Проєкт "Вікторія". Історія полону та катувань, що пережила журналістка Рощина й тисячі ув'язнених Росією українців

Forbidden Stories – паризька редакція, що продовжує справу журналістів, які загинули, опинилися за ґратами чи зазнали переслідувань через професійну діяльність. 

Після того, як 10 жовтня 2024 року стало відомо про загибель Вікторії Рощиної, редакція одразу ініціювала "Проєкт Вікторія", щоб довести до кінця її надзвичайно важливе розслідування.

Forbidden Stories взялася дослідити обставини перебування журналістки в російському полоні. А також продовжила її роботу над історіями українських "потойбічних в'язнів". За приблизними оцінками, йдеться про понад 16 000 цивільних осіб, яких утримують на тимчасово окупованих територіях України та в Російській Федерації.

Протягом шести місяців тривав глибокий аналіз документів, свідчень і судових матеріалів. До розслідування долучилися 13 міжнародних медіа, зокрема Forbidden Stories, The Guardian, The Washington Post, Le Monde, Die Zeit, Der Spiegel, ZDF, Paper Trail Media, IStories, France 24, "Українська правда", DerStandart.

Наша команда з 45 журналістів провела понад 50 інтерв'ю з тими, хто пережив російське тюремне ув'язнення та знає систему зсередини:

• 48 колишніх полонених, які поділилися жахливими деталями утримання, та члени їхніх сімей, які розповіли про долі своїх рідних;
• 4 колишні тюремні охоронці, готові свідчити про умови й практики в'язниць;
• 8 російських правозахисників, що дали експертні коментарі щодо порушення прав людини.

Це міжнародне розслідування не лише відновлює голос журналістки Вікторії Рощиної – воно проливає світло на одну з найтемніших сторінок російсько-української війни, вимагаючи справедливості та відповідальності за злочини, скоєні проти цивільного населення. 

#757

Мешканець Кривого Рогу Володимир Рощин вже більш ніж півтора року чекає на повернення доньки з російського полону. 

Вікторія Рощина, наша колега, фрілансерка УП та ще кількох українських видань, зникла на окупованій частині України в серпні 2023 року. 

Відтоді її батько разом із адвокатами, українські журналісти та правозахисники намагалися дізнатися бодай якусь інформацію про її місце перебування та умови утримання. Лише в квітні 2024 року Росія офіційно підтвердила, що Вікторія перебуває в полоні. 

Наступний лист від російської сторони Володимир Рощин отримав торік 10 жовтня. У ньому родину Вікторії повідомляли, що вона померла. Жодних подробиць або обставин смерті російська сторона не надавала.

"Це був для мене як удар… Мені важко про це говорити. Я не очікував такого... Тим більше балакали, вже налаштувалися зустрічати, а тут тобі таке!" – розповідає батько Вікторії в розмові з журналістами нашого проєкту.

У лютому цього року ми зустрічаємося з Володимиром у Кривому Розі, в торговельному центрі. Тут вони бачилися з Вікторією, коли вона заїжджала в місто, де живуть батьки, між відрядженнями на фронт.

"Жодна російська структура не надала інформацію, що трапилось з Вікою, де її утримують, чи можна вірити тому листу, і якщо так, то де документи, що засвідчують її смерть і вказують на причини смерті, – розповідає він. – Весь цей час мене підтримує моя сім'я, ми молимося за Віку і віримо, що усе буде добре".

Володимир показує у своєму телефоні лист, який отримав 8 лютого цього року від Апарату уповноваженої з прав людини в Російській Федерації Тетяни Москалькової.

"Вопрос установления местонахождения В. В. Рощиной не оставляем без внимания, проинформируем о его решении", – йдеться в документі.

14 лютого 2025 року, за шість днів після того, як батько Вікторії отримав цього листа від російського омбудсмена, Росія передасть українській стороні тіла 757 загиблих захисників.

Серед них і тіло під номером 757, яке було позначено в документах російської сторони як "невстановлена особа чоловічої статі" і містило єдину незрозумілу позначку: СПАС.

Під час першого огляду патологоанатоми встановили, що це тіло жінки. Експертиза, яку провели слідчі Офісу генерального прокурора, виявила співпадіння з ДНК журналістки Вікторії Рощиної на 99%.

"Через стан тіла і його муміфікацію, за результатами судово-медичної експертизи, встановити причини смерті не вдалося", – повідомив журналістам начальник Департаменту війни Офісу генпрокурора Юрій Бєлоусов.

Батьки журналістки звернулися з проханням провести додаткову експертизу, оскільки мають сумніви в її достовірності.

За словами Бєлоусова, на тілі жертви були виявлені численні ознаки катування та жорстокого поводження, зокрема садна та крововиливи на різних частинах тіла, зламане ребро. Також експерти побачили можливі ознаки застосування електроструму. 

"Тілесні ушкодження були спричинені за життя. Тому висока ймовірність, що до неї (Вікторії Рощиної – УП) застосовувалось катування", – каже Бєлоусов.

Слідча група, яка проводить розслідування, підтвердила нашому проєкту, що тіло привезли в Україну з ознаками розтину, який робили на території Росії. Також проєкту "Вікторія" від своїх співрозмовників в силових відомствах вдалося дізнатися, що деякі внутрішні органи були відсутні. Зокрема головний мозок, очні яблука, а також частина трахеї.

Міжнародний експерт-патологоанатом, до якого ми звернулися, вважає, що відсутність цих органів могла приховати той факт, що смерть настала внаслідок удушення або задушення.

Як нам вдалося дізнатися, абревіатура СПАС може вказувати на "офіційну причину смерті", встановлену російською стороною, і означає буквально наступне: суммарное поражение артерий сердца (з рос. – сумарне ураження артерій серця). 

Офіційне розслідування триває. Можливо, воно проллє світло на умови утримання Вікторії та дозволить ідентифікувати росіян, причетних до катувань нашої колеги. 

Разом із колегами з інших міжнародних медіа ми намагалися встановити обставини, за яких Вікторія потрапила в полон, у яких тюрмах і як довго її утримували. 

Це також історія про те, яке пекло, які випробування доводиться проходити українським цивільним на окупованих Росією територіях і в російському полоні.

ШЛЯХ ВІКТОРІЇ 

За час повномасштабного вторгнення Вікторія Рощина здійснила щонайменше чотири поїздки на окуповані території.

Розповідати про умови життя українців в окупації вона вважала своєю місією та обов'язком. Вікторія продовжила це робити і після першого полону, куди потрапила в березні 2022 року поблизу Бердянська. Тоді співробітники ФСБ утримували журналістку 11 днів і примусили записати відео, в якому вона відмовлялася від будь-яких претензій до російської сторони.

Вже після звільнення, незважаючи на вмовляння колег, Вікторія продовжила свою роботу в російській окупації. Вона розповідала про те, як проходили референдуми в окупованому Мелітополі та Маріуполі, разом із українцями провела 14 днів у пункті перетину у Василівці, намагаючись вибратися на підконтрольні українські території.

"Вже під час війни вона якось приїхала до нас додому і привезла з собою якусь пробиту каску та бронік, який важив десь 15 кілограмів, мабуть, і речі свої особисті. І потім каже: "Я поїхала". Я кажу: "Доця, залишся", – це було після 1-го полону. А вона каже: "Мені треба". Ну то як мені її зупинити? Вона як щось надумає, то буде робити", – розповідає Володимир Рощин.

Нам вдалося встановити, що Вікторія вирушила в поїздку на окуповані території 24 липня. Вночі 25 числа вона перетнула кордон у пункті Угринів – Долгобичув. 

Далі її шлях пролягав Латвією до Росії через прикордонний контроль Лудонка, звідки вона доїхала до окупованого росіянами Мелітополя. Там журналістка планувала зібрати матеріал про поневолених українців у тюрмах окупантів. У Мелітополі Вікторія опинилася 26 липня. Востаннє на зв'язок із редакторами УП вона виходила 28 липня, не повідомивши, де саме перебуває. 

"Наскільки мені відомо, Віка зупинилась в Енергодарі. Вона знайшла там квартиру і мала в ній якийсь час жити. Але потім пішла по своїх справах. Від свідка (жінки, яка перебувала з Вікторією в одній камері –УП) відомо, що перед тим, як її затримали, над нею пролетів дрон. Після цього під'їхала машина і затримала Віку", – розповідає батько. 

Співкамерниця Вікторії в Таганрозі розповіла, що в Енергодарі її утримували у відділку поліції на проспекті Будівельників, 17.

У цьому місці росіяни облаштували катівню. Ми поспілкувалися з двома людьми, котрих теж утримували за цією адресою в 2022 та 2023 роках. Їх обох жорстоко били та катували струмом. 

Сергій (ім'я змінене на прохання співрозмовника) опинявся з мішком на голові у приміщенні поліції Енергодара тричі за 2 роки життя в окупації.

"Опікувалися" цим місцем, каже чоловік, представники ФСБ. Принаймні так вони самі представилися йому під час першої зустрічі. Тоді Сергія звинувачували у зберіганні зброї, до якої він насправді не мав жодного стосунку. Два наступні рази чоловіку навіть не повідомляли про причини затримань. 

"На мені поламали ПР-ку ("палка резиновая", спецзасіб, який використовують співробітники правоохоронних та силових структур – УП). Я вперше побачив, як резинова палка ламається. Ребра поламані були. Голова від прикладу пробита. Зуби вибиті. Таке собі, вся спина, руки – сині. А на другий раз, коли забрали, ще струм застосовували. Вони назвали це "звонок Путину": на вухо надягали прищепку і на мізинець протилежної руки – так, щоб по діагоналі, і давали струм. Я й не пам'ятаю, як падав від удару. Другий раз, коли вдарило, то аж з кута кімнати діставали мене", – розповідає Сергій. 

Ймовірно, саме такий вид катування струмом пережила і Вікторія Рощина. Її співкамерниця пригадує, що журналістка розповідала, як їй під'єднували струм до вух: 

"Знаю, що струмом (катували – УП) не один раз. І вона не говорила, скільки разів, але казала, що була вся синя". 

Через тортури струмом у відділку поліції Енергодара в червні 2023 року пройшла співробітниця ЗАЕС Ірина Артюхова. Жінку викрали та привезли до катівні з подвір'я власної дачі. "Затримувати" її одну приїхали восьмеро чоловіків:

"Це були не військові, вони були одягнені цивільно, але на них були бронежилети військові. Заламали мене, накрутили на голову кофтинку моєї дитини, щоб я їх не бачила".

Вже у відділку стало зрозуміло, що росіян цікавила не Ірина, а її чоловік – Сергій Потинга, теж працівник ЗАЕС. Він займався волонтерством, розвозив по Енергодару гуманітарну допомогу для сімей із маленькими дітьми. Це, припускає Ірина, і стало причиною, з якої росіяни ним зацікавилися.

Попри те, що жінка не була основною ціллю, в день затримання її довго били, а після побиття демонстративно "піклувалися": наполягали, щоб їла, та дали мазь від синців.

"Вони облили мене водою та підключили струм, щоб воно сильніше било через воду, чіпляли прищепки на пальці, потім мені на мочки вух повісили. Били струмом щоразу, коли я казала, що не знаю, де чоловік. Били дубинками, пістолет в рот засовували, перебили мені вушну перетинку, так плескали біля голови. Прикладом били мені в ключицю, в одну точку. Потім, коли я вже на підлозі лежала, били мене кабелем. Казали: "Сейчас приедут чеченцы, они тебя изнасилуют, они таких любят"", – згадує жінка. 

Сексуальне насильство з боку ФСБ – не рідкість. Опитані цивільні, що пережили полон, розповідають, що їм часто погрожували зґвалтуванням або примушували до одностатевих контактів. 

Під час першої зустрічі з ФСБшниками, пригадує Сергій, його змушували зґвалтувати товариша, коли той впав знесилений від побиттів, а після відмови продовжили бити їх обох з іще більшою силою. 

Пізніше цей же сценарій повторився, однак вже з іншим чоловіком.

"Одного разу закинули до мене в камеру хлопця, років 16–17 максимум. З нього зірвали штани, закинули його і кричать: "В**би его!". Я їм кажу: "Ви що, ***нулись?". А вони мені: "Давай, работай, бл**". Я відмовився. Вони побили нас обох і хлопця від мене забрали потім. Таке враження, що в них якась фіксація на цьому", – розказує Сергій.

І Сергію, і Ірині зрештою вдалося виїхати з окупованого Енергодару. 

Однак чоловік Ірини, якого таки вдалося розшукати росіянам, зараз перебуває в полоні в Таганрозі. У березні цього року російський суд за сфабрикованими звинуваченнями засудив Сергія до 18 років колонії.

КАТУВАННЯ В МЕЛІТОПОЛІ 

Після кількох днів у відділку поліції Енергодара Вікторію перевозять до окупованого Мелітополя. Нам вдалося встановити, що Віку, найімовірніше, утримували "на гаражах".

Йдеться про неофіційну тюрму-катівню, яку росіяни облаштували після окупації міста. Це кілька приміщень, які розташовані неподалік автовокзалу, в промисловій зоні міста. До російського вторгнення тут розміщувалися кілька підприємств, зокрема елеватор. А з весни 2022 року окупанти почали привозити сюди полонених українців.

З Віталієм (ім'я змінене на прохання співрозмовника) ми зустрілися в Запоріжжі у квітні цього року. 

Чоловік зміг вибратися з окупації восени 2022-го. Втім, до того він провів кілька місяців у російському полоні. Зокрема в уже згаданих "гаражах". Росіяни забрали його зранку, просто з роботи: до місця, де Віталій працював, під'їхала Toyota Rav4 та УАЗ "Патріот". Чоловіка поклали на підлогу, вдягнули мішок на голову і одразу почали бити. 

Найімовірніше, за ним прийшли, оскільки він кілька разів їздив до родичів у Запоріжжя, а згодом повернувся до Мелітополя.

Після обшуків вдома його повезли до гаражів у промзоні. Щойно Віталія завели всередину – наказали встати обличчям до стіни. Разом із ним там було ще 4 людини. Наступні 5 хвилин чоловіка били. Полоненим у цей момент забороняли повертати голови і дивитися, що відбувається навколо. Врешті росіяни лишили полонених самих.

"Інші в'язні помогли мені відмитися від крові. Виявилося, що тут були люди, які сиділи понад 20 діб. Гараж був не маленький: 10 на 5 метрів, збудований з каменю. Було двоє залізних воріт, у кутку за целофановою завісою – відро-туалет. Під стіною – крісла з відкидними сидіннями. На полу лежало 3–4 штуки старих дерев'яних дверей із старими ковдрами. По центру – старий диван. На них ми спали", – описує свою "камеру" Віталій. 

Він додає: жодних вікон там не було. А про час доби полонені могли дізнатися хіба що по світлу, яке пробивалося крізь щілини в металевих воротах.

Невдовзі по Віталія знову прийшли. Йому зав'язали очі й повели на допит в інше приміщення. Скільки людей було під час допиту, він не знає. 

Каже – чув лише один голос. Чоловіка поклали на підлогу, зв'язали руки і ноги. Почали ставити питання: чи знає він когось із СБУ, ЗСУ, яке у нього було завдання в Запоріжжі. Впродовж допиту його били – руками, ногами. Під'єднували дроти і били струмом. Віталій не знає, скільки це тривало. Пам'ятає, що після тортур не міг самостійно ходити – росіяни буквально занесли його до гаража. А на ранок відвезли в місцевий ізолятор тимчасового тримання (ІТТ), де чоловік просидів до вересня 2022-го.

Катування тривали і там. Мелітополець пригадує, що охорона в ізоляторі була немісцева, з російських військових, імовірно – з кількох різних підрозділів. Першими були люди, які говорили російською з відчутним кавказьким акцентом. З серпня 2022-го на їхнє місце прийшли росіяни, які говорили без акценту. 

Чоловіка продовжували допитувати, як він описує, "грамотно, за допомогою фізичної сили". У коридорах ІТТ з ранку й до вечора грала гучна музика: від гімну РФ до пісень Газманова. Коли ж у сусідніх камерах когось катували – музику робили гучніше.

"У вересні до мене підсадили Максима Іванова. Він був дуже, дуже сильно побитий. Росіяни схопили його перед Днем Незалежності: він разом із своєю дівчиною по місту розклеював листівки. І одна з дівчат, яка сиділа в камері на поверсі – це його дівчина, Тетяна Бег. Інша дівчина Людмила, але повного імені не знаю", – пригадує Віталій.

Росіяни відпустили його наприкінці вересня, змусивши підписати угоду про співпрацю з Федеральною службою безпеки. За кілька днів чоловік на свій страх і ризик виїхав із Мелітополя до Запоріжжя.

Максима Іванова також спершу утримували в "гаражі" неподалік місцевої автостанції.

"Били всім: спочатку руки, приклади автомата. Коли виводили на вулицю, я відчував, як били всілякими дерев'яними палицями, металевими арматурами. Натягли відро на голову. Почали по відру гамселити чимось таким важким, ну тобто я відчував, як воно все передавлює. Я вже кричав, щоб дали телефон і я батькам подзвонив, попрощатися. Вони сказали: "Помреш так, тварюко, ніхто й не дізнається"", – розповідає Максим.

У гаражі розміром 5 на 5 метрів його утримували 4 дні. Спали вони разом із ще 4 чоловіками на фанерних дошках, що лежали на підлозі. Весь цей час тривали й побиття. На п'ятий день Максима Іванова, як і Віталія, іншого полоненого, утримуваного в "гаражі", перевезли до місцевого ізолятора тимчасового тримання. Він розташований на першому поверсі Мелітопольського районного управління поліції на вулиці Гетьманській, 83. 

Більшість часу в ІТТ Максим провів у камері один. Це було морально важко, пригадує чоловік, бо часто було чути крики інших утримуваних, над якими знущаються. 

В один із днів Максима привели в кабінет, де змусили писати листа Володимиру Путіну. 

"Я пам'ятаю цю шапку: "Москва, Кремль, Путину Владимиру Владимировичу, от Іванова Максима Петровича", що я відмовляюся отримувати російське громадянство. Я написав відмову, і сказали мені, що очікуй, зранку до тебе прийдуть, випустимо тебе".

Наступного дня чоловіку сказали збиратися. Машиною Максима відвезли в бік Василівки. Росіяни демонстративно на відео зачитали, що його депортують, та сказали йти в бік підконтрольної Україні території.

ТАГАНРОГ І ГОЛОДУВАННЯ

У Мелітополі наша колега Вікторія Рощина пробула до кінця 2023 року. На початку 2024-го разом із кількома іншими полоненими її перемістили в СІЗО № 2 Таганрога. 

Офіційне підтвердження, що Вікторія перебуває в полоні, прийшло від росіян лише в квітні 2024-го. При цьому вони не зазначали, де саме її утримують. 

Батько журналістки звертався до Міжнародного комітету Червоного хреста. Ті підтвердили, що Вікторія в полоні, однак доступу до неї не було. Жодних офіційних звинувачень російська сторона їй не висунула. 

Таких ув'язнених правозахисники називають полоненими зі статусом incommunicado – через те, що Росія утримує їх без офіційних звинувачень, вони позбавлені можливості листуватися з близькими, вони не можуть мати адвоката і найголовніше – таку людину не можна "порахувати".

"Офіційна пенітенціарна система Росії і сама не знає, скільки в них перебуває цивільних заручників, оскільки велика частина людей утримується в неофіційних катівнях без жодного обліку та передачі інформації в офіційні установи. У такому статусі incommunicado люди, перебуваючи в катівнях на окупованих територіях чи в Росії, фактично опиняються сам на сам, будучи повністю не захищеними від жорстокого поводження та катувань, які витримують далеко не всі", – розповідає правозахисниця Людмила Янкіна.

У травні минулого року один зі свідків, з якими поговорили журналісти нашого проєкту, підтвердив, що бачив Вікторію в СІЗО № 2 Таганрога. Це місце можна назвати одним із найстрашніших для українських полонених. Зі слів звільнених ми знаємо, що в цей ізолятор не пускали ані адвокатів, ані міжнародні організації, як-от Червоний хрест чи спостерігачів від Організації Об'єднаних Націй.

3d модель Таганрозького СІЗО № 2, де утримували Вікторію Рощину та інших цивільних заручників

Автор: Washington Post Jarrett Ley

Наприклад, доповідачка ООН з питань катувань Еліс Джил Едвардс в інтерв'ю нашому проєкту розповіла, що намагалася потрапити до тюрем на окупованій території України та на території РФ. Втім, щоразу росіяни їй відмовляли.

"Я написала багато листів. Єдина відповідь, яку я отримала, це те, що візити на окуповані території чи до Російської Федерації для відвідування військовополонених, за їхніми словами, неможливі. Це рідкісне явище серед країн-членів ООН. 

Багато хто не хоче, аби спецдоповідач з тортур опинився на їхньому порозі. Після того, як мій візит приймуть, я маю право робити візити без попередження будь-де на території. Тож це ризикований крок для країн, яким є що приховувати. Але відмова – це частина машини катувань, якщо хочете", – розповіла пані Едвардс. 

Вона також додала, що тортури стали інституціалізованою практикою як всередині Росії, так і за її межами.

Про те, що відбувається за стінами російських тюрем, ми можемо дізнатися зі слів тих, кого Україна змогла повернути.

Ув'язнені в Таганрозі ізольовані від зовнішнього світу – вони не мають права на зустрічі, передачі й листи. А тортури, які використовують росіяни, налічують кілька десятків типів і видів. Починаючи від побиття полонених під час так званої прийомки (коли українців тільки привозять до СІЗО і викидають із автозаків) і закінчуючи катуваннями голодом і криками людей, яких б'ють у сусідніх камерах. 

І Вікторія опинилася в цьому місці.

"Свідок (яка бачила Вікторію в Таганрозі) мені розповідала, що там годували гнилою картоплею. І свідок перші 3 місяці ту їжу не їла. Бо їсти її було неможливо. Але потім вона почала їсти все підряд, аби вижити. Віка теж не могла це їсти. Від недоїдання вона почала швидко худнути. Свідок розповідала, що в якийсь момент охоронці змушували Віку їсти", – розповів батько Рощиної в інтерв'ю журналістам.

Він припускає, що Вікторія пішла на це свідомо: щоб змусити росіян або звільнити її, або перевести із СІЗО до лікарні, де можна було б отримати допомогу.

Як розповіла співкамерниця Віки, влітку 2024-го журналістку таки вивезли до лікарні, оскільки вона настільки ослабла, що їй було важко ходити самотужки. Батько нашої колеги з'ясував, що до палати Вікторії приставили озброєну охорону. 

Як саме її лікували, які діагнози поставили – невідомо. Та після кількох тижнів у лікарні Вікторію знову повернули до СІЗО Таганрога. Проте цього разу – в одиночну камеру, щоби тримати окремо від інших полонених.

"Прийшла лікар, оглянула її, потім її госпіталізували, незрозуміло куди. Назад вона приїхала з "метеликом" на руці, прокапали її і змушували їсти", – розповідає ще один свідок у Таганрозькому СІЗО, з яким вдалося поспілкуватися нашому проєкту.

Батько Вікторії пригадує, що в серпні він розмовляв із дочкою телефоном. Представники українського Координаційного штабу з питань поводження з полоненими просили його, щоб він вмовив Вікторію припинити голодування.

"Я кажу: "Доця, треба їсти, пообіцяли тебе звільнити". І вона каже: "Так, я їм, я обіцяю". Віка така, що як скаже – то обов'язково зробить", – розповів батько Рощиної журналістам.

З джерел у Головному управлінні розвідки та серед російських перемовників, що беруть участь в обмінах цивільними і військовими полоненими, ми знаємо, що Вікторію мали обміняти у вересні 2024-го. Однак, на жаль, цього так і не сталося. 

Чому саме, так і не вдалося дізнатися. Нам відомо, що 8 вересня Рощину вивели з камери і готували до довгої подорожі назад в Україну. Полонений у Таганрозі, з яким нам вдалося поспілкуватися, був одним із останніх, хто бачив її живою.

"Ми попросили дівчину з камери допомогти їй спуститися. З її допомогою вона спустилася. Після цього прийшов охоронець і сказав, що журналістка так і не потрапила на обмін. Він додав: "Вона сама винна в цьому"", – розповів журналістам свідок.

Наші співрозмовники в українській розвідці ще в жовтні минулого року розповіли, що Вікторія померла під час етапування.

Історія Вікторії Рощиної не поодинока. Більшість українців у СІЗО Таганрога – військові. Проте росіяни тримають там і частину українських цивільних. Умови утримання для обох категорій полонених однакові. 

Єлизавета, колишня військова, на момент повномасштабного вторгнення цивільна, яка провела рік і 8 місяців у різних тюрмах у Росії, також була в Таганрозі. 

Жінка намагалася виїхати з окупованої Луганщини, однак росіяни зупинили її на одному з блокпостів і відправили до фільтраційного табору, а звідти – до СІЗО № 2 у Таганрозі. Нібито через те, що вона не зізналася росіянам, що служила у війську.

Під час "прийому" її роздягнули і знімали на камеру з усіх боків, а потім видали одяг: нічну сорочку, яка була схожа на шмату для миття підлоги, білизну зі слідами від попередніх господарів, менші на кілька розмірів штани, величезну шапку і куртку.

"Готуйся, ми покажемо тобі всі принади життя", – заявили працівники СІЗО.

Далі жінку повели коридором: її скрутили так, що вона могла бачити лише свої ноги. Дорогою її били палицями, металевими прутами, цькували собаками, якісь чоловіки кричали: "Привезли ще одну українську хвойду, будемо її трахати". 

Зрештою Єлизавета опинилася в камері: ґрати на вікнах, троє нар. Тонкий матрац. Ані подушок, ані простирадл. До підлоги були прикручені металева лава і стіл. Туалет, рукомийник. Щоразу, як у дверях відчиняли спеціальне вікно для роздачі їжі, полонена мала стати обличчям до стіни в позі гусака, з руками за спиною, і кричати: "Доброго ранку, громадянине начальнику". 

"Їжа була жахлива. Хліб їсти неможливо, якщо кинути його у стіну, він до неї міг прилипнути. Він смердів недопеченим тістом. Якщо це була перша страва – там обов'язково плавало кучеряве волосся і соплі. На дні миски – земля або пісок. Траплялися порубані немиті цибулини, нечищений буряк, порубаний разом із гичкою. Іноді у мисці була картопля – нечищена, з паростками. Це називали борщем", – так полонена описувала їжу, яку приносили працівники СІЗО. 

Питної води не було – лише з-під крана. Ця вода була зеленуватого відтінку і пахла рибою. Мила у камері не було, лише невелика ганчірка, якою ув'язнені мили посуд.

Богдан, боєць "Азову", який потрапив до росіян у полон, опинився в Таганрозі у вересні 2022-го і провів там приблизно пів року. 

Чоловік встиг побувати у двох корпусах СІЗО – старому і новому, в якому провели ремонт. На весь ізолятор було 9 постів охорони: кожен пост це 15–16 камер із полоненими. 

На останньому пості тримали жінок. На 6-му – був карцер: туди, за словами Богдана, відправляли тих, кого звинувачували в абсурдних злочинах: наприклад, танкістів, які, за версією росіян, обстріляли драмтеатр у Маріуполі. 

Їжі, за словами колишнього полоненого, було дуже мало: 200–300 грамів на людину на день. Полонені військові порахували, що цього вистачало на 4,5 ложки. На обід могли давати воду з капустою і капусту. На вечерю – макарони або пшоно. Іноді давали рибу, змішану з нутрощами й кістками.

Також Богдан пригадує, що в Таганрозі утримували цивільних, зокрема з Херсонщини. Однак точної кількості людей він не назвав.

Загалом же катування і військових, і цивільних полонених у Росії та на окупованих територіях носить системний характер. Не лише в Таганрозі.

Вже зараз ми можемо говорити про те, що росіяни готувалися до прийому полонених. І катування не були проявом "ініціативних груп" на місцях. Вони були частиною державної політики. 

ЯК СИСТЕМА ГОТУВАЛАСЯ ДО ПРИЙОМУ ПОЛОНЕНИХ

Росія має тривалий досвід використання репресивної системи для переслідування проукраїнських громадян.

Зокрема, ще з 2014 року окупаційна влада переслідувала людей у Криму, вибиваючи з них зізнання під тортурами. 

Одним із таких прикладів є історія "групи Сенцова" – активістів, яких росіяни звинуватили в підготовці терактів на півострові. 

Останнього катували, змушуючи підписати зізнання в тому, що він був членом терористичного угруповання. Афанасьєв зізнання підписав, проте вже під час суду, в липні 2015-го, в Ростові зізнався, що його катували, а всі свідчення – вигадані. Про тортури заявляв і сам Сенцов. 

Вже після звільнення з полону, в 2019-му, Кольченко розповідав українським журналістам, що в момент затримання члени так званої групи Сенцова були не дуже добре знайомі один із одним. 

Ба більше, люди не знали повних імен одне одного, що, втім, не завадило російським слідчим назвати їх терористичною організацією. Цей досвід вони й надалі використовували для переслідування проукраїнських громадян на окупованих територіях. Врешті, станом на кінець 2021 року, в російському полоні перебувало орієнтовно 200 осіб.

Ще однією показовою історією російських катувань стала найбільш відома нині секретна тюрма на окупованій Донеччині – "Ізоляція". Росіяни захопили цей мистецький простір у червні 2014 року і перетворили його на в'язницю, де катували українських громадян.

Українська активістка Людмила Гусейнова опинилася в російському полоні 2019-го. До того вона працювала на птахофермі в Новоазовську, опікувалася сиротинцем у Приморську. Проте через проукраїнську позицію, якої вона не приховувала, активістку захопили і відправили до "Ізоляції", де протримали приблизно 50 діб. 

Гусейнова розповідає, що частину подій, які відбувалися з нею в "Ізоляції", вона просто не пам'ятає. Проте пригадує, як її годували.

"З якоїсь причини вони вирішили, що я голодую. І мене змусили їсти на камеру, принесли спеціальні страви: вони переварили перлову кашу, із сміттям, землею, можливо, із слідами мишей і камінням", – розповіла нам Гусейнова. 

У СІЗО Донецька ситуація була не кращою: полоненим приносили брудну смердючу рибу, яку варили нечищеною. Жінки, з якими тримали Гусейнову, які найбільше хотіли їсти, промивали цю рибу водою, змішували її з хлібом і тихцем від охорони варили її в металевій мисці за допомогою кип'ятильника, приправивши соняшниковою олією.

"Перевага була у тих, хто хворів на СНІД і туберкульоз: їм раз на тиждень приносили варене яйце і, можливо, сто грамів сиру. Мені здавалося дивним, але багато хто мріяв захворіти на туберкульоз, аби потрапити на інший поверх, де краще годували", – пригадує Гусейнова.

Партнерам нашого проєкту вдалося поговорити з кількома вихідцями з пенітенціарної системи, які виїхали з території РФ. На умовах анонімності вони погодилися розповісти, як Росія готувала тюрми до прийому українських полонених після початку повномасштабного вторгнення.

Так, наприклад, колишній офіцер зі структури Федеральної служби виконання покарань (ФСІН, російською – ФСИН) розповів, як навесні 2022 року загони спеціальної поліції почали відряджати на "ротації". Спершу чоловік гадав, що їх відправляють на війну. Втім, як виявилося, їх посилали катувати полонених.

"Ішлося не лише про військових – лише невеликий відсоток були солдатами. Решта – цивільні. Це люди, яких викрали, вивезли до Росії і піддавали жахливому ставленню", – розповів росіянин.

Наприклад, один із таких підрозділів із назвою "Зубр" відправили до міста Новозибків, що в Брянській області. Його підрозділ також мав кілька ротацій у різні тюрми на території РФ. Слова нашого співрозмовника підтверджують документи, які нам передала українська розвідка. 

З них випливає, що російські спецпідрозділи ФСІН залучали до охорони місць, де тримали українських полонених: цивільних і військових. Вони змінювали одне одного з певною періодичністю: частина полонених, опитаних у рамках нашого проєкту, зауважувала, що така охорона змінювалася раз на місяць.

Підрозділи з одними і тими ж назвами можна було зустріти в кількох місцях. Наприклад, "роботу" підрозділу "Грозний" (Чеченська республіка, місто Грозний, керівник – Ажиєв Апті Тураєвич) фіксували не лише в Таганрозі, де тримали Вікторію, але й СІЗО № 2 Борисоглібська, виправній колонії № 9 Борисоглібська, виправній колонії № 12 Кам'янськ-Шахтинська, СІЗО № 2 Камишина, СІЗО № 2 Новозибкова, СІЗО № 2 Кінешми, у виправній колонії № 120 у Волновасі, нині окупованій. 

Люди з цього та інших підрозділів причетні до катувань українських та цивільних полонених. І зі слів колишнього офіцера ФСІН випливає, що такі спецпідрозділи буквально отримали такий наказ.

"Перед відправкою людей з нашого підрозділу на "ротацію" до нас звернувся генерал Ігор Потапенко. Він зібрав тих, хто їхав у відрядження. Наказав працювати уважно і жорстко. Послання було простим: "Працюйте добре – і ніхто нічого не питатиме", – розповів колишній офіцер із системи ФСІН.

Вже пізніше, на нараді з командирами, ситуація стала зрозумілішою: спецпідрозділам пояснили, що в тюрмах, куди вони вирушають, не буде жодного контролю, жодних камер спостереження.

Керівникам підрозділів прямо сказали: "Робіть, що хочете". Наш співрозмовник пригадує, що безкарність почала поширюватися. Коли спецпідрозділи поверталися з відряджень, вони не розуміли – чому їм дозволяли катувати полонених електричним струмом у душі там, але намагаються заборонити робити те ж саме вдома, в місці базування. Частина людей, які не хотіли брати в цьому участь, звільнялися.

Ще один високопосадовець із системи ФСІН розповів, що спецпідрозділи Служби виконання покарань били полонених за вказівкою кураторів із Федеральної служби безпеки. На умовах анонімності він пояснив, що організацією допитів займалося не головне управління ФСІН, а "колеги" з іншої структури.

Для контролю такої роботи в тюрми, в яких утримували українських полонених, відправляли працівників Головного управління Федеральної служби виконання покарань: не лише на території РФ, але й на окупованих територіях України.

"Першочерговою метою було здобути будь-які оперативні дані, які можна було б використати, насамперед у військових цілях. Інформація про об'єкти, місця підготовки, імена командирів, імена людей, які могли мати зв'язки. Навіть імена цивільних, які могли бути цікавими. 

Працівники ФСІН, відповідальні за контакт із полоненими, не мали жодного уявлення, що з полоненими робити. Вони не знали, як діяти, і в багатьох випадках не знають і досі. Тому вдавалися до тортур. 

Але у будь-якому випадку загальне керівництво здійснювало ФСБ – допити і контроль військовополонених не є основним функціоналом ФСІН", – розповів співрозмовник.

Він також додав, що ФСБ завжди присутнє і контролює дії працівників ФСІН, оперативних підрозділів та інших працівників. 

Власне, ці слова опосередковано підтверджує частина полонених, з якими нам вдалося поговорити. Вони згадували про людей, які відрізнялися від звичайних працівників Росгвардії або ФСІН і які прямо пропонували співпрацю з РФ. 

Окрім того, за словами співрозмовника із системи ФСІН, ФСБ курувало таку роботу онлайн, з Москви. Ті ж, хто працював у російській столиці, час від часу їздили на Лубянку отримувати нові вказівки.

"Про це багато говорили, особливо на курилках. Чого тільки там не розповідали: історії про полонених, катування, навіть про те, що "наші хлопці комусь яйця відрізали". Такі розмови звучали постійно. Я вважаю, що більшість із цього не була прямими наказами: це вплив пропаганди, атмосфери, у якій жорстокість стала нормою", – каже співрозмовник.

Якщо проаналізувати дані стосовно 29 СІЗО та колоній, щодо яких ми маємо підтвердження про катування як мінімум із двох джерел, то можна точно сказати наступне: в кожній з них полонених били. І майже у кожній полонених катували електричним струмом. 

Приблизно у 2/3 цих тюрем зафіксовані випадки удушення, сексуального насильства, катування вогнем та фізичним виснаженням у тих чи інших формах. І це лише частина з великого списку тортур, які вигадали працівники ФСІН. 

Ми знаємо, що на нашого колегу Дмитра Хилюка в колонії в селищі Пакіно Володимирської області РФ нацьковували службових собак, також його катували голодом. 

Ба більше, коли серед ув'язнених почалася епідемія корости, їм відмовили в лікуванні. Полонених змушували співати російський гімн, вчити напам'ять російські пісні. За відмову – побиття. Українців силували випалювати або стирати татуювання камінням. 

У тому ж таки Пакіному існувала заборона сидіти або лежати на нарах у камерах впродовж дня: полонені були змушені стояти весь день, через що в них набрякали ноги. Практикувалися погрози зґвалтуванням і розстрілами. У деяких тюрмах полонені, не витримавши таких умов, гинули: ми знаємо про десятки таких випадків. 

Лише в СІЗО № 2 Таганрога, де утримували нашу колегу Вікторію Рощину, через катування й умови утримання загинуло щонайменше 15 українських громадян.

***

На жаль, обсяг цього матеріалу, та і будь-якого іншого, не дозволяє нам описати кожну з цих колоній.

Станом на квітень 2025 року нам відомо про 186 місць поневолення, в яких тримають українських громадян. Щонайменше в 29 з них катування відбуваються регулярно. Про це свідчить звіт ООН та звіт української розвідки, які наш проєкт має у своєму розпорядженні. Однак це не вичерпний список.

У другій частині нашого матеріалу читайте про те, як Росія створювала систему тюрем для катування полонених, та хто саме задіяний у тортурах над українцями.

Стас Козлюк, Севгіль Мусаєва, Анастасія Горпінченко, УП