«Співчувайте російським солдатам, бо вони страждають». Колишня співробітниця Russia Today показала свій фільм на Венеційському кінофестивалі

Антоніна взагалі не дивується — світові престижні кінофести продовжують демонструвати чи то свідоме підігравання Росії, чи то якусь уже дику інфантильність. Таке в нас зазвичай називають «лівацтвом». Або радше це поєднання одного й іншого. Адже після виходу з росринку великих американських кіностудій їхні європейські колеги побігли активно займати спорожніле місце.

Ну а торгівля цими стрічками активно триває на кінофестах, куди росіяни (навіть не хороші, і не корисні, і ті, які продовжують працювати у своїй країні) з радістю приїжджають та пропонують панству багато грошей. Як тут відмовишся?

І, звісно, на цих заходах показують стрічки російських авторів, які шифруються за іншими країнами. Ось і нині на Венеційському кінофестивалі публіці представили фільм «Росіяни на війні» Анастасії Трофімової. Вона (стрічка) — ніяка не російська, ні-ні, а французько-канадська. Сама ж режисерка підписується як російсько-канадська. 

Діставайте блювальні пакети, бо далі буде синопсис того, що вона назнімала:

«Анастасія Трофімова, російсько-канадська режисерка, отримує безпрецедентний доступ до спостережень за російським армійським батальйоном в Україні. Без будь-якого офіційного дозволу чи допуску вона завойовує довіру піхотинців і на цілий рік вливається в батальйон, який просувається Східною Україною. Те, що вона виявляє, далеке від пропаганди та ярликів, які навішують Схід чи Захід: армія в безладді, солдати розчаровані й часто намагаються зрозуміти, за що вони воюють».

Пакети не ховаємо, бо ось що Трофімова сама говорить про стрічку:

«Я сподіваюся, що їхні  [російських солдат] історії сприятимуть глибшому розумінню цієї безглуздої і травматичної війни. Хоча ми зняли антивоєнний фільм, я розумію, що в нинішньому геополітичному контексті він може бути об’єктом нападок і планів, що виходять за межі його сфери. Я також розумію та співчуваю болю та гніву, які ця тема може викликати в тих, хто постраждав від конфлікту. Але я щиро сподіваюся, що побачення може стати першим кроком до порозуміння та пошуку спільної мови, тому що вічна війна не може бути відповіддю».

Не знаю, про які нападки каже ця жінка, але нашим кінематографістам, які нині теж у Венеції показують свої фільми, їй краще на очі не потрапляти. Нагадаю, це знімальні групи стрічки «Медовий місяць» (про молодят, які застрягли у квартирі на окупованій Київщині) та «Пісні землі, що повільно горить» (це такий документальний щоденник повномасштабної війни). Знімальна група вийшла в ось таких строях, які привертають увагу до військовополонених. 

Продюсерка «Пісні землі, що повільно горить» Дар'я Бассель пересилила себе, подивилася цю «французько-канадську» стрічку і навіть переказала її у фейсбуку. Англійською мовою — тому що це саме для іноземної аудиторії, з роз’ясненнями. Але ми теж можемо почитати. 

Вона пише, що Трофімова та її команда вводять в оману глядачів, позиціюючи стрічку як антивоєнну. Насправді ж вона маніпулятивна. Приміром, режисерка стверджує, що війна почалася саме у 2022 році, а до цього її не було. І вона взагалі страшенно шокована таким перебігом подій і тим, що керівництво її країни на таке наважилося. Бо ж ніяких воєн до того не було. Ага. Грузія, Ічкерія, Сирія, Абхазія — нічого такого не було.

Дар'я Бассель

Від себе додам, що нічого нового. Ніяка не колишня працівниця «Раші Тудей», а цілком собі антипутінська письменниця Людмила Уліцька теж каже, що ніяких масштабних воєн Росія не вела. Тільки так — щось невеличке у провінції. Війна в Україні, на її думку, теж не те щоб глобальна подія. 

Повертаємося до розповіді Даші. Головний герой — українець, який воює на боці Росії, розповідає про «громадянську війну», «8 лєт бомбілі Донбас» та укронацистів. 

«Протягом усього фільму всі герої висловлюють збентеження своїми діями в Україні, заявляючи, що хочуть закінчення війни і що більшість із них воюють за гроші. У фінальній частині батальйон переміщується до Бахмута, і більшість героїв гине в бою. Далі ми бачимо, як друзі та родичі скорбіють над їхніми могилами. Всі вони повторюють, що не розуміють, навіщо ця війна і кому вона потрібна. Зрештою, режисерка робить висновок, що це бідні, прості російські люди, яких просто втягують у війну політичними іграми.  

Я сприймаю цю точку зору кумедною, тому що режисерка, як і Путін та його режим, грає в цікаву гру з цими людьми. Вони позбавляють їх простої здатності мати гідність, думати й приймати рішення самостійно. Для влади ці люди — просто безсилі об’єкти. Якби ті, хто бере участь у війні, яка триває понад 10 років, не були безсилі, це означало б, що вони, у своїй більшості, насправді підтримують цю війну, чи не так?

Ви відчуєте жалість до людей, які помирають у фільмі, і до тих, хто оплакує своїх близьких. І ви повинні — якщо ви нормальна людина — ви повинні відчувати жаль, смуток та емоції. Однак також важливо пам’ятати, що ці люди приєдналися до армії, яка вторглася в незалежну країну, багато з них зробили це добровільно, як ми дізнаємося з фільму. 

Також варто згадати Бучу, Ірпінь, Маріуполь і тих мирних жителів, яких там вбили. Згадайте тисячі дітей, яких нелегально вивезли з України до Росії. Поки я це пишу, а ви читаєте, на українські міста летять ракети. Кнопки тиснуть прості росіяни. Чи їхні злочини є менш значущими лише тому, що вони стверджують, що не знають, чому беруть участь у цій війні?». 

За словами Бассель, ані режисерка, ані російські військові не говорять про злочини, які вчиняє їхня армія. Бо вони, мовляв, їх не бачили. Ну і ще продюсерка радить своїм іноземним читачам подивитися українську стрічку «Мирні люди» Оксани Карпович, яка складається з перехоплених розмов російських військових з їхніми рідними. Антоніна теж усіляко радить. Там проста російська жінка, жертва режиму, підбадьорює свого сина, який розповідає їй, як катує людей. І каже, що сама так робила б.

Наскільки дієвими є ось такі неприховано пропагандистські стрічки, як «Росіяни на війні», треба вивчати більш ґрунтовно. Держкіно цим не займається, як і Мінкульт. Державна політика в цьому сенсі майже не рухається. Новий міністр, щоправда, пообіцяв займатися протидією дезінформації. Ну, будемо стежити.  

А поки ось що відбувалося на пресконференції, присвяченій «французько-канадському» фільму про стражденних росіян. На ній журналісти запитали режисерку, чи не здається їх, що вона займається відбілюванням та олюднюванням злочинців? На що Трофімова відповіла так:

«Я вважаю це трохи дивним питанням: чи можемо ми олюднити чи не олюднити когось. Чи існують списки людей, яких ми можемо олюднити, і тих, яких не можемо? Звичайно, ми повинні гуманізувати кожного. Це величезна трагедія для нашого регіону, в першу чергу, і для всього світу... 

...Якщо ми не будемо сприймати одне одного як людей… ці чорно-білі стереотипи одне про одного призведуть до продовження війни. Це тільки посилить ненависть… на жаль, це свого роду шлях, яким ідуть політики, але я не думаю, що це той шлях, яким повинні йти звичайні люди». 

Що ж, ситуація не нова і, на жаль, буде повторюватися. Що ж, маємо сподіватися на активну протидію наших кіноробів та їхні приватні ініціативи. Держкіно не просто не пробує боротися з проблемою, воно відкрито зневажає авторське кіно, роблячи акцент на комерційному та й узагалі серіалах. Але саме наші творці артхаусу вже багато років потрапляють зі своїми стрічками на різні престижні кінофестивалі та намагаються протидіяти росіянам. 

Вже скоро їздити буде ні з чим.