От наказания к примирению: что изменилось в реакции мира на военные преступления России
От наказания к примирению: что изменилось в реакции мира на военные преступления России

От наказания к примирению: что изменилось в реакции мира на военные преступления России

Російський ракетний удар по Сумах уранці 13 квітня не викликає різночитань щодо його характеристики.

Обстріл цивільного об’єкта у середмісті сам по собі дає підстави говорити про воєнний злочин; але тут ситуація ще ясніша.

Використання у місті боєприпасів, націлених на ураження великої площі (як-от касетних боєприпасів або начинених шрапнеллю, як було у Сумах), знімає усі дискусії щодо того, що ця атака є ще одним міжнародним злочином, який вчинила РФ.

Адже виходить, що російські військові прагнули отримати значні жертви саме серед цивільних! Те саме стосується цинічної російської тактики повторного удару через кілька хвилин після першого – вона не має іншої мети, аніж уразити саме цивільних, рятувальників та небайдужих, що кинулись допомагати постраждалим.

Це далеко не перший очевидний, безсумнівний воєнний злочин, вчинений росіянами під час ракетних обстрілів України, і здавалося б, реакція світу на подібні дії РФ щоразу має бути незмінно жорсткою.

Реальність, утім, є дещо іншою.

Ми порівняли заяви західних партнерів, що звучали за схожих обставин рік тому.

Відмінність наративів є очевидною.

З риторики політиків практично зникли згадки про покарання Росії за злочин – хоча є й ті друзі України, хто продовжує про це говорити.

Натомість тепер майже обов’язковим є "підштовхування до миру", хоча у риториці представників США ця теза звучить найвиразніше.

А от слово "перемога" стосовно України навіть друзі нашої держави перестали вживати досить давно.

Це неприємна реальність – але її варто усвідомлювати.

Злочин чи "помилка"?.

Не так давно український медійний простір був заповнених обговоренням твіту Бріджит Брінк – посла США в Україні – щодо російського ракетного удару по Кривому Рогу.

Тоді відсторонене, розмите висловлювання дипломатки обурило багатьох (що помітно за коментарями під твітом).

Наступного дня до претензій публічно приєднався і президент України.

Головною претензією Володимира Зеленського стало те, що у повідомленні Брінк не було згадки слова "Росія", або ж згадки про те, що людей вбила саме російська ракета – тож надалі саме це обговорювали найбільше (хоча спершу від читачів того посту очільниці посольства США лунали ширші зауваження).

Брінк почула та врахувала претензії Зеленського.

Відтоді в усіх повідомленнях вона не уникає прямої згадки про націю та державу, що ведуть проти України загарбницьку війну.

Утім, насправді це не є системною проблемою.

Те, що Росія стоїть за кожним резонансним воєнним злочином, вчиненим на українській території, не викликає сумнівів або дискусій.

Тож західні політики та дипломати не намагаються це ані заперечити, ані приховати.

Кількадесят постів та заяв, що лунали у неділю та понеділок щодо сумської трагедії, чітко зазначали: йдеться про російську ракетну атаку.

Найганебнішою у цьому сенсі стала заява особисто Дональда Трампа.

Президент США теж визнав, що йдеться про російський удар, але підкреслив, що його команда переконує: мовляв, росіяни вдарили по місту "помилково".

Так само західні партнери – за дуже рідкісними винятками – не ставили це під сумнів і під час попередніх найрезонансніших обстрілів з боку Росії.

А згадані винятки якщо й були, то викликали негайну реакцію, і не лише з Києва.

Як приклад – заява угорського прем’єра Віктора Орбана після ракетної атаки на "Охматдит" у липні 2024 року.

Тоді Орбан виявився єдиним західним лідером, який не спромігся назвати Росію винною у цьому злочині, а натомість закликав світ спонукати обидві сторони, Україну та Росію, до припинення боротьби.

Це, втім, був особливий період – тоді Орбан намагався (без успіху) стати посередником у переговорах між Росією і США і фонтанував заявами та діями, які викликали одностайне засудження в інших столицях ЄС.

Тож це – дійсно виняток, а не системна проблема.

Водночас реальні виклики з’являються, якщо глянути глибше.

Вина є, відповідальності немає.

Одна з ключових відмінностей між тим, як іноземні лідери відгукуються про російські злочини зараз і як відгукувалися у минулому, стосується покарання російських воєнних злочинців.

Для порівняння ми проаналізували те, як Захід реагував на вже згаданий масовий ракетний обстріл Києва 8 липня 2024 року, включно з обстрілом лікарні "Охматдит", влучанням у пологовий будинок "Адоніс", житловий будинок на Сирці тощо.

Тоді у столиці загинуло 33 людей, з них 5 дітей – наслідки, співставні з трагедією у Сумах.

Тож у 2024 році цілком логічно звучали заяви про потребу притягнути Росію до відповідальності.

Ця теза була присутня у більшості заяв західних лідерів і топпосадовців.

"Ці та інші воєнні злочини є предметом міжнародних розслідувань, у тому числі в МКС.

Керівництво Росії, всі командири, виконавці та співучасники цих звірств будуть притягнуті до відповідальності", – пообіцяли у зовнішньополітичній службі ЄС.

Кая Каллас, яка тоді ще не була високою представницею ЄС з міжнародних і безпекових питань, теж зробила наголос на потребі покарати "відвертих російських воєнних злочинців".

А ті, хто не згадував про покарання, як правило, писали настільки жорсткі пости або виголошували такі заяви, що це видавалося зайвим.

Як-от чеський міністр закордонних справ Ян Ліпавський, який заявив, що "убивці, які нападають на дітей у лікарнях, – це сміття людства".

Чи не єдиною великою країною НАТО, де посадовці після обстрілу "Охматдиту" старанно оминали тему покарання Росії, стали США.

Джо Байден зробив заяву про трагедію і про вину РФ, але про відповідальність згадувати не став.

Так само не знайшлося для цього місця у заяві Білого дому у липні 2024-го.

Лише Майкл Карпентер, що працював тоді у Раді нацбезпеки США, згадав, що дії росіян мають бути "розслідувані" (без згадок про покарання).

А що ж у 2025 році?.

Про обурливий коментар Трампа про нібито "помилку" Росії під час удару по Сумах вище вже йшлося.

Коментарі посла Брінк, спецпредставника Келлога, держсекретаря Рубіо тощо також не згадували про покарання винних.

Та важливо, що американський "вірус відстороненості" поширився і на Європу.

Абсолютна більшість європейських дипломатів та лідерів у 2025 році уникають згадок про те, що росіян треба притягти до відповідальності.

Лише президент Євроради Антоніу Кошта заявив, що відповідальні за напади мають бути притягнуті до відповідальності у суді; його підтримали кілька столиць з іміджем "найбільш русофобських", на кшталт Литви.

Решта – відклали заяви про кримінальне покарання російської верхівки і замінили їх нагадуванням про санкції.

Цей зсув акцентів можна пояснити: зараз, коли Вашингтон не готовий карати Путіна та компанію, але не відмовляється від санкційного тиску – друзі України у Європі можуть відчувати, що заяви з цього приводу дають помітніший ефект.

На додачу – ще одна цікава деталь: серед дуже небагатьох керівників іноземних держав, які продовжують наголошувати на потребі покарати керівництво Росії за воєнні злочини, лишилася президентка Молдови Мая Санду.

Привертає увагу зміна публічної позиції цієї політикині: свого часу, до початку великої війни, вона була доволі обережною у критиці Кремля, у тому числі щоб не втратити підтримку частини виборців, які мають сентименти до РФ.

Тепер мости спалені, а Санду виступає з найжорсткішими заявами, навіть коли ті перестали бути мейнстримом європейської політики.

"Агресор має бути притягнутий до відповідальності.

Такому злу немає виправдання", – наголосила вона після удару по Сумах.

"Миру – мир".

Та найбільш наочна відмінність – це не те, що зникло, а те, що з’явилося у заявах.

І тут знову відчувається вплив Трампа та його спроб просунути неіснуючу наразі "мирну угоду" між Україною та Росією.

У липні 2024 року єдиним посадовцем, який після ударів по Києву говорив про потребу "перемир’я", був Орбан, а його заяви з цього приводу викликали публічне обурення по всій Європі.

Натомість у квітні-2025 у постах майже усіх західних політиків є згадка про потребу України і Росії "домовитися про мир".

Те, що раніше викликало відразу – тепер стало ледь не обов’язковим елементом.

До слова, саме цей елемент був однією зі складових тієї критики з боку українського суспільства і політиків, з якої стикнулася 10 днів тому посол США Брінк.

Ось чому ця війна має завершитися".

Саме формулювання останньої фрази – не про покарання винних, не про припинення агресора, а про "припинення війни" – було однією з претензій, що лунали тоді.

Однак задачею посла насправді є просування ідей та підходів керівництва своєї держави.

І у цьому сенсі твіт Бріджит Брінк був гранично чітким.

Після атаки по Сумах і держсекретар Рубіо, і генерал Келлог вийшли на публіку з подібним сигналом: хоча вина лежить на Росії, та задачею США зараз є досягнення "миру", а не допомога в опорі агресору.

Причому американці не самотні у такому підході.

Наприклад, британський прем’єр Стармер або новий очільник уряду Канади Карні – попри те, що обидва вони є безумовними друзями України, – зараз оперують точно такою риторикою.

Натомість у заявах більшості політиків з держав-членів ЄС є важлива відмінність від американського підходу.

І Урсула фон дер Ляєн, і президент Франції Макрон, і президент Фінляндії Стубб, і низка інших не випускають нагоди наголосити: тиск на Росію та Путіна є обов’язковим елементом дороги до "миру", якого прагнуть США та Трамп.

"Потрібні рішучі дії, щоби примусити Росію до перемир’я", – пояснив французький лідер.

"Дорога до миру не спрацює без посилення тиску на Росію", – підтримав його президент Чехії Павел.

Але привертає увагу те, що у заявах тих саме політиків про тиск та санкції торік і ще раніше був важливий елемент, якого зараз бракує.

Фраза про те, що перемир’я може бути лише на умовах України, зникає з політичного лексикону партнерів.

Хоча є й винятки.

Ні слова про перемогу.

А про допомогу?.

Донедавна, а особливо у 2023 році, одним з ключових напрямків роботи української дипломатії було переконування партнерів у тому, що Україна здатна перемогти Росію на полі бою.

Ця робота мала значні успіхи.

У багатьох державах Європи теза про те, що рано чи пізно Україна має перемогти – почала перетворюватися на мейнстрім, на майже обов’язковий елемент риторики політиків.

Понад те, чимало європейських військових високого рівня підтримували Київ у цьому – авторові цих рядків не раз доводилося чути аргумент на кшталт "якщо ви не будете вірити у свою перемогу, то доведеться відповідати на питання про те, навіщо вам допомагати".

А от у США протягом усього періоду великої війни, тобто ще за адміністрації Байдена, принципово відмовлялися від будь-яких заяв про можливу перемогу ЗСУ у війні.

Непроста ситуація на фронті у 2024 році суттєво зменшила амбітність очікувань Києва.

А далі відбулася зміна влади у Вашингтоні.

Адміністрація Трампа не лише зберегла підхід попередників, а й зробила його явним.

Переговори про Україну без участі України, нав’язування умов перемир’я замість підтримки лінії України – все це зробило стару риторику позбавленою сенсу, і вона дійсно вже не звучить.

Навіть у Європі, а у США і поготів.

На жаль – як і попереджали західні військові – поруч із цим у деяких країн зменшується готовність до допомоги ЗСУ.

Наприкінці 2023 року, у день однієї з наймасовіших ракетних атак РФ, представниця США зробила з цього висновок, що "Україна потребує фінансування вже зараз, щоб продовжити боротьбу за свободу".

Обстріл Києва та інших міст у липні 2024-го дозволив їй зробити висновок, що саме через це "лідери (держав НАТО) візьмуть на себе значні зобов'язання щодо безпеки України".

Тепер російські обстріли викликають заяви не про підтримку, а про потребу "припинити стріляти".

Втім, Кремль не демонструє готовності зупиняти війну навіть на умовах Трампа, а не України.

Тому підтримка ЗСУ лишається важливою як і раніше.

А друзі, які не втомлюються на цьому наголошувати – особливо цінні.

Однією з держав, які підкреслюють вагу української оборони навіть під час спроб розпочати переговори про мир, є Нідерланди.

Прем’єр цієї країни Дік Схоф після удару по Сумах, на відміну від інших, не став повторювати мантру про "перемир’я", а зробив зовсім інший висновок.

"Ми повинні продовжувати посилювати тиск на Росію і продовжувати підтримувати Україну, у тому числі її ППО, щоб Україна могла себе захистити", – заявив Схоф.

"Треба посилити тиск на Росію і надати потужну військову підтримку Україні.

Україна захищає не лише свою свободу, але й нашу з вами", – підтримав його шведський прем’єр Ульф Крістерссон.

На жаль, лідерів, готових публічно проголошувати це – менше, ніж хотілося би.

На щастя, вони все ж є у Європі, і реакція на російський злочин у Сумах це довела.

А ще важливіше те, що на відміну від риторики, у якій більшість європейців досі підлаштовуються під Трампа – у діях вони зберігають більшу автономність.

Тож у той час, як американська допомога відповідає зміні тональності заяв Білого дому, європейська підтримка ЗСУ зберігається і навіть зростає.

У тому числі – від деяких держав, лідери яких змінили свою риторику, намагаючись заспокоїти, або принаймні не дратувати непередбачуваного та експресивного президента США.

Автор: Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди".

Источник материала
loader
loader