Допомога за дозволом агресора: що означатиме для України місія "миротворців" ООН

Миротворча місія під егідою Організації Об'єднаних Націй може стати альтернативою "коаліції рішучих" – для миротворчого контингенту, сформованого коаліцією європейських країн.

Принаймні, за даними ЗМІ, такий сценарій президент Франції Емманюель Макрон обговорював із генсеком ООН Антоніу Гутеррішем.

Дана ініціатива вже викликала зацікавлення низки країн.

Зокрема, про готовність направлення своїх миротворців в Україну заявляє Китай.

Натомість у Києві така ініціатива не викликала захоплення.

Зокрема, президент Володимир Зеленський заявив, що не бачить ООН як альтернативу можливому розміщенню в Україні іноземного контингенту або гарантіям безпеки.

Чи можливе за таких обставин розгортання в Україні місії ООН? Чи може Київ відмовитися від неї? І за яких умов така місія може бути корисною для України? А разом із тим – на які умови жодним чином не можна погоджуватися?.

Ці питання ми поставили Ганні Шелест, директорці безпекових програм Ради зовнішньої політики "Українська призма".

Що таке "миротворці ООН"?.

Перш за все, варто уточнити термінологію.

Те, що у нас зазвичай називають "миротворчою місією" – це так звана операція з підтримки миру.

Тут я звернуся до основи, оскільки це дуже важливо і дозволяє зрозуміти логіку процесів.

Теоретично є декілька типів місій, які склалися в процесі існування ООН, адже в її статуті взагалі немає "миротворчих місій", хоча перша така місія запрацювала вже у 1948 році на Близькому Сході.

За 80 років існування ООН традиційно визначають чотири типи таких місій.

Peacemaking – це саме миротворчість.

ООН під час активної фази конфлікту допомагає розпочати переговори.

Іноді це прирівнюється до різного типу посередницьких зусиль.

Peace-enforcement передбачає використання навіть військової сили для досягнення результату, але тільки за умови авторизації з боку Ради безпеки ООН, з метою припинення конфлікту.

Таких місій були одиниці, і здебільшого вони реалізуються багатонаціональними силами, як під час Корейської війни 1950-53 чи операції "Буря в пустелі" 1991 року.

Також є Peacebuilding – операції з побудови миру, це коли безпекова ситуація більш-менш добра, і місія ООН допомагає, наприклад, провести вибори, чи вирішити якісь питання, які спричинили конфлікт із самого початку.

Ну і найголовніше – це Peacekeeping, тобто операції з підтримки миру.

Навіть зараз на сайті ООН розділ, що стосується місій, називається саме Peacekeeping.

І таких було понад 70.

Операції з підтримки миру – це коли спочатку з’являється угода щонайменше про припинення вогню, а вже далі ООН починає розгортати контингент для того, щоб не почалося нове збройне протистояння.

Звичайно, можна згадати безліч прикладів – від Кіпру і Косова до Ліберії, Судану та Гаїті, коли такі конфлікти поновлювалися, і миротворці ООН не могли цьому завадити.

Але ідея полягає в тому, що спочатку домовляються про перемир'я, а потім розгортаються сили ООН.

Умови розгортання місії ООН.

Отже, виходячи з того, що пропонується Україні, якщо справа доходить до місії ООН, то для цього має бути щонайменше узгоджене перемир’я, дотримання якого і буде гарантувати місія ООН.

Точніше – вона буде гарантувати дотримання перемир’я на землі, адже в них немає засобів, щоб гарантувати дотримання перемир’я в повітрі та на морі.

Що буде робити ця місія – відкрите питання.

Це подібно до ресторанного меню.

Коли тобі пропонують біля 40 пунктів – і ми обираємо, чим ця місія буде займатися.

Оскільки у Статуті ООН немає визначення таких місій, то і кожна нова місія має свій специфічний мандат, затверджений Радбезом.

Це може бути патрулювання кордону, можливо – роззброєння бойовиків, або відбудова мостів, або розмінування території, охорона важливих об'єктів, супроводження конвоїв з гуманітарними вантажами, або суто моніторинг – контроль за дотриманням режиму зупинки вогню.

Якщо відкрити мандати різних місій ООН, то можна побачити, наскільки вони різняться.

Більше того, при кожному продовженні місії вони можуть бути частково змінені.

Натомість європейські сили, про які йшлося, складно називати миротворчими або з підтримки миру, оскільки з того, що обговорювали Макрон та інші європейські лідери, це мають бути сили, які повинні були б нам допомогти з безпекою.

Наприклад, британці говорили про закриття неба – ця функція не є функцією з підтримки миру з точки зору ООН.

Саме тому в цій пропозиції запросити в Україну місію ООН наразі для мене більше питань, ніж відповідей.

І ці питання важливо ставити.

Чого ми очікуємо? Що вони будуть робити? Для чого вони?.

Ми маємо самі знати відповіді на ці питання, і тоді вже можна вирішувати, чи потрібна нам така місія, який в неї має бути мандат.

Хто може приїхати в Україну?.

Той факт, що президент Франції раптом заговорив про місію ООН, скоріш за все, свідчить про те, що початок мирних переговорів під егідою США дає певну надію, що між Україною та РФ буде досягнуто перемир'я.

І йдеться про довгострокове перемир'я, тому що за 30 днів просто технічно неможливо розгорнути місію ООН.

Якщо таке перемир’я буде досягнуто, то, умовно кажучи, можна розгорнути місію, яка буде одночасно перебувати в Херсоні і в Новій Каховці, не дозволяючи провокацій по лінії зіткнення.

А на додачу – це можливість залучити більшу кількість країн.

Я була тиждень в Індії, і фактично на кожній другій зустрічі мені ставили запитання, як Україна поставиться до ідеї запрошення індійських миротворців.

Так само про свій інтерес направити миротворців заявив Китай (хоча вже лунають і заперечення від китайських представників).

Треба бути свідомим, що місія ООН буде складатися не тільки з європейців і навіть не переважно з них.

На підставі чого це можна стверджувати? Дані ООН свідчать, що станом на початок 2025 року у трійці країн, які делегували найбільше миротворців – такі країни, як Непал, Руанда та Бангладеш.

На четвертому місці Індія, у топдесятці – Китай.

А от європейців дуже мало, хіба що Італія направляє біля тисячі миротворців щороку.

Колись в топ-10 була й Україна, але це закінчилось ще до 2014.

Зазвичай європейські країни в місіях ООН беруть дуже обмежену участь.

Ще один момент: у процесі впровадження реформи операцій з підтримки миру склалося правило, що всі миротворці повинні бути сертифіковані – вони мають пройти певні тренінги відповідно до стандартів ООН.

Це все потребує багато часу.

А відповідно, країни беруть на себе зобов'язання тримати на вимогу ООН певну кількість вже підготовлених миротворців.

Так, щоб їх можна було розгорнути або протягом тижня, або трохи пізніше – місяця чи трьох.

Але це обмежені контингенти і мала кількість країн, які вже мають цей механізм.

Швидко розгорнути миротворців можуть ті країни, які вже були активними у таких місіях.

А відповідно, ми знову впираємося в ті азійські країни, які зараз є лідерами з направлення військових та поліцейських у місії ООН.

Скільки здатні розгорнути європейці, якщо в них просто немає підготовлених людей? І скільки зможуть запропонувати індуси, оскільки в них є такі люди? Але не менш важливим буде питання спеціалізації, тому ми знову впираємося в мандат місії – чим саме будуть займатися її учасники.

Інше питання,.

в чому полягає інтерес таких країн як Індія чи Китай, що вони самі пропонують миротворців?.

Їхній інтерес дуже простий.

Це країни, які під час війни намагалися не ставати ні на чию позицію, нібито зберігаючи нейтралітет.

Але ж вони все розуміють і вони хочуть бути на "світлому" боці цієї історії.

Тому в тій саме Індії ми чуємо: от бачите, завдяки тому, що ми трималися нейтралітету, ми тепер можемо вам запропонувати миротворців.

І ще один момент – якщо ці країни відправляють нам миротворців, то вони ніби як демонструють, що вони хороші і насправді зовсім не проросійські.

При цьому вони відразу кажуть: раз ми такі хороші, то давайте ми тепер і контракти на реконструкцію отримаємо.

Бо це зазвичай було друге питання, яке нам задавали ті ж індуси – чи можуть вони ще встигнути взяти участь у реконструкції України? Чи буде Україна зацікавлена в індійських компаніях чи індійській робочій силі?.

На це розраховують і китайці, хіба що вони про це не заявляють публічно.

Інше питання, чи можемо ми довіряти індійським чи китайським миротворцям? Зокрема, щодо їхньої рівновіддаленості від сторін конфлікту.

Як не дивно, скоріш за все, так, оскільки за довгу історію операцій я не можу згадати значних скандалів за участю представників цих країн у рамках місій ООН.

Хоча, звичайно, завжди обговорюється питання міжкультурних комунікацій, наскільки представники тієї чи іншої країни будуть сприйматися місцевим населенням, щоб не підривався авторитет.

Саме тому, наприклад, на Кіпрі три основні країни, чиї військові перебувають на контактній лінії – це Аргентина, Велика Британія та Словаччина.

Головна проблема місії ООН.

Ключова умова розгортання місії – вона повинна бути прийнятна для всіх сторін конфлікту, але головне – для країни, на чиїй території вона розгортається.

В нашому випадку, хоча йдеться про конфлікт двох країн, розміщуватися вона буде тільки на нашій території, тому теоретично місію потрібно узгодити тільки з нами.

Водночас РФ як постійний член РБ ООН в будь-який момент також може вплинути на мандат і наповнення місії, оскільки це затверджується саме Радою безпеки ООН.

Це означає, що на всіх підготовчих етапах формування місії ми можемо ставити свої умови.

Наприклад, не допускати до неї представників певних країн.

Ми можемо наполягати на посиленні мандата – після реформи миротворчих місій їм розширили повноваження, дозволили користуватися не лише легкою зброєю для самозахисту..

А головне – ми маємо наполягати на масштабі місії.

Вона може проводити ефективне патрулювання, зменшуючи ризик провокацій або проникнення ДРГ, розмінування, гарантування перетину лінії зіткнення для цивільних тощо – але для цього вона повинна мати достатній штат, враховуючи протяжність лінії зіткнення.

Для такої країни, як Україна, місія ООН має складатися з не менше 10 тисяч військовослужбовців.

Відповідно, потрібне фінансування.

Річний бюджет місії ООН на Кіпрі, де всього лише близько тисячі співробітників, з яких 740 військових, складає $57,5 млн.

Бюджет найбільшої місії в ЦАР, де більше 18 тисяч персоналу – $1,1 млрд.

В Україні може йтися про такі ж суми, які якимось чином потрібно знайти в щорічному бюджеті операцій з підтримки миру, який затверджується влітку.

Але й не це є найбільшою проблемою.

На сьогодні головна відповідальність щодо збереження миру у світі і вирішення будь-якого питання покладена на Радбез ООН.

Саме Радбез обирає мандат для місії ООН і раз на пів року чи на рік продовжує його.

Генеральна асамблея ООН в даному випадку не може бути задіяна.

А оскільки Російська Федерація є постійним членом Радбезу ООН, то зрозуміло, що вона в будь-якому разі матиме вплив на формування місії, оскільки інакше цей мандат просто не проголосують.

Більше того, у будь-який момент РФ може заблокувати продовження мандата, як це вона зробила після війни 2008 року з мандатом місії ООН у Грузії.

Або просто заблокувати виділення коштів на роботу місії.

Це дуже великий ризик, оскільки робота місії стає залежною від вимог РФ.

То чи варто погоджуватися Україні?.

Київ не може принципово відмовитися від місії ООН, оскільки це створить нам дуже негативний імідж.

Такий крок дасть Росії аргументи на користь того, що ми не хочемо миру, що ми готуємося до провокацій, а тому не хочемо, щоб нейтральні миротворці спостерігали за контактною лінією.

Проте, й це головне,.

наявність місії ООН не означає заборону інших місій.

Яскравим прикладом є Косово, де одночасно наявні місії ООН, ОБСЄ, НАТО та Європейського Союзу.

І це взагалі не проблема – питання в тому, який в них мандат.

Так само у нас теоретично можуть перебувати чотири місії.

Перша – поновлена місія ОБСЄ-СММ, яка може, наприклад, допомагати з організацією виборів.

Друга – діючі зараз місії ЄС, можливо навіть з розширеним форматом.

Вони допомагатимуть нам із військовою освітою та охороною кордону.

Третя – місія ООН, яка розміститься на контактній лінії та займеться спостереженням за припиненням вогню, розмінуванням та певними гуманітарними питаннями.

І в ідеалі, четвертою місією має стати багатонаціональний контингент (можливо, під егідою НАТО чи "коаліція рішучих"), який може базуватися в Одесі, у Львові і допомагати нам із морською та повітряною безпекою.

Головне для України – погодження на місію ООН має містити пункт, що вона не виключає появу інших місій.

Подібно до того, як наші двосторонні безпекові угоди містять пункт, що вони не є замінником членства в НАТО, місія ООН має стати доповненням, а не заміною "коаліції рішучих".

Спілкувався Юрій Панченко,.

редактор "Європейської правди".