Україна пересуває межі Європи від Карпат до своїх східних кордонів

Трампу плювати на червоні лінії Києва, але не на спільну позицію України та Західної Європи, – каже Олексій ПАНИЧ, філософ, культуролог, перекладачЯк оцінюєте перші 100 днів президентства Дональда Трампа?– Трамп намагався у своєму специфічному стилі рухатися від "перемоги" до "перемоги". Є приказка: в носорога поганий зір, але з його вагою це не його проблема. Для Трампа як бізнесмена це звичний стиль. Він не політик, який сім разів відміряє і один раз відріже. Його стратегія – почати щось робити, а далі буде видно. Його специфічний стиль імпровізувати нагадує наш бізнес 1990-х. Спочатку наїзд із розрахунку, що інша сторона з переляку одразу поступиться. Якщо Трампа одразу не злякалися, він починає втілювати погрози. А далі від нього надходить пропозиція: якщо хочете, щоб я цього не робив, запропонуйте щось, я готовий домовлятися. Я вже порушив статус-кво. Але який буде новий? Тут можуть бути відступи, маневри, але важливий кінцевий результат, а не фонтан публічних декларацій. Це видно по договору між Вашингтоном та Києвом щодо надр і ресурсів. Усе остаточно! Але якщо ви продовжуєте опиратись і можете довести, що для мене не так і вигідно чіплятися за цю версію як остаточну, запропонуйте щось, може, й домовимося.Такий приблизно алгоритм дій за перші 100 днів президентства Трампа. Думаю, так триватиме наступні півтора року, тобто до парламентських виборів у США, коли зміниться частина Конгресу. Тоді, найімовірніше, там сформується демократична більшість. А доти ми приречені бачити такого Трампа.Зливання "мирного плану", де США визнають Крим російським. Чим це небезпечно?– Трампу не хочеться тиснути на Путіна та псувати з ним стосунки, бо там проєкти бізнесові на порядки вигідніші, ніж те, що може запропонувати Україна.Для Путіна піддатися на тиск – це втратити обличчя, практично стати на міліметр від втрати влади або якогось сумного фіналу свого президентства. Тому Трампу найпростіше для пристойності трошки на нього підтиснути, але кулуарно. Послухати пропозиції Путіна і викотити їх Україні з мінімальними поправками. Якщо Київ погодиться – "прокатіло". Якщо ні – "нє прокатіло". У принципі Трамп міг би й переступити через Україну, але тут є небезпека – західні союзники.Чому це небезпека?– По-перше: коли президент Володимир Зеленський написав, що Україна ніколи не визнає Крим російським, Трамп потім вибухнув, що це заважає переговорам, адже Зеленського ніхто не змушує визнавати Крим російським. І всі думають: а в чому ж тоді проблема? А вона – в тому, що коли США визнають Крим російським, то зроблять це або з мовчазної згоди України, або попри декларовану незгоду України. І це велика відмінність. Якщо Україна промовчить, Москва та Вашингтон, наприклад, можуть внести резолюцію в Радбез ООН, де є мирне врегулювання і згадується російський Крим. І після того виникає ситуація, коли Європа Крим російським не визнає, але велика частина країн неєвропейських має величезну спокусу сказати: якщо США та Росія визнали, то ми теж. Це розкол світового співтовариства, якого категорично не хоче ЄС. Путін це розуміє, а для Трампа – аби тепер мати успіх, а далі хоч трава не рости.По-друге: для Білого дому важливі відносини із Західною Європою. На червоні лінії Києва Трампу плювати, але не на спільну позицію України та ЄС. Вашингтону потрібні союзники проти Китаю. Його головна ідея – це глобальна боротьба проти КНР, яка хакнула систему світового порядку і торгівлі. У правовому полі, що створено після Другої світової війни, Пекін навчився так зловживати правилами, що це важко довести юридично.Повертаємося до Криму: якщо Трамп посвариться із Західною Європою, то це автоматично спричинить її певне зближення з КНР.Чого Пекін і прагне?– КНР нині – це та сумнозвісна мудра мавпа, що сидить і дивиться на боротьбу двох тигрів у долині. Тому Трампу не можна залишатися з Китаєм сам на сам, посварившись із рештою світу.У Західній Європі все одно найближчі геополітичні союзники США. Трамп мусить враховувати їхні позиції. Відповідно, пропозиції Путіна Трампу щодо України мають пройти фільтр, чи не буде спільного жорсткого вето в найбільших держав Європи – Франції, Німеччини.США має ідею "з Росією проти Китаю", що Москва може допомогти Вашингтону у протистоянні з КНР. Чому є американці, які в це вірять?– Цей наратив у США дивує наївністю. В Україні важко уявити, як мало можуть знати про Росію американські політики й аналітики. Трампісти, зациклені на своїх ідеях, як-от ­"ре­несанс християнської цивілізації", вбачають у Росії оплот релігійної ортодоксії. Для них РФ – православна країна, яка має бути їхнім союзником. Для нас це дико звучить, бо Росія – це країна, де релігію вже щонайменше 300 років повністю підпорядковано державі, але у США цього не розуміють.Я вперше приїхав у Штати у 1999–2000 роках, побував у провідних університетах Атлантичного узбережжя: Гарвард, Єль, Прінстон, Колумбія. Там багато разів чув розмови про російську "православну цивілізацію". Ніхто навіть не ставив цієї тези під сумнів, це було щось наче самозрозуміле. Впливовим був – а для багатьох і досі є – Самуель Хантінгтон, який прямим текстом пише, що Росія – це "православна цивілізація" (1996-го Хантінгтон написав книжку "Зіткнення цивілізацій і перетворення світового ладу", де, зокрема, розглядав Україну як цивілізаційно "розколоту країну". – Країна).Американцям треба пояснювати, що, по-перше, православ'я – це не тільки РФ. По-друге, Росія від часів Петра І – це світський монарх на чолі духовної влади якщо не формально, то фактично.Американці знають викривлену картинку. Керуючись цими уявленнями, вони постійно перезавантажують стосунки з Москвою. Думають, що це не дуже правильна, але все ж таки християнська і європейська країна, яка духовно споріднена з ними, а не Китаєм.Це не так?– Насправді все навпаки. В основі Російської імперії лежить тип політичної і правової культури, який прийшов до Великого князівства Московського від Орди. А в Золотої Орди звідки? З Китаю. Чингізиди створили гігантську імперію і раптом отримали проблему: а як цим величезним простором керувати? Власних управлінських практик у них не було; єдине, що вони могли зробити, – це взяти китайський досвід і у спрощеному вигляді його адаптувати до своїх умов. А що таке китайський досвід? Ставимо намісника на територію, від якого вимагаємо дві речі – підтримувати порядок і збирати податки. В усьому іншому хай робить, що хоче. Хіба це не "представник президента РФ у федеральному округу"? Але донести це трампістам важко. Різниця в нашому та їхньому баченні Росії – це провалля, яке практично неможливо подолати в один стрибок. А в два й більше стрибків провалля не долають.Крім того, американцям важко дається думка, що хтось з якоїсь там України може щось знати про Росію, чого вони не знають.Наведу приклад. За всієї моєї поваги до Тімоті Снайдера й усього, що він робить для України, мушу зазначити: якщо заговорити з ним про розпад Росії, він або припиняє розмову, або ухиляється від прямої відповіді. Тут у нього ментальний блок.Звідки?– На мій погляд, від його вчителя Хантінгтона, бо, за його теорією, Росія – це "окрема цивілізація", а втрата окремої цивілізації – це неповторна втрата для людства. Тому можна бачити злочини Росії в минулому чи теперішньому, але у "прекрасну Росію майбутнього" треба вірити. Це глибоко сидить в американців.Але ж навіть історія Сталіна та перезапуск РПЦ під час Другої світової – це інструментальне використання бренду православ'я, щоб пояснити американцям лендліз для СРСР. Може, вони не хочуть це так бачити?– Вони щиро бояться того, що прийде на заміну Росії. Для них немислимо уявити цю гігантську зону без жорсткого контролю з Москви. Бо тоді, мовляв, там буде страшний хаос, який закінчиться невідомо чим. Але той факт, що американці мислять у межах дихотомії "або авторитарна Москва, або хаос" – це вже плід російського впливу.Про Сталіна можу сказати, що в нього перезапуск РПЦ був не лише для американців. Він почав трохи раніше загравати. На початку радянсько-німецької війни своє перше звернення він почав із "братів та сестер", а не з "товаришів". Це класичне звернення до релігійної громади, а не до атеїстів. І це було зорієнтовано на всі релігійні спільноти, загравали з усіма. Тоді на певний час мобілізували всіх, а щойно небезпека відійшла, почали закручувати гайки.Крім цивілізаційної теорії, є ще концепції "Центрально-Східної Європи". Там у провідних теоретиків – угорець Єно Сюч, поляк Оскар Галецький – Україна, за винятком Східної Галичини і з натяжкою Правобережної України, не входить у Центрально-Східну Європу. Ці дві популярні серед інтелектуалів США та Європи концепції на ментальній мапі залишають Україну поза НАТО і поза Європою, але в пакеті з Росією. Чи не є ці інтелектуальні концепції прикладною політичною отрутою для України, втіленням чого був, скажімо, відомий візит старшого Буша до Києва, де американський президент фактично агітував українців за новий союзний договір СРСР?– Ця проблема походить від запитання "Де закінчується Європа?" На кожному етапі історичного розвитку ХХ століття відповідь на це запитання змінювалася, але кожна відповідь подавалася як остаточна.Ще за Гітлера німці вважали, і це була офіційна ідеологія нацистської Німеччини, що вони не належать до "гнилого Заходу". Вони, якщо й Європа, то принципово новий лад Європи, бо західніше "гнилі" ліберали, а східніше – більшовицькі "орди".Після Другої світової "межі Європи" провели по лінії між НАТО та радянською зоною. Думали, що це назавжди, тоді Мілан Кундера ображався, що це "забута" Європа (Мілан Кундера – чесько-французький письменник, свої погляди висловив в есе 1984 року "Трагедія Центральної Європи". – Країна).У 1990-х Семюель Хантінгтон проводить кордон по Дніпру і каже, що Україна – штучна країна, бо належить двом цивілізаціям. Лівий берег належить "православній цивілізації", тобто Росії, а правий берег із натяжкою, але належить Європі. Єдина країна за умов "цивілізаційного розколу" не дуже життєздатна.Україна ж нині пересуває кордон Європи від Карпат через Дніпро до своїх східних кордонів. Змиритися з цим одні можуть легко, як-от французький філософ Бернар Анрі-Леві, а комусь у Польщі, Словаччині чи Угорщині це важко. Для Віктора Орбана взагалі неприйнятно. Йому потрібна слабка й нейтральна Україна, якою можна по-хижацькому живитися. Та 2022 рік показав принаймні "контрольному пакету" країн ЄС, що Україна – це справді Європа.Чимось ці дві теорії можна підважувати, щоб на Заході тези "Україна – це Європа" не сприймали зі спротивом? Скажімо, модернізаційна теорія чи інший контрнаратив?– Модернізаційний наратив – це двосічна зброя, бо він може говорити, що Росія може модернізуватися і нормалізуватися як країна. Це небезпечно для нас, бо нам тоді скажуть, що разом із вашими "братами" й модернізуйтеся. А так не станеться, бо в одному пакеті треба брати культуру, історію та економіку. Тут варто розділяти країни, як це робить Олександр Еткінд в останній своїй книжці, на ті, що залежать від трудових здобутків своїх громадян, і ті, що паразитують на природних ресурсах. Бо це принципово інший лад життя, політична система, стосунки в суспільстві (Олександр Еткінд, британський та американський культуролог, у книжці Nature's Evil: A Cultural History of Natural Resources досліджує зв'язок між природними ресурсами, державою та ідеями зла в історії. – Країна).Якщо не почати з того, що Росія останні 50 років – це "бензоколонка з ракетами", то не зрозуміємо, чого від неї можна очікувати. Якщо РФ не збанкрутує через непомірні витрати, які навіть нафтою і газом не зможе покрити, вона ще певний час протримається як авторитарна хижацька держава. Доки у світі не відбудеться зелений перехід, стрімке зниження попиту на викопне паливо. За прогнозами, це років 15–20.Росія останні 400 років торгувала зі світом сировиною, обмінюючи її на технологічну продукцію. І доки вона торгує сировиною, доти там буде авторитарна влада.Чому?– Влада концентрується в тих, хто видобуває сировину, охороняє і контролює її продаж. На вершині цієї піраміди – безпекові структури, які гарантують нафтогазовому сектору безпеку. Тому на чолі цієї ієрархії – ФСБ і Путін особисто, а під ними – банки, транспорт, термінали, видобуток. І ці кілька відсотків російського населення контролюють левову частку державних доходів. Така система збережеться найближчі 20 років, якщо не лусне від надмірних витрат. Якщо колеги на Заході хочуть її зберегти, треба мати на увазі, що мирна вона не буде. Адже доходи діляться нерівномірно, більшість людей там – утриманці держави, але їх треба чимось зайняти, бо як утриманці вони дуріють, але в жодній іншій ролі вони цій державі насправді непотрібні. Тому Росії в нинішньому вигляді потрібна війна.Можна зайти з другого боку: доводити, що Росія – це особливого типу колоніальна імперія. На цю тему є дослідження. Вони не є мейнстримом на Заході, але їх треба показувати партнерам, ширше й докладніше обговорювати. Заходу треба доводити, що краще й безпечніше нині виходити на контрольований демонтаж цієї структури, а не чекати, доки вона вибухне.Передплатити журнал "Країна"