На тлі критики 19-го пітчингу Держкіно та постійних розмов про інституційну кризу, у якій перебуває агенція, виникає низка логічних питань. Чи будуть кошти на українське кіно (а відтак і саме кіно) у найближчі роки? Чи Держкіно й правда ризикує остаточно відірватися від реальності та перетворитися у «міністерство серіалів»? І якщо так (а це значить, що у розвитку галузі українські професіонали кіно мають покладатися лише на власні сили), то навіщо нам узагалі Держкіно?
На жаль, клінч у стосунках між кіноспільнотою та її керівною інституцією «без голови» змушує середовище жити у постійній турбулентності: адже ніхто не може спрогнозувати дій або рішень Держкіно, а головне — їхніх наслідків для кіногалузі. Нелегітимна Рада з держпідтримки кінематографії? Будь ласка. Кількарічна травля провідної державної інституції зі збереження кіноспадщини, аж до спроб у судовому порядку заборонити їй захищати себе? Прошу дуже. А наостанок — пітчинг із розподілу рекордних 589,6 млн грн та інтенція Держкіно до різкого зменшення кіновиробництва на користь виробництва серіалів.
Як усе це вплине на розвиток кіногалузі? Розбираймося.
Перш за все, важливо розуміти, що криза навколо Держкіно насправді більше, ніж про агенцію — це відображення поточного стану стосунків держави з кіноспільнотою, коли замість сприяння у розвитку держава чинить самі перепони, і навіть даючи — заразом відбирає.
Чудовий приклад — державна фінансова підтримка кіновиробництва. За кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення Держкіно повідомило, що не проводитиме пітчингів до завершення воєнного стану. Згідно зі звітом агенції за 1 квартал 2023 року, у виробництві перебували 119 стрічок. Тобто, грубо кажучи, кіно державним коштом в середині 2023 року ще вироблялося, але грошей на нове держава не була готова спрямовувати.
Проте на початку березня 2024 року Держкіно оголосило про старт 19-го конкурсного відбору кінопроєктів (пітчингу), і миттєво наразилося на критику з боку кіноспільноти: не лише через«протерміновану» Раду з державної підтримки кіно, офіційно визнану судом нелегітимною, а й через недолугі формулювання оновлених напрямків конкурсного відбору, де до «патріотичного виховання» додалося «документування воєнних злочинів і героїзм служб, які захищають, забезпечують/підтримують життєдіяльність суспільства, країни під час війни, а також героїзм людей різних професій і волонтерів».
Загалом уся історія з цим пітчингом від початку виглядала як бажання оперативно розподілити рекордні 589,6 млн грн (навіть попри нелегітимність попереднього складу Ради з держпідтримки кінематографії). Тобто Держкіно послідовно ігнорує як закони й процедурні моменти, так і думку кіноспільноти, коли «дуже треба».
Але коли йдеться про державну підтримку, гроші — це ніколи просто про гроші. Це завжди про пріоритети. Згідно зі Стратегією розвитку кіно до 2027 року, проєкт якої Держкіно винесло на розгляду Кабінету міністрів у жовтні 2023 року (звісно ж, без жодних обговорень зі спільнотою), агенція бачить доцільним зменшення кількості кіновиробництва та натомість збільшення виробництва телесеріалів. Зокрема у документі, який Держкіно завбачливо не опублікувало на своєму сайті (проте витяг із якого вдалося зберегти) йдеться про те, що на рік має вироблятися «ігрових повнометражних фільмів для широкої аудиторії — не більше 20», при цьому «телевізійних серіалів — не менше, ніж 600 годин». Ця стратегія так і не була ухвалена, але відповідна візія Держкіно, звісно ж, ніде не поділася.
Такий дисбаланс пріоритетів виглядає щонайменше дуже дивно. Адже телесеріали є одним із найбільш комерційних сегментів з усіх, що держава підтримує в рамках пітчингів Держкіно.
Ще раз: у проєкті Стратегії розвитку кіно до 2027 року сотні годин серіального продукту на рік «балансуються» всього парою десятків повнометражних стрічок. Просто уявіть на секунду нову «добу серіалів» у країні, де кіноспільнота за останнє десятиліття зробила квантовий стрибок до формування кіноіндустрії та інституціоналізації галузі кіно, де режисери і продюсери отримували відзнаки на світових фестивалях класу А, де кіно врешті стало багато і різного (і так, усе це відбулося не без державної підтримки).
Звісно, нічого поганого в серіалах (якщо вони доброї якості) немає, але подібна політика щонайменше йде врозріз з інституційними пріоритетами, які мусило б сповідувати Держкіно. Якщо ж воно планує перетворитися з державної агенції з підтримки кінематографії на агенцію з підтримки серіалів, то це привід для серйозної розмови. Адже такий підхід підважує як доцільність існування Держкіно у теперішньому його вигляді, так і впевненість у доцільному використанні коштів платників податків. Саме тому спільнота, спостерігаючи, що Держкіно цілком комфортно почувається у ролі «міністерства серіалів», б’є на сполох.
Насправді проблема лежить значно глибше за фіксацію Держкіно на серіальному виробництві або ж несубʼєктності агенції. За цими захопливими справами Держкіно забуває про головне — про послідовний і системний розвиток кіногалузі. До якого, окрім «управління мережею» та пітчингів, входять ще й робота з кіноспадщиною, регулювання кінопрокату та кіноринку, партнерства з іншими країнами в галузі кіно, міжнародна репрезентація України на кіноподіях і багато іншого.
Власне, міжнародна репрезентація в контексті роботи Держкіно — окремий біль і поле багатьох втрачених за останні кілька років можливостей. Колишню очільницю агенції Марину Кудерчук неодноразово критикували за неволодіння англійською мовою, відсутність контактів із ключовими міжнародними кіногравцями та небажання їх будувати.
Але справа не лише у протокольних представницьких функціях на міжнародних подіях — «майже міністерство кіно», яким по факту є Держкіно, могло б зробити за час повномасштабної війни для країни неспівмірно більше в контексті культурної дипломатії та промоції українського кіно та кіноспадщини в світі.
То які ж перспективи очікують на українську кіногалузь? Чи буде у нас нове кіно (читай: чи будуть на нього гроші)? Чи є ризик знову на якийсь час стати «країною без кіно»? Щонайменше можна з упевненістю сказати, що за відсутності системної державної підтримки залучити будь-які інші кошти (наприклад, для співфінансування проєктів) буде складніше. Але для сталого розвитку українського від держави потрібні не лише і не просто кошти, а фахове і прозоре управління розвитком галузі. З адекватною продискутованою зі спільнотою стратегією, на принципах прозорості та доброчесності.
А серіали нехай будуть, звісно. Тільки нехай заразом буде і відкритий діалог про те, чи може цей цілком комерційний сегмент кіновиробництва претендувати на потужну державну підтримку в умовах війни.
Якщо ж діалогу так і не станеться, і Держкіно продовжить ігнорувати необхідність власного інституційного перезавантаження, в якийсь момент може встати руба питання доцільності його власного існування. Недарма багато представників кіноспільноти — продюсери, режисери, менеджери — вже відкрито говорять, що у такому вигляді Держкіно країні просто не потрібно. Адже наразі воно перетворилося на неефективну функцію не лише для кіногалузі — навіть державному апарату не потрібна інституція, що не може й кроку зробити без faux pas і репутаційних скандалів.
Погана новина в тому, що з’їсти всі страви на фуршеті не вийде. Держкіно (або тим, хто має на нього вплив) доведеться врешті обрати: бути «міністерством кіно» та розвивати вітчизняну кіногалузь, чи остаточно перетворитися на ручну агенцію з розподілу коштів на серіали абощо. Є і хороша новина: все ще є шанс схаменутися і почати шлях до діалогу. Але для цього над амбіціями має перемогти здоровий глузд.
Титульне фото: freepik.com
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.