не-як, інших друзів у нас просто немає. Ідеальних — також. Та ми й самі не ідеальні.

Ми маємо справу з людьми, які без підказок і за налаштуванням сподіваються пересидіти будь-яку проблему. Не скажеш, то й не підуть. Їх так привчили десятиліття мирного життя під парасолькою НАТО.

І не треба відверто знущатись над простими людьми з інших держав (на відміну від політиків), бо 2014-го ми так само виявились неготовими до війни. Щоправда, від НАТО в нас був хіба що магнітик на холодильнику.

У кредит і зараз, чи безкоштовно й ціною життя?

Коли я бачу ситуації, де нас не розуміють іноземці, мені також неприємно. Але потім я ставлю собі такі запитання:

1. Що ці люди знають про нас?
2. Що я зробив, аби поліпшити їхнє розуміння?
3. Чого досі не вистачає?

Три запитання українця. Нічого складного, нічого кримінального.

Думаєте, всі про нас знають і мають нас без зайвих слів розуміти? Чому — бо тут війна? Будьмо чесними: коли не менш жахлива війна точилась у Сирії, я щось не пригадую жвавого інтересу до неї тут, в Україні. Про це писали ЗМІ, та не більше того.

Прозвучить негарно, але на прикладі Сирії ви можете приблизно зрозуміти, як виглядають наші проблеми в очах зманіженого вестерна. Це до пункту «Що ці люди знають?». Вони можуть нічого не знати, але це нам треба змінити. Бо це питання нашого виживання. І тому із цим треба працювати.

Наступний рівень — що я зробив, аби поліпшити їхнє (іноземців) розуміння? Що зробила моя держава?

Судячи з того, що наше МЗС паралізовано, і замість нього в зовнішню політику активно втручаються інші державні органи, держава зробила щось не те. Тому це навіть не дипломатичний провал, а організаційний.

Що ж робить кожен із нас? — запитаємо тихенько самі себе. Або чого не робить? Цього, звісно, мало на тлі державного масштабу. Але це дає змогу чесно казати собі: так, я намагався. Чи зітхнути, бо нічого не робив і навіть не збирався.

Будь-яке розуміння можна здобути. Тільки не треба його вимагати авансом, поки в нас послами призначають хтозна-кого. Де комунікація? Хто має нас зрозуміти автоматично — телепат? А ми хоч тези перекладемо його мовою, чи нехай нашу рідну вчить, аби потім нас підтримувати?

Коли хочете, щоб нам дали всю зброю та гроші — згадайте, чи були в нас народні ініціативи «Дай ППО Сирії» чи «Дай копійку на Алеппо». Не було. І тому зараз пересічний німець не волає, що Taurus нам ну настільки потрібні, як ніколи. Тому ж пересічний американець із Луїзіани не засинає, мріючи про славні перемоги своєї піхоти десь під Смоленськом.

Є якась держава, яка вам в одне місце не вперлась. І вона нічого не робить, аби пояснити свою цінність, вашу вигоду в цьому. Що ви там, сильно допоможете?

Якщо допоможете — це добре. Але більшості завжди начхати. Будь-де, в будь-якій країні та в будь-який час.

Ось розгляньмо на прикладі блокування кордонів польськими фермерами. Так, нам добряче попсували економіку. Це дуже погано. І ось начебто я починаю сердитись на польських фермерів разом із рештою громадян України, але… Що? Правильно, знову ті неприємні запитання.

Що ці люди знають про нас?
Що я зробив, аби цього не було?
Окей, навіть не так: що зробила держава, аби цього не було?
Чого досі не вистачає?

Якщо Тайвань, то що? А ось що.

Держава не зробила нічого, оскільки єдина зустріч на цю тему між міністрами відбулась уже на піку скандалів із заблокованим кордоном. Там, де треба грати на випередження або хоча б вчасно, держава дуже сильно запізнилась.

Та це ще нічого. Прості людоньки в соцмережах верещали, що справі допомогло приблизно так само. Щоправда, ще й дали російським іпсошникам підґрунтя для готових матеріалів, за які вони потім отримають нові погони. Навіщо зображати українця істеричкою, якщо він це і без тебе продемонстрував. Безкоштовно, від душі.

Хочете, щоб нашу економіку цінували? То треба йти до інших держав та превентивно обговорювати певні рамки. Зараз зазначу, які фрази можна було сказати 2022 року, коли історія із зерном та поляками лише починалась:

– Доброго вечора, ми з України. У нас є багато зерна, потрібна ваша територія для транзиту.
– Поляки! Ми знаємо, що 40% активних виборців у вас — це жителі сільської місцевості, тобто вони пов’язані з фермами. Як зробити все так, аби їх це не чіпало жодним чином?
– Оскільки нам потрібен транзит, а вам треба вберегти ринок від сірого товару, обговорімо одразу пломбування вагонів чи фур.

Жодна із цих фраз не призводить до раку мозку, паралічу чи емболії. Треба лише захотіти уникнути різноманітних ризиків у майбутньому, і зробити прості речі заздалегідь. Погодьтесь: ми цього не зробили.

У тексті жодним чином не стверджується, що іноземці якось там не винні у своєму ставленні до нас. Просто ми винні в тому, що нічого не зробили, аби поліпшити результати, і тепер ображаємось на когось, окрім себе.

Нам треба розворушити іноземців, які забили болт на війну, поки вона не зачепила їх. Треба, бо це вже не питання гордості, а фактор виживання.

Хоча ми так само забивали болт на будь-яку війну, поки вона не зачіпала нас.

Поки ми не перехворіємо своїм інфантилізмом, ніхто не купиться на війну як локомотив допомоги. Як свідчить практика, війна десь у когось і на нас особливо не вплинула. То в чому ми звинувачуємо Захід, якщо самі навіть не намагаємось його переконати?

Якщо вам сильно муляє гордість, нічого страшного. Росіяни зроблять усе, щоб ця гордість обійшлась вам тяжкими пораненнями. Може, хоч тоді дійде. Тільки шкода, що заодно за чиюсь недалекоглядність прилетить мені, моїй сім’ї та моїм друзям. Що ж, мені не звикати.

P.S. Особисто я впевнений, що ми зможемо налагодити контакт із західними партнерами. Просто мене дивує підлітковий вереск від дорослих дядьків у краватках, які профукали перші два роки повномасштабки і потім почали нити. А ще лякає ціна, якою нам обійдеться їхня мозкова менопауза за останні два роки. Втім, вочевидь, без подвигів в останній момент ми жити не вміємо.

Слава Україні!