Як документальне кіно перемагає розважальні шоу

Який Новий рік без телевізора? Звісно, якщо ви не у Буковелі чи на інших вітчизняних чи закордонних курортах… Належу до тих, хто зустрічав Новий рік удома, тому звичайно планував подивитися новорічні телепрограми. Маю таку звичку ще з тих часів, коли на телебаченні тріумфували різноманітні «Блакитні вогники», «Пісні року», на зміну яким згодом прийшли новорічні вітчизняні гумористичні й музичні шоу та концерти.

Цьогоріч планував новорічний телеперегляд із «Детектором медіа», ретельно ознайомившись із його матеріалом «Новорічний телевізор. Концерти, гумор, кіно та підсумки року». Звісно, насамперед звернув увагу на гумористичні шоу ще донедавна провідних українських телеканалів: «Дизель шоу» на ICTV, точніше на ICTV2, та «Новорічний вечірній квартал» на «1+1 Україна».

Якщо коротко, то ці проєкти мене не вразили, просто було не смішно… Ні, жартів було багато, актуальних, як кажуть, на злобу дня, але — не було весело, от чесно. Навіть ті що «на біс», торішні, які вподобала публіка, якось сьогодні сприймаються без ентузіазму, скажімо так…. Звісно, це моя суб’єктивна думка, яка може не відповідати думкам інших експертів чи простих глядачів, для яких такі програми власне і знімають.

Так само і трансляція концентрів наших виконавців, окрім, мабуть, «Океану Ельзи», не привернули мою увагу бодай на пів години. Але, як ви знаєте, телебачення я люблю, тому вирішив, що і цього разу знайду, за що саме.

Довго шукати не довелося, бо я вже був, так би мовити, «на гачку»… Десь за тиждень до Нового року, коли робоче навантаження зменшилося, якось непомітно підсів на лінійку документальних фільмів від Суспільного. Почалося все з документально фільму «Якби Чорновіл. Кращий сценарій для України?». Потім була трилогія «Плавильний котел», окремі епізоди «Великої російської брехні» та двосерійна документалка:  «1945—1953: від світової війни до холодної війни». Всі ці фільми виходили в ефірі Суспільного у вечірньому праймі та завершувалися після опівночі. Саме за їх переглядом я фактично зустрів минуле Різдво. Тому не дивно, що й у Новорічну ніч після невдалого досвіду з «кварталівцями» і «дизелями» повернувся на Перший від Суспільного де якраз Юрій Макаров презентував другу серію свого фільму «Будапешт. Бомба під незалежність».

«Будапешт..» дуже сподобався, і не в останню чергу тому, що це було власне виробництво Суспільного. Вразила і глибока експертиза, і харизма автора, і багато дуже влучних і промовистих локацій, де відбувалися зйомки. В перший день Нового року Суспільне продовжило тримати мою увагу вже прем’єрою власного документального проєкту «Остання війна» з авторкою-ведучою Мирославою Барчук. Ось так документальне кіно впевнено перемогло музично-розважальний жанр, принаймні на моєму прикладі.

Причин тут може бути багато, мабуть, передусім це війна, яка точно не сприяє веселощам… Але гумор, жарти, сатира можливі й важливі навіть під час війни, але це має бути якісний, професійний розважальний контент, де автори пам’ятають і про непрості часи, й про мораль, і про повагу до глядача. Саме тому документальне кіно на Суспільному перемагає розважальні формати на приватних телеканалах. Принаймні для мене.

Олег Джолос, викладач Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій

Титульне фото: Дизель Шоу/фейсбук