Ми програли пропаганду у світі, – інтерв'ю з Дар'єю Коломієць про поїздки в США та культуру
Ми програли пропаганду у світі, – інтерв'ю з Дар'єю Коломієць про поїздки в США та культуру

Ми програли пропаганду у світі, – інтерв'ю з Дар'єю Коломієць про поїздки в США та культуру

Ми поспілкувалися з Дар'єю в межах проєкту "Інтерв'ю24". Активістка відповіла на важливі запитання щодо російської пропаганди, ставлення американців до українців, "фішки" американської культури та багато іншого.

Наблизити війну до американців, – яка місія Дар'ї Коломієць у США

Скільки часу ви вже живете в США, чим там займаєтесь?

Я не можу сказати, що живу в США, хоча за період повномасштабного російського вторгнення в Україну я буваю тут досить часто. Наразі закінчується вже п'ята моя поїздка сюди, яка була найдовшою за ці майже три роки. Я завжди позиціоную себе тут як українка, яка живе в Україні і приїжджає до США, аби займатися культурною дипломатією, волонтерством та втілювати адвокаційні проєкти, присвячені Україні.

Наскільки дієвою є зараз культурна дипломатія? У чому полягає ваша основна місія у цій сфері?

Перша і головна моя місія – це наблизити російсько-українську війну до американців і їхнього контексту через персональні історії. Зазвичай, коли американці гортають новини, наш порядок денний для них абсолютно не є близьким. На жаль, ми для них задалеко – і географічно, і культурно – тому вони не уявляють себе в воєнних реаліях, і ця дистанція між нами не скорочується.

Другим моїм завданням я б назвала потребу показувати, висвітлювати конкретними прикладами Україну як незалежну, унікальну країну, самостійну, з абсолютно відмінною культурою від російської.

Ми програли пропаганду у світі, – інтерв'ю з Дар'єю Коломієць про поїздки в США та культуру - Фото 1
Дар'я Коломієць / Фото пресслужби

На жаль, багато американців досі не бачать цих відмінностей, бо російська пропаганда формувала певний образ російської культури, об'єднуючи його з українською в очах світу. Зараз ми маємо можливість заявити про себе і показати, наскільки помилково ототожнювати нас із Росією.

Ми програли пропаганду у світі, – як російська культура вплинула на Америку

А чи помічаєте вплив російської культури на американців?

Російська пропаганда працювала століттями і наскільки щільно вшилася у сприйняття іноземців, що фейк про Great Russian Culture не розвінчується для них навіть попри те, що вони можуть визнати Росію терористичною державою.

Американці розділяють культуру і політику, і цим вдало користується Росія, культивуючи цей наратив і використовуючи своє культурне надбання як засіб поневолення і побудови нових зв'язків навіть попри вчинення геноциду. На жаль, росіяни, які поїхали "від рєжима", для більшості американців абсолютно хороші.

Наприклад, однією з номінанток на звання "Людини року" від журналу Time цьогоріч була Юлія Навальна, яка також увійшла в список топ-100 впливових людей світу (цікаво, на що вона впливає). Тож Юлія Навальна, яка в інтерв'ю прямо говорить, що давати Україні зброю – це "суперечливо", для американських медіа є антивоєнною лідеркою російської опозиції.

В Америці все ще ставлять Чехова на Бродвеї, ролі грають голлівудські актори. Тут обожнюють Достоєвського і не розуміють, чому я не погоджуюсь із цим. В Америці російські актори і продюсери мають своє місце в індустрії – ніхто їх не закенсилив.

Якщо звернути увагу на фільм "Анора", який вийшов цього року і розповідає про американську стриптизерку, яка крутить роман з сином російського олігарха, ми побачимо, що цей фільм в топлистах всюди, і його очевидно номінують на Оскар. І яким чином актор, що знімається в російській пропаганді і підтримує окупацію українських територій, взагалі виїхав у цивілізований світ, знімається в касових стрічках і будує тут кар'єру?

Я б сказала, ми програли пропаганду у світі, в нас немає достатньо сильних інституцій в цьому. Те, що я бачу з культурної дипломатії або адвокації України – це все поодинокі активістські, волонтерські проєкти, які відбуваються і розвиваються, і саме вони часто стають найбільш видимими за кордоном.

Дуже багато митців зараз захищають нашу країну і, на жаль, через це не можуть виробляти свій прекрасний творчий продукт, який в майбутньому, можливо, якраз і став би геніальним, отримав би всі нагороди. І ось про це, я вважаю, українці постійно мають розповідати за кордоном, поширювати українську творчість.

Доступно та зрозуміло про війну: що відомо про проєкт Diary of War

Розкажіть детальніше про проєкт Diary of War – як завдяки сторітелінгу залучати іноземну аудиторію до підтримки України?

Проєкт Diary of War народився з мого бажання зафіксувати свою першу емоцію і висловити те, що я переживала на початку великого вторгнення, а також запитати людей навколо, як це відбувалося у них. На початку в мене не було жодного плану, стратегії, що з цими історіями робити. Вони абсолютно природно в мене збиралися з голосових повідомлень з усієї країни, які я монтувала і викладала на YouTube, залучаючи волонтерів з усього світу завдяки Instagram, аби перекласти ці розповіді різними мовами і субтитрувати.

Влітку 2022 року я вперше приїхала до Нью-Йорку, і мені прийшла ідея, що саме через ці історії нам треба розповідати про російську агресію. Я почала залучати американських акторів і режисерів, аби донести щоденники до американської публіки, і це було правильне рішення.

Під час репетицій ми з акторами працюємо над їхнім розумінням контексту, я розповідаю про інші події в Україні, про наші міста і людей. І коли вони долучаються до проєкту так глибоко, наша війна в якийсь момент заходить і до них.

Нещодавно після читань я почула від глядача: "Нічого собі, це так accessible", тобто доступно для нього і зрозуміло. І цінність проєкту в тому, що в такі моменти американці вперше можуть уявити, що вони можуть опинитися в такій самі ситуації, і це найемоційніший контакт, який схиляє їх до підтримки України. Водночас, коли глядачі Diary of War виходять із зали, вони тепер ніби мають якихось близьких українців, якими вони будуть перейматися.

За останній рік в Нью-Йорку мені вдалося поставити багато різних перформансів з історіями з Diary of War. До других роковин великої війни я зробила фандрейзинг-подію, де ми з акторкою Зюзанною Шадковскі (зіркою серіалу "Пліткарка") читали два щоденники.

Навесні відбулась прем'єра великої мультимедійної вистави Mariupol: Diaries of War and the Tree of Life – це колаборація з мистецькою організацією Yara Arts Group і режисеркою Вірляною Ткач. Ця вистава була присвячена Маріуполю і повністю побудована на чотирьох щоденниках маріупольських героїв мого проєкту, у червні ми також показували її у Джерсі.

Вистава Mariupol: Diaries of War and the Tree of Life / Фото пресслужби

Ще у червні Зюзанна Шадковскі стала режисеркою іншого перформансу – вона уклала сценарій з 14 щоденників і залучила до читань американських ветеранів, яким вона викладає акторські курси при театральній компанії Bedlam. Так ми зібрали 18 тисяч доларів для "Госпітальєрів". Це була присвята Ірині Цибух – військовій медикині і моїй подрузі, чия історія теж є в проєкті та сценаріях, і яка загинула 29 травня, за три дні до події.

Далі я зробила сценарій Diary of War: Women з семи історій українських жінок, і ми зробили два великих читання в різних локаціях в Нью-Йорку, у вересні та листопаді. Сумарно лише останні чотири події Diary of War зібрали близько 60 тисяч доларів, 100% було спрямовано на благодійність. Але тут важлива не тільки сума, але й хто виступає донорами – я збираю ці кошти з американської аудиторії, і бачу, який вплив ці історії мають на глядачів, як вони змінюються. Цей досвід посилює їхню цікавість, в тому числі до нашої культури, історії, мови і пісні.

Перформанси Diary of War / Фото пресслужби

Останнім часом закривати збори стає все важче. Люди, які відкривають збір, придумують різні активності, щоб залучати аудиторію. А як ви спонукаєте до донатів?

Я побачила, що інколи треба включати всі можливі способи залучення аудиторії, бути інколи і аніматоркою, і комікесою. Тому я іноді навіть готова розповідати підписникам історії про крінжові спроби чоловіків познайомитись зі мною, і про свої розмови про Україну з американськими консерваторами – а аудиторія включається, реагує і донатить більше.

Взагалі я за те, аби збирати донати своєю справою. Якщо йдеться про благодійний концерт, я погоджуюся, наприклад з Антоном Тимошенком, який робив свій тур абсолютно благодійним, без гонорарів за виступи. Так само працюють читання Diary of War – зазвичай і я, і режисери, актори, технічні спеціалісти працюють у проєкті pro bono, донатять свій талант і час.

Нещодавно я не могла швидко закрити збір, тому погодилась на виступ за бартер для друга-військового, якому б організатори події закупили все необхідне. Найбільш ефективний підхід – поєднувати дві важливі цілі: соціальний вплив і фандрейзинг.

Переживають за свої податки, – яке ставлення американців до України

Як за майже 3 роки повномасштабної війни змінилось ставлення американців до України?

Я перебуваю в Нью-Йорку і він абсолютно не є прикладом усієї Америки. Нью-Йорк більш ліберальний, демократичний. Американці, вибравши Трампа, найбільше очікують покращення їхньої економіки – мовляв, Трамп "нарешті займеться політикою всередині країни" і сфокусується на більш ефективній економіці, бо американці дуже переживають за свої податки і власний добробут.

Ще, звісно, говорять, що Трамп закінчить усі війни і, зокрема, російську війну в Україні. Ми розуміємо, що це просто дуже голосні популістичні заяви, але більшість виборців абсолютно серйозно в це вірить. І вони щиро не розуміють, чому українці в основному не підтримують його поглядів на зовнішню політику.

Дуже важливо зважати на те, які історії українці розповідають про Україну за кордоном, адже деякі з нас можуть стати першими українцями, яких зустрінуть іноземці, і це сформує їхню думку про Україну загалом. Нам дуже багато чого є прекрасного розказати про Україну, і не надто прекрасного – різного. І тут дуже важливо, що і як ми виносимо у світ.

Часто для американців це абсолютно не просто якийсь small talk. Надалі їхній рівень підтримки України може залежати від цієї розмови. А оскільки українська культура дуже багата, то можна направити іноземців, розповідаючи історію нашої культури, ставлячи музику, показуючи вистави, які відбуваються зараз в Києві, або фільми. Це їх вражає.

Звичайно, є теми, які можуть бути некомфортними, і треба або вчитися на них відповідати англійською правильно, або просто дійсно направляти на те, в чому Україна максимально сильна.

Активізм та культурна дипломатія, – хто така зараз Дар'я Коломієць

Зараз ви не вважаєте себе ні діджейкою, ні ведучою. А ким є Дар'я Коломієць?

Останні три роки я фокусуюся на активізмі і культурній дипломатії, а останній рік – найбільше на документальному театрі. До деяких вистав, зокрема проєктів Yara Arts Group, я долучалася як акторка або перформерка, наприклад, грала Аллу Горську – її образ і мозаїчне панно "Дерево життя" з'являються в виставі про Маріуполь.

Для благодійних театральних подій Diary of War я укладала сценарії, збирала команду, і, власне, виходить, що продюсувала це все. Моя діяльність розширилася не від бажання коли-небудь цим займатися, а від того, що я бачила необхідність і мала відчуття, що більше нема кому це зробити. Я весь свій життєвий і професійний досвід, де була робота в прямому ефірі на телебаченні і радіо, написання сценаріїв, журналістика, подкастинг і музичні виступи, – поєднала в одне.

Ми програли пропаганду у світі, – інтерв'ю з Дар'єю Коломієць про поїздки в США та культуру - Фото 2
Дар'я Коломієць / Фото пресслужби

Але для мене основне – це те, наскільки важливим наразі для моєї країни є цей матеріал. За виступи з Diary of War я більше 15 разів нагадувала іноземцям про полонених з "Азовсталі". Після кожного виступу я виходжу і розповідаю, що відбулося з героєм того чи іншого щоденника далі, що з цими людьми зараз.

Тож моя діяльність зараз іде радше від необхідності розповідати ці історії, не дати їм забутись. І водночас я бачу в цьому неймовірно сильний результат, як у вимірі неформальної дипломатії, так і кількості коштів, які ми відправляємо на благодійність в Україну.

Коли плануєте повертатися в Україну?

В мене немає відчуття, що я "їхала", бо я не перебралася жити до Нью-Йорка, мій дім – у Києві. Тут я в обставинах, які є для мене дуже стресовими, важкими. В мене не було тут ані друзів, ані дому (і досі немає), аби робити те, що я роблю. І я планую вже за кілька тижнів знову бути в Україні. Побачимось!

Працюю з психологом, – Дар'я Коломієць про своє ментальне здоров'я та загибель Ірини Цибух

Чи стикалися ви з депресією, працювали з психологом? В Україні це зараз дуже поширено, багато людей "сидять" на антидепресантах.

За останній рік я пережила велике потрясіння, пов'язане з загибеллю моєї близької подруги Ірини Цибух і моєю неможливістю розділити горе в моменті з її сім'єю і з моїми друзями, які були там. Непережите горе вилилось мені в багато різних неприємних станів, емоцій і зрештою хвороб, я не могла тоді приїхати до України.

Після її смерті я зіткнулася з такою самотністю, яку я ніколи в житті не відчувала. Вона також могла виходити в агресію, і я багато з ким посварилася, тому що люди, на жаль, не могли мене зрозуміти. Але я більше не хочу ніколи в житті переживати горювання так далеко від дому, в країні, де немає моєї сім'ї і моїх рідних.

Антидепресанти я ніколи не приймала, але з психологом я працюю вже близько 10 років, тому я, в принципі, в регулярній терапії – інтенсивній чи менш насиченій. І вважаю, це просто must have.

Як підтримуєте своє ментальне здоров'я?

Знання про себе дають краще справлятися з різними станами. Зокрема, я завжди відчувала в своєму житті самотність, це частина мене всюди, і оскільки я знаходжуся набагато далі від дому, вона пульсує в мені ще більше. Також я підтримую свій стан прогулянками, намагаюся багато рухатись. Навіть не маючи постійного житла ніде, я стараюся робити свою маленьку спортивну рутину у вигляді руханки, йоги чи якихось вправ.

Також добре працює психотерапія, написання моїх думок і фіксація всього на папері. Також щотижневий зідзвон з моїм менеджером з Києва, як якась стабільна історія раз на тиждень, яка трапляється. Тому що заземлитися і стабілізуватись у Нью-Йорку дуже важко в моїх обставинах.

Влітку, коли мені було дуже погано від горювання, проживання втрати, мене тримав тільки зміст у тому, що я розповідаю про Ірину, про полонених. І я дуже багато працювала: безкінечно шукала локації, де це можна втілити, режисерів, акторів, кого долучити до проєкту. Це було моєю головною метою, і в принципі те, що я бачила її і результати своєї роботи, це теж мені допомагало. Найжахливіше в горюванні – залишатися одному, але виявилося, що навіть і це я пережила.

Якщо подивитися зараз на кімнату, яку я знімаю, – це кімната дівчинки-тінейджерки, яка тут раніше жила. В неї тут є різні постери на стінах. І для того, аби хоча б трошечки заземлитися, я роздрукувала афіші кожної з наших вистав.

Праворуч на столі в мене лежить видання New York Times, де чотири мої подружки: Іра Цибух, Юлія Кочетова, Марина Круть і Оля Чеснокова. І я от дивлюсь на New York Times, я дивлюсь на них. Про Іру написали New York Times, коли її вбила Росія, і дівчата тут прощаються з нею. Але я дивлюсь на своїх друзів отак, бачу їхню неймовірну силу, і це теж одна з частин моєї якоїсь підтримки ментального стану.

Ще, мабуть, те, що я знаю і завжди всім кажу, що я завжди повертаюся додому, в Україну. Це відчуття того, що в мене є дім, і це відчуття мене гріє.

Источник материала
loader
loader