Вороги в нас вірять

Протягом надзвичайно короткого проміжку часу між тим, як Дональда Трампа було обрано президентом США, і тим, як інформаційний простір заполонили колонки експертів, які особисто читали його план щодо укладання миру між Росією та Україною або сиділи поруч із ним та Ілоном Маском під час телефонної розмови з Володимиром Зеленським, я з робочої необхідності читала реакції російських пропагандистів. І пропустила весь смуток і посипання голови попелом, бо вороги — принаймні на той момент — вірили в нас набагато більше, ніж ми самі.

Наприклад, вони писали, що Трамп не зможе закінчити війну за 24 години, тому що «Росія і США — це великі інерційні системи», «глобалістський порядок денний нікуди не дінеться», а «збройне лобі зацікавлене в продовженні війни». Понад те, навіть на запитання, чи припинять США нарешті фінансувати українських «грантоїдів» і «соросят», російські пропагандисти теж відповідали запереченням: ні, не припинять, причини дивіться вище.

Але якщо відкинути жарт про велику віру в нас наших ворогів, то те, що очікує на нас далі, турбує всіх, і не тільки в Україні. Подивіться на щиру радість президента Литви Гітанаса Науседи у відповідь на новини про дозвіл стріляти американською зброєю по території Росії. А як вам заява прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска про те, що майбутнє України не може обговорюватися без Польщі? Близькість до кордону з Росією дається взнаки. Українські політики тим часом готуються до виборів, а деякі західні партнери — до можливої окупації нових територій України. Така різноманітність векторів, за якими рухаються різні стейкхолдери, свідчить, що ми дійсно перебуваємо в ситуації невизначеності — й історія може повернутися як завгодно.

Останнім часом я декілька разів брала участь у професійних обговореннях і чула те саме від колег із їхнього досвіду: в ситуаціях, коли експертному середовищу було запропоновано подумати над комунікаційними стратегіями стосовно важливих питань, які турбують українське суспільство, експертне середовище відмовлялося їх формулювати. Бо не можна комунікувати, якщо ти не знаєш, про що саме. Іншими словами, проблеми з мобілізацією вже не можна розв’язати самою тільки комунікацією без зміни підходів до роботи ТЦК, демобілізації тощо. Проблеми з корупцією — самою тільки комунікацією без запровадження справедливих правил у суспільстві. І поговорити з мешканцями тимчасово окупованих територій та про них із рештою співгромадян не вдасться з тієї ж причини - бо ми не знаємо, яка в держави загальна стратегія щодо цих територій, як довго вони можуть бути окупованими чи як може трансформуватися законодавчий підхід до колабораціонізму. Під час цих обговорень із колегами я почула навіть думку, що можливо, наша держава зрештою і не запропонує нам притомних стратегій із політично чутливих питань — і їх формуванням теж доведеться зайнятися громадянському суспільству.

Прикметно, що українське громадянське суспільство під час війни суттєво прокачало свої горизонтальні зв’язки не тільки всередині країни, але й зовні — й не тільки завдяки грантам, як думають російські пропагандисти, а і як побічний ефект від мільйонів дозволів на роботу, що їх видали країни Заходу нашим воєнним мігрантам. І українці прийшли в ті суспільства зі своєю оптикою.

Особисто мені подобається глобалізм західного світу. Захоплюють великі масштаби, коли можна приїхати в Індію та поговорити там і про Україну, і про Косово, і про Ізраїль, і про Тайвань, і побачити, як багато у світі неунікальних і при цьому нерозв’язаних проблем. Але водночас останнім часом стало впадати в очі, що коли складність питань до обговорення стає дуже високою, от як зараз, то глобалістський підхід починає пробуксовувати й виглядати занадто неквапливим.

Наприклад, напередодні того, як Росія збиралася почати уповільнювати ютуб, я була свідком обговорення, яким чином можна доставляти контент в країни, де держава контролює інформаційний простір. І дуже поважні експерти говорили, що в них немає жодного альтернативного рішення. Тому що вони звернулися до великих технологічних компаній по співпрацю, але ті не зацікавилися, бо зараз вони не заробляють на російському ринку. І зрештою відповіддю на виклик стало рішення сформувати стартап-фонд, який тепер перебуває в процесі пошуку ідей для фінансування. Це обговорення помітно контрастувало з таким же обговоренням в Україні, де ніхто не говорив, що рішень не існує: ось браузер Ceno, ось Telegram і TikTok (прошу мене вибачити за дві останні згадки). Тобто в часи великих потрясінь ми на локальному рівні, безпосередньо стикаючись з екзистенційними проблемами, не можемо собі дозволити відкладати рішення та не пробувати бодай щось у надії зрештою знайти хороший варіант.

Наші вороги в нас вірять. Не втрачаймо й ми цю віру.

Ілюстративне фото: Getty Images