«Видали це або ми побачимося в суді»: гендерний аспект SLAPP-позовів

Оригінал публікації — за посиланням на сайті "Жінки в медіа".

З 2010 року в Європі зафіксовано понад тисячу таких справ — стратегічних судових позовів проти участі громадськості (англ. “strategic litigation against public participation” (SLAPP). І кількість лише зростає.

Якщо в США, Канаді та Австралії досить тривалий час існує законодавство (переважно на рівні штатів), яке обмежує можливості для SLAPP, то в ЄС жодних додаткових запобіжників не існувало аж до 2024 року. І рушієм для пошуку протидії зловживанню судовим позовам в Європі стало вбивство мальтійської журналістки Дафни Каруани Галіції. Про що йдеться?

У 2017 році мальтійську журналістку Дафну Каруану Галіцію вбили за допомогою вибухівки, закладеної у її приватній машині. На момент смерті проти Дафни було відкрито 48 справ щодо дифамації (позовів про порушення честі, гідності й ділової репутації). Ці провадження стосувалися її розслідувань щодо корупції, відмивання коштів та інших питань суспільного інтересу. 

Окрім відкритих проваджень, фігуранти її розслідувань погрожували позовами в інших юрисдикціях  — США та Британії. Після вбивства Дафни багато мальтійських медіа, які поширювали її статті про корупцію, видалили матеріали про Pilatus Bank (одне з останніх розслідувань). Зʼясувалося, що багатьом з цих онлайн-ресурсів також погрожували судовими позовами – таким чином Pilatus Bank намагався врятувати свою репутацію.

Мальтійська судова система виявилась слабкою на запобіжники проти зловживань судовим процесом. Деякі з позовів проти Дафни “успадкувала” її родина, яка вимушена сплачували величезні суми моральної компенсації тим, хто намагався змусити журналістку припинити антикорупційні розслідування. Після трагедії медіа почали висвітлювати й інші випадки, коли викриття корупційних схем намагалися приховувати за судовими позовами про дифамацію. Виявилося, що схожий підхід використовувався у Польщі, Хорватії, Німеччині, Італії та багатьох інших державах.

Втім, численні судові позови проти Дафни  — далеко не єдиний випадок. Відсутність правового регулювання дозволила відкрити такі провадження, як позов росіянина Пригожина до Еліота Хіггінса  — засновника медіа Bellingcat, яке займається журналістськими розслідуваннями. Медіа саме оприлюднило матеріали щодо звʼязку між Пригожиним і групою “Вагнер”, що і стало причиною судового спору про дифамацію. 

Попри те, що Пригожин вже був у санкційному списку у Сполученому Королівстві, британський Офіс впровадження фінансових санкцій все одно дозволив йому подати позов. Справу закрили лише після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році. За цей час провадження коштувало Хіггінсу близько £70,000.

Не оминули позови й авторку книги “Люди Путіна” Кетрін Белтон. Чотири російські олігархи та державна російська нафтова компанія намагалися притягнути її до відповідальності за поширення неправдивої інформації та репутаційну шкоду. Тож, механізмами SLAPP досить часто користуються впливові росіяни, залучені до корупційних скандалів, вчинення воєнних злочинів чи фінансування терористичних угруповань, а також інших порушень на території ЄС. Хоча немає доказів того, що такі дії є скоординованими, дослідники вказують, що частота SLAPP-позовів з боку громадян Росії є непропорційно високою на території Європи.

Та не росіянами єдиними. В Європі вистачає і власних SLAPP-історій. Подібні справи повсякчас виникають у сфері публічного управління, довкільного активізму, історичних досліджень, свободи вираження в Інтернеті, діяльності великих корпорацій та в багатьох інших темах. 

Тож, ключовим питанням є: як відрізнити звичайні провадження про захист репутації від SLAPP, а також, як від них захиститися?

Як зрозуміти, що вас SLAPP-нули?

Зрозуміти ключові характеристики SLAPP є необхідним для розробки належного регулювання. Чому? Бо заборона чи автоматичне закриття усіх дифамаційних справ проти журналістів теж зробить ситуацію незбалансованою, просто шальки терезів будуть перехилені в інший бік. Політики та інші особи, які виконують функції держави, очолюють великий бізнес чи інвестують в ключові сфери промисловості, або просто є публічними особами, мають мати правові засоби для оскарження порушень. 

Згадаймо справу Порошенка проти ВВС, в якій медіа поширило наклеп про те, що Порошенко ніби-то заплатив $400,000 юристу Трампа за зустріч з останнім. Чи позов Джонні Деппа проти Ембер Герд про наклеп щодо домашнього насильства, через який актор втратив чимало контрактів. Якби справи, що ймовірно містять матеріали в суспільному інтересі, автоматично закривалися, це залишало б необмежений простір для зловживань та реальної дифамації публічних діячів. 

Тому, важливо розуміти, що SLAPP  — це не просто дифамаційний позов, який стосується суспільно важливої теми. Дослідники стратегічних позовів проти громадської участі вивели ряд характеристик, які допомагають зрозуміти, що заявник намагається зловживати своїми процесуальними правами. 

Давайте розглянемо, якими є найбільш поширені характеристики SLAPP (і, відповідно, які ризики такі позови несуть):

• Особливий відповідач. Переважно SLAPP стосуються осіб, які здійснюють суспільно важливу діяльність, на кшталт журналістів-розслідувачів, активістів у антикорупційній чи довкільній сферах, головних редакторів, правозахисників, очільників громадських організацій, академіків, викривачів (від англ. “whistleblowers”) або професійних спілок. При цьому, позови найчастіше подаються саме проти індивідів, а не організацій чи медіа. Тобто увесь тягар судових витрат лягає на одну особу. Часто такі особи мають інші відкриті проти них провадження або історію судових тяганин зі схожих питань;
• Особливий позивач. Більшість SLAPP-справ ініційовані політиками або державними діячами, представниками бізнесу (переважно, великими компаніями), рідше  — церквою або її представниками, ще рідше – банками. Тобто позивачами є впливові особи або організації, які мають у своєму розпорядженні значні ресурси;
• Особливий предмет позову. Обʼєктом спору є діяльність/інформація у суспільному інтересі  — розслідування або викриття корупційних схем, забороненої або шкідливої для довкілля діяльності, протести проти таких дій, суспільні вимоги щодо припинення порушень, розповіді про історії насилля чи інших злочинів тощо. Крім того, оскільки позовні вимоги передбачають видалення інформації і припинення публічних дискусій, SLAPP своїм існуванням перетворюють предмет суспільного інтересу на предмет приватного позову, роблячи інформацію суспільно недоступною;
• Попередні, часто тривалі погрози судовими позовами. Позивачі можуть вдаватися до SLAPP не одразу – зрештою, для них такі позови також означають зайві витрати. Іноді вони спершу погрожують судовими позовами, особливо, якщо особа вже мала досвід численних проваджень і усвідомлює, які виклики це може нести. Багато медіа та журналістів у таких випадках можуть видаляти оспорювані матеріали для того, щоб уникнути суду, зайвих витрат і психологічного тиску;
• Численні, часто повторні позови. Часто позивачі звертаються до різних судів у різних округах з одними і тими ж або принаймні дуже наближеними позовними вимогами. Оскільки позивачі часто не шкодують коштів на такі процеси, вони відбуваються паралельно. Це змушує відповідача наймати різних адвокатів, збільшуючи судові витрати, а також займає багато часу, ефективно перешкоджаючи роботі журналістів. До речі, Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у Ali Gürbüz v Turkey назвав такі численні позови, особливо у сфері кримінального права, зловживанням процесуальними правами і шкодою для свободи вираження [§67];
• Позови в інших, більш сприятливих юрисдикціях. У більшості випадків, коли позови стосуються транснаціональних компаній, позивачі намагаються дослідити можливі юрисдикції для подання позову. Зрештою, обирається така держава, де подібні позови мають найвищий шанс на успіх (наприклад, судова практика свідчить про те, що в більшості таких справ виграють позивачі). Наслідком цього є дві речі: по-перше, відповідач ймовірніше за все програє спір, по-друге, особа витратить значну кількість коштів на подорожі закордон для того, щоб брати участь у судовому процесі;
• Свідомо незручний час подання позову. Оскільки час на подання позову варіюється залежно від юрисдикції, позивачі часто користуються цим для того, щоб подати позов у найбільш незручний момент. До прикладу, у випадку вже згаданого позову Пригожина до засновника Bellingcat, провадження почали напередодні Різдва. Це автоматично означало, що відповідачу було складно знайти адвоката, підготувати процесуальні документи та оформити адекватну захисну позицію. Ба більше, це створювало додатковий стрес для його родини напередодні свят; 
• Відмова від позасудового врегулювання. У багатьох юрисдикціях суди мають право запропонувати сторонами врегулювати спір мирним шляхом: через медіацію, переговори чи інші методи позасудового врегулювання. Очевидно, у випадку SLAPP позивач завжди відмовляється від таких опцій;
• Позивач не завжди має намір виграти справу. SLAPP часто націлені навіть не на притягнення особи до відповідальності чи отримання компенсації за так звану дифамацію. Провадження починається заради самого провадження та супровідного ефекту: стрес для відповідача, залякування його родини та близьких, відволікання від роботи, позбавлення бажання продовжувати розслідування, доведення відповідача до банкрутства тощо; 
• Розмиті або надміру чисельні позовні вимоги. На додачу до відсутності цілі виграти справу, часто сам процес є хаотичним. Позовні вимоги є надміру чисельними або беззмістовними, не стосуються справи і заявляються лише для того, щоб затягнути провадження (адже суд мусить розглянути кожну з них, навіть якщо він їх відхиляє). Оскільки участь у засіданні передбачає кошти на адвоката, відповідач несе вищі судові витрати;
• Штучне завищення процесуальних витрат. Оскільки у разі перемоги у справі позивач має право вимагати компенсації судових витрат, позивачі часто завищують витрати на адвокатів, інші види процесуальних витрат (за попередньою домовленістю з юристами) і, таким чином, намагаються завдати більшої шкоди відповідачу у разі його програшу;
• Завищені суми позовних вимог або вимоги не реалізувати певні права. У більшості випадків позивачі заявляють надмірний розмір грошової компенсації (моральної шкоди, упущеної вигоди тощо) або вимагають встановити мораторій на певні дії (роздачу флаєрів, збір підписів до петицій, заборону розслідувань чи мирних протестів, заборона бойкотів та медійного висвітлення). Наприклад, компанія Shell у позові проти Greenpeace вимагала $2,100,000 компенсації і заборону проведення мирних протестів проти видобутку викопного палива у Північному морі. В іншому позові проти Greenpeace International, компанія з глибоководного видобутку NORI вимагала накладення €10,000,000 штрафу, якщо активісти не припинять мирні протести. Болгарська компанія, судячись проти розслідувачів онлайн-медіа Bivol, заявила позовні вимоги на €500,000 (це, до речі, було кваліфіковано як спробу цензури). Аналогічна сума зʼявилася у позові проти іншого болгарського медіа Mediapool. У Греції колишній секретар офісу Прем’єр-міністра Григоріс Дімітріадіс подавав численні позови проти журналістів-розслідувачів на суми близька €250,000 моральної компенсації та вимогами майже €700,000 штрафу за нібито поширення дифамації. До слова, Mapping Media Freedom заявив, що “запит на відшкодування шкоди сумою близько півмільйона євро призведе до банкрутства приватного медіа”;
• Залучення третіх осіб, іноді  — близьких відповідача. В деяких випадках, навіть коли немає жодних правових підстав для таких дій, позивачі намагаються залучати як можна більше третіх осіб. По-перше, це дозволяє затягнути провадження. По-друге, це створює більше стресу для відповідача та його родини, адже саме останні переважно є цілями таких дій і стають сторонами провадження без будь-якого звʼязку з тим, що насправді відбувається у справі;
• Намір запобігти схожим матеріалам/поведінці від інших осіб. SLAPP часто націлені не лише на те, щоб припинити активізм чи розслідувальну діяльність у конкретному випадку. Вони також можуть “цілити вище”: намагатися створити атмосферу страху поміж інших активістів, аби вони утримувалися від подібних дій. Наприклад, спроби притягнення двох академіків у США до відповідальності за бойкот ізраїльських академічних інституцій як частину загального бойкоту проти воєнних злочинів Ізраїлю призвело до суттєвого послаблення тиску і зменшення чисельності та інтенсивності інших протестів; 
• Надмірні вимоги щодо розкриття інформації або спроби розкрити журналістські джерела. Часто під час таких проваджень намагаються запитувати документи чи матеріали, які знаходяться на робочих носіях, здійснювати перевірку житла чи робочого місця тощо. Користуючись тим, що провадження все одно розпочато, позивачі іноді намагаються розкрити імена викривачів чи джерел інформації, особливо коли йдеться про справи, повʼязані з корупцією, відмиванням коштів чи іншими нелегальними діями. Тобто, на додачу до усіх інших викликів, які стосуються журналістів, також страждають треті особи, які бажали зберегти конфіденційність. В перспективі це також може сприяти небажанню осіб співпрацювати з журналістами та активістами.

Очевидно, що деякі позови містять додаткові характеристики чи заходи, до яких позивачі вдаються, щоб змусити журналістів та активістів мовчати про порушення. Проте абсолютно всі SLAPP відповідають трьом вимогам, наведеним нижче. І саме ці критерії є своєрідним тестом для виявлення зловживань можливістю звертатися до суду.

Отже, три ключові питання для встановлення, чи судовий позов має ознаки SLAPP:

Судовий позов подано приватним субʼєктом (НЕ державним або муніципальним органом)?

Провадження стосується інформації або діяльності у суспільному інтересі чи акту громадської участі в суспільному житті?

Позов має на меті зупинити суспільний дискурс, легітимну критику чи протести, попередити майбутню участь субʼєкта та інших осіб у подібних актах громадської участі у суспільному житті (ознаки такої мети позову описані вище)?

Якщо відповідь на ці три питання “так”  — судовий позов становить SLAPP.

Втім, просто встановити, що відкриття провадження матиме шкідливі наслідки для суспільного дискурсу недостатньо. Питання в тому, як покращити таку ситуацію. В деяких юрисдикціях судова дискреція є ширшою, тож суди вдаються до додаткових заходів:

• Суди визнають небезпеку SLAPP і розвивають цю концепцію у судових рішеннях;
• Суди посилаються на практику інших країн що заборони чи обмеження SLAPP для обґрунтування обмежень таких позовів;
• Суди наголошують на необхідності змінити законодавство для захисту вразливих осіб від SLAPP, направляють звернення у профільні державні органи;
• Суди використовують чинні інструменти для запобігати зловживанню судовими позовами та закриття проваджень;
• Суди закривають провадження на ранніх стадіях, використовуючи концепцію “висловлювань у суспільному інтересі”;
• Апеляційні та касаційні суди захищають від SLAPP, закриваючи провадження;
• Суди позбавляють постраждалих від SLAPP від обовʼязку сплати судових витрат.

Проте у більшості національних правових систем гарантії залежать від того, як сформульоване законодавство. Якщо формальні вимоги при поданні позову дотримано, суди мусять його розглядати і, як наслідок, відповідач несе щонайменше значні витрати на адвоката та/або транскордонні перельоти. Тобто дискреція суддів є відносно вузькою і вони не здатні зарадити проблемі зловживання позовами. Така ситуація притаманна для більшості держав ЄС.

Щоб виправити цю проблему або принаймні помʼякшити її негативні наслідки, міжнародні організації пропонують додаткові гарантії для захисту від SLAPP. Вони включають зміну національного законодавства для передбачення можливості закриття провадження на ранніх стадіях, заборони паралельних проваджень в різних юрисдикціях, можливості подання позовів щодо відповідальності за SLAPP тощо. 

Давайте зʼясуємо, яке регулювання наразі вважають оптимальним та чи достатньо воно ефективне для захисту суспільного інтересу.

Під парасолькою міжнародних стандартів

Більшість міжнародних організацій намагається реагувати на проблему SLAPP. Але різні мандати, країни-учасниці та пріоритетні теми призводять до того, що однорідної позиції на цю тему наразі немає. Частково це обґрунтовано тим, що SLAPP – переважно національна проблема. Ба більше, вона залежна від процесуального законодавства окремих держав, яке є надзвичайно різноманітним. Інше питання – це різні національні підходи до захисту свободи вираження. Тож консенсус, який в цілому вдалося досягнути в міжнародних організаціях є спробою унормувати те, що майже неможливе до унормування. Які принципи в таких умовах постулюють міжнародні правозахисні організації?

ООН. Загальні підходи ООН та її окремих інституцій, на кшталт Спеціальних доповідачів, Комітету з прав людини та ЮНЕСКО, регулярно демонструють, що організація віддає перевагу захисту свободи вираження, свободи мирних зібрань та інформації, що становить суспільний інтерес. Так, Рада ООН з прав людини у своїх заявах зобовʼязує держави “забезпечити належний судовий процес та захистити людей від необґрунтованих цивільних позовів”. Також різні інституції ООН неодноразово заохочували держави впроваджувати законодавство, яке прямо забороняє SLAPP або надає додаткові засоби правового захисту проти них.

Рада Європи. Ключовою позицією Ради Європи є адвокація декримінацізації дифамації  — тобто скасування на національному рівні кримінальної відповідальності за порушення честі, гідності та ділової репутації особи. Навіть коли зʼявляються такі позови, журналісти не мають перейматися тим, що на них може очікувати судимість чи навіть строк увʼязнення, адже це буде перешкоджати розслідуванням та поширенню інформації у суспільному інтересі. Крім того, аналітичні матеріали Ради Європи, як-от дослідження щодо свободи медіа та захисту репутації підкреслюють, що однією з найбільших небезпек дифамаційних SLAPP-позовів є завищені позовні вимоги (сума моральної компенсації у шестизначних числах або надмірні судові витрати) мають охолоджуючий ефект для свободи вираження.

Зрештою, Рада Європи, як розпорядник Плаформи для популяризації захисту журналістів та їх безпеки, визначає погрози судовими позовами як один з поширених і серйозних видів загроз для журналістів, з якими держави мусять боротися в рамках реалізації обовʼязків із захисту свободи вираження поглядів.

ЄСПЛ. На рівні принципів судова практика стосується визнання зловживанням надмірних компенсацій, які суди гарантують позивачу, якщо він виграє провадження щодо дифамації. Наприклад, у Independent Newspapers (Ireland) Ltd v Ireland друковане медіа поширило низку статей про консультанта з публічних відносин, частина з яких стосувалася інтимних звʼязків з міністром. В результаті успішного судового позову, медіа було вимушене заплатити близько €1,250,000 моральної компенсації, що ЄСПЛ назвав надмірним і обтяжливим для свободи вираження. Суд також наголосив, що на рівні принципу для таких сум компенсації завжди має бути надзвичайно серйозне обґрунтування та запобіжники від створення охолоджуючого ефекту.

Насправді ж, подібні підходи існують у практиці ЄСПЛ ще з часів Handyside v the UK (1976 року), де суд заявив, що образливі, шокуючі та тривожні висловлювання все ще є захищеними, а отже, не кожен поширений матеріал автоматично стає підставою для судового позову. Більше того, якщо фігурантом журналістського матеріалу є політик чи інший публічний діяч, як у Falzon v Malta, суди мають враховувати суспільний інтерес у тому, щоб знати як особисте життя таких людей впливає на їх громадську/публічну діяльність. У Olafsson v Iceland, до речі, ЄСПЛ також підкреслив, що спроба використовувати дифамаційні позови для приховування суспільно важливої інформації і перенесення її з публічної в приватну площину є порушенням права на свободу вираження, тож держава має запобігати або зупиняти такі ініціативи.

Зрештою, у славнозвісному Steel and Morris v the UK (справі щодо нібито дифамації проти McDonald’s), ЄСПЛ наголосив, що активісти з низькими доходами не можуть сплатити штраф на кшталт €40,000 і ключовою задачею держави є захист таких осіб від зловживань судовими провадженнями з боку інших. 

ОБСЄ. Офіс Представника ОБСЄ зі свободи медіа солідарно із Радою Європи виступає проти криміналізації дифамації, наголошуючи, що журналістам не має загрожувати кримінальне покарання за їх роботу, навіть у випадках, коли вони допускають помилки. І хоча ОБСЄ ніколи напряму не згадувало концепції SLAPP,  починаючи з 2019 року організація наголошує на тому, що держави мають встановлювати запобіжники від зловживань правовими механізмами для придушення вільної журналістики чи перешкоджання суспільному дискурсу.

ЄС. Глобальна дискусія щодо протидії SLAPP почала з відкритого листа євродепутатів до Європейської Комісії у 2018 році. Оскільки жорстке регулювання потребувало консенсусу, перші кроки щодо протидії зловживанням судовими позовами були зроблені у двох напрямках: фінансування проєктів, які захищають журналістів під час судових позовів, та розробка Пан-європейських анти-SLAPP правил (щодо захисту журналістів розслідувачів), які хоч і не мали прямого ефекту на зміну національного законодавства, але створили тенденцію до пошуку більш жорстких відповідей на SLAPP. 

Додатковий захист для викривачів також було встановлено Директивою про викривачів (2019), яка зобовʼязує держави захищати від переслідувань осіб, які розкривають інформацію про вчинення таких порушень як корупція, відмивання коштів, злочини проти довкілля тощо. Втім, самої Директиви виявилося недостатньо для захисту медіа, журналістів та правозахисників від SLAPP. Тож, спершу Європейська Комісія та Рада Європейських Міністрів видали дві окремі рекомендації, а згодом почалися розмови про впровадження спеціальної Директиви. Зрештою, у 2024 році зʼявилася Анти-SLAPP Директива – документ, який встановлює рамкові стандарти протидії SLAPP, які держави згодом мають адаптувати в національних законах.

Анти-SLAPP Директива. Хоча громадські організації та представники академічної спільноти досить критично відгукувалися про цей документ, він є суттєвим зрушенням в питаннях протидії SLAPP. Основними новелами Директиви є:

Процедурні гарантії. Відповідачі у SLAPP-справах, можуть просити суд відхилити явно необґрунтований позов на ранніх етапах. Якщо провадження визнано зловживанням, суд може перекласти на позивача судові витрати, включаючи кошти на юридичне представництво відповідача. Суд також може зобов’язати позивача компенсувати збитки, понесені відповідачем;

Транскордонні спори та судові рішення третіх країн. Згідно з Директивою, справа вважається має транскордонні наслідки, якщо елементи, що мають відношення до справи, а також обидві сторони спору знаходяться поза межами держави ЄС, в якій суд збирається розглядати справу. Якщо особа, яка проживає в ЄС, є ціллю SLAPP у третій країні, держави-члени ЄС повинні відмовити у визнанні та виконанні такого рішення, якщо воно вважається явно необґрунтованим або становить зловживання у відповідній державі-члені;

Додаткові заходи. Держави-члени мають запровадити правила, які б дозволяли асоціаціям, організаціям і профспілкам підтримувати відповідача або надавати інформацію під час провадження. Для підтримки потерпілих від SLAPP держави повинні надати інформацію про процесуальні гарантії та засоби правового захисту, доступні жертвам SLAPP.

Першу анти-SLAPP скаргу відповідно до Директиви вже подали Greenpeace у Нідерландах проти американської компанії, яка повсякчас користується дифамаційними провадженнями для перешкоджання роботі активістів. Підставою для подання скарги стало провадження на $300,000,00, ініційоване компанією Energy Transfer за відкритий лист Greenpeace. Важливо, що позов від енергокомпанії було подано у Північній Дакоті, а саме анти-SLAPP провадження – на території ЄС. Тож це буде хорошим прикладом для тестування того, як працюють положення Директиви щодо транскордонних спорів.

Організації, що працюють у сфері захисту постраждалих від SLAPP зазначають, що Директива має бути перенесена у національні законодавства належним чином, аби стати ефективним інструментом захисту. А, отже, у цій царині слід докласти ще чимало зусиль. Ба більше, оскільки для SLAPP часто характерні позови в різних юрисдикціях, важливо забезпечувати захист не лише в європейських країнах, а і адвокатувати законодавчі анти-SLAPP зміни в інших державах. Важливо, що проблему усвідомлюють у Канаді, США і Австралії, де законодавство на рівні штатів починає встановлювати все більше засобів протидії SLAPP.

Тим часом, Коаліція проти SLAPP в Європі паралельно підтримує не юридичні, але репутаційні механізми тиску на ініціаторів SLAPP. Однією з кампаній є “Галерея сорому” – реєстр найгучніших SLAPP, які були подані проти активістів, журналістів та правозахисників у Європі. Примітно, що значна кількість відповідачів у подібних справах – саме жінки. Чому так стається та якими є наслідки SLAPP для жінок? Пропонуємо розібратися.

Гендерний вимір SLAPP: чому завжди страждають жінки?

Коаліція проти SLAPP в Європі зазначає, що більшістю постраждалих від SLAPP є журналісти, правозахисники, активісти та особи, що поширюють інформацію в суспільному інтересі. І, здавалося б, особливих гендерних питань в цьому контексті немає – будь-який журналіст може раптово отримати судовий позов. Проте дві важливі особливості SLAPP все ж таки напряму повʼязані з гендерними питаннями: тематики SLAPP-позовів та вибір жінок як переважних цілей для таких проваджень.

Гендерно-чутливі тематики. Поширені SLAPP стосуються не лише корупційних чи довкільних тем. Публічні скандали щодо сексуальних домагань також часто супроводжуються позовами від фігурантів таких історій. Статистика Women in Journalism вказує, що найпоширеніші теми для SLAPP у гендерній сфері: домагання на робочому місці, сексуальні домагання та гендерна дискримінація (як парасолькове явище). Одна з найбільш небезпечних SLAPP-хвиль почалася реактивно на рух #MeToo, коли звинувачені в домаганнях і зґвалтуваннях чоловіки почали позиватися щодо дифамації. У цієї тенденції є одразу декілька глибоко негативних ефектів: 

• по-перше, позивачі вимагають припинення поширення і подальшого нерозголошення інформації про такі справи, що змушує постраждалих від гендерно зумовленого насильства мовчати, а їх історії зникають з публічного простору;
• по-друге, якщо справу виграє позивач, це дискредитує постраждалих від гендерно зумовленого насильства і навіть призводить до звинувачень у вигаданості випадків насильства з боку інших постраждалих у схожих ситуаціях. Так, грецький суд змусив журналістку Елену Акріта заплатити €8,000 за критику тривіалізації зґвалтувань актором в рамках інтервʼю на телешоу, що спричинило хвилю критики і в бік інших осіб, які постраждали від такого злочину;
• по-третє, це створює загальний охолоджуючий ефект, адже жінки починають боятися надмірної публічності чи осуду, судових переслідувань, наслідків у професійній сфері, відповідальності за наклеп чи погроз, якщо вони оприлюднять власні історії, повʼязані з випадками гендерно зумовленого насильства.

Один з найбільш ілюстративних прикладів того, яку шкоду спричиняють SLAPP у гендерній сфері і як суди можуть вчасно її зупинити є справа Прії Рамані  — індійської журналістки, яка опублікувала відкритий лист до “Харві Вайнштайнів всього світу” у Indian Vogue. Цей лист містив інформацію про інцидент домагань з боку її боса, який на момент винесення цієї справи в публічну площину був Міністром закордонних справ Індії. Щонайменше 12 жінок підтримали її звинувачення і доповнили їх власним досвідом. Міністр подав у відставку і паралельно подав до суду щодо дифамації. В результаті, суд наголосив, що “постраждалі від сексуального насилля не можуть бути покарані за те, що вони виступають проти домагань, шляхом дифамаційних спорів, адже репутація однієї особи не може бути захищена ціною жіночого права на гідність”.

Схожа ситуація була в парижській юрисдикції, де Сандра Мюллер, журналістка і одна з лідерок французького руху #MeToo, отримала позов про дифамацію від чоловіка, що домагався до неї (медіаконсультанта та колишнього виконавчого продюсера). Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, який примушував її заплатити €15,000 компенсації. Одним з аргументів було те, що журналістка діяла добросовісно.

В юрисдикціях з передовою практикою у справах, які мають ознаки SLAPP суди заохочують громадські та правозахисні організації писати коментарі та інтервенції. Така практика є поширеною у Канаді, де суди неодноразово зверталися до кризових центрів допомоги постраждалим від зґвалтувань та дослідницьким інститутам у сфері гендерно зумовленого насильства, щоб отримати більше актуальної інформації про те, які наслідки можуть бути для потерпілих від того чи іншого рішення. Однією з найефективніших інтервенцій стала справа Maia Bent, et al. v Howard Platnick, et al.

Схожа історія відбувається у сфері захисту прав ЛГБТІК-спільноти. Наприклад, у канадській справі Hansman v Neufeld обраний член наглядової ради державної школи Нойфілд почав публікувати Facebook-дописи щодо шкідливості одностатевих шлюбів для дітей та “порушенні прав дітей тим, що їм надається право на гендерну самоідентифікацію”. Коментуючи такі дописи у своєму інтервʼю, викладач Хенсман назвав Нойфілда “фанатиком”, за що отримав дифамаційний позов. Втім, скориставшись Актом про захист громадської участі, канадські суди визнали позов SLAPP, оскільки тема мала суспільний інтерес і засуджувала дискримінаційні висловлювання іншої особи. По суті, суд підтримав право на так зване “контр-висловлювання”.

До речі, схожа проблема щодо дискримінації ЛГБТІК тривалий час існує в Польщі. Співавтор Atlas of Hate наголошує, що SLAPP-позови подають політики, церква і високооплачувані юристи проти невеликої групи активістів і правозахисників, які часто не мають коштів на те, щоб оплатити адвокатів. Популярна тема, за яку політики намагаються притягнути польські медіа до відповідальності, охоплює і питання заборони абортів та інших дискримінаційних політик щодо жінок, які наразі активно обговорюються у Польщі

Жінки, як цілі SLAPP. Навіть коли справи напряму не стосуються гендерних питань, жінки частіше за чоловіків отримують судові позови за публікацію “незручної інформації”. Особливо популярними такі позови є, наприклад, в Італії. На щастя, італійські суди починають визнавати їх SLAPP та закривати провадження на ранніх стадіях. 

Хорошим прикладом є справа Сари Манісери, в якій дифамаційний позов було відхилено через явну необґрунтованість. Зокрема, під час нагородження однією з журналістських нагород, Манісера у своїй промові згадала, що мафія вже проникла у процеси укладання публічних договорів та урбаністичні проєкти. І хоча справу було закрито, провадження тривало з вересня 2022 року по липень 2024.

Хоча, не всі справи є успішними для журналістів. Більшість дифамаційних позовів ініційованих італійською премʼєркою Джорджією Мелоні, наприклад, закінчуються сплатою компенсації політикині. І журналістки Джулія Кортезе та Рула Хебреаль, і письменник Роберто Савіано були вимушені заплатити від €1,000 до  €5,000 компенсації за публічні образи Мелоні. Примітно, що Мелоні переважно позивається до жінок.

До слова, схожі ситуації зі зловживаннями впливом та службовим становищем існують в багатьох країнах. Так, у Бразилії таким чином намагаються змусити журналісток-розслідувачок мовчати про корупційні злочини уряду (на щастя, суди переважно відхиляють справи). У Сербії журналістку намагаються притягнути до відповідальності за образу правосуддя через розслідування проти судді апеляційного суду, ймовірно причетного до вбивства журналіста. Міжнародна компанія намагається тягати по судах мексиканську активістку Фабіолу Кортес Міранду за підтримку судового спору, ініційованого корінним населенням Майя проти незаконних дій компанії (тут, до речі, адвокати позивача вимагають ще й розкрити всі дані банківських рахунків Міранди). І це лише декілька прикладів в океані зловживань.

Куди ховатися від SLAPP в Україні?

Спільне дослідження Коаліції проти SLAPP в Європі та Фундації імені Дафни Каруана Галіції вказує на те, що з 2010 по 2023 роки лідерами за кількістю зареєстрованих в судах SLAPP є Польща (135 справ), Мальта (91 справа), Франція (90 справ), Італія (62 справи) і Сербія (56 справ). Втім, Україна має не настільки великий відрив від лідерів, як хотілося б – відповідно до згаданої статистики, в цей часовий проміжок національні суди встигли зареєструвати 31 справу, яка має ознаки SLAPP. Насправді ж, випадків судових переслідувань у форматі SLAPP набагато більше. 

І хоча переважно такі випадки стосуються спроб притягнути до відповідальності розслідувачів, резонансні ситуації не оминули і спроб притягнути дифамацію у дискусію про гендерно зумовлене насильство. Наприклад, у 2017 році в рамках всьо того ж #MeToo, який в Україні набув форми #ЯНеБоюсьСказати, Дарʼя Андреєва написала у мережі допис, в якому згадала трьох осіб, що домагалися до неї в різні періоди. Реакція була неоднозначною. В той час як на попередній аналогічний допис без імен відреагували підтримкою, допис з оприлюдненими іменами читачі сприйняли критично. Навіть більше, тогочасний директор адвокаційного центру УГСПЛ Борис Захаров навіть почав звинувачувати авторку у поширенні дифамації та ще й порадив “звернутися до психіатра”. Він не був ані фігурантом історії, ані експертом, спеціально запрошеним відкоментувати цю ситуацію. 

Годі й говорити, що такі коментарі спричинили значний суспільний розголос. По-перше, тому що їх автором виявився правозахисник. По-друге, бо незалежно від сумнівів у достовірності інформації на таку сенситивну тему, цькування потерпілої це те, чого не можна толерувати за жодних обставин. Зокрема тому, що це популяризує культуру замовчування випадків гендерно зумовленого насилля через страх суспільного осуду. До речі, правозахисна спільнота визнала такі коментарі щонайменше неетичними, а також наголосила на відсутності, на момент цього епізоду, будь-яких ефективних механізмів для притягнення винуватих до відповідальності. Це ж, в свою чергу, часто робить публікації в мережі єдиним важелем впливу на порушників.

Втім, на додачу до теми гендерно зумовленого насильства, в Україні досить поширеними є і так звані “класичні” SLAPP, подані проти жінок. Перш за все, варто відзначити, що позови проти журналістів, активістів та правозахисників в Україні в цілому не є дивиною. Наприклад, в 2019 році заступник голови СБУ Семочко позивався проти журналістів проєкту “Наші гроші з Денисом Бігусом” за цілком достовірну статтю. Сьогодні такий позов би точно вважали SLAPP, а от пʼять років тому журналісти програли суд і навіть отримали арешт на банківські рахунки через те, як суди протлумачили слово “родичі”. Подібних випадків в національній практиці – сила силенна. Не оминули SLAPP-позови і теми захисту довкілля – найчастіше вони стосуються місцевих активістів у громадах. 

Водночас, у 2023 році збільшилася кількість SLAPP-позовів проти жінок. Одна з найвідоміших справ – позов проти журналістки “Слідство.Інфо” Яніни Корнієнко від українського бізнесмена Сергія Семенюка. Журналістське розслідування стосувалося звʼязку клінінгових компаній Семенюка, які прибирали українські стратегічні підприємства, банківські та енергетичні обʼєкти, із російським бізнесом. В рамках цього SLAPP-позову про дифамацію адвокат позивача ще й заявив про наклеп з боку іншої особи  – Владислава Гріндака. При чому, до справи його долучили, тому що він перепостив дослідження на своїй Instagram-сторінці. І саме це стало підставою для розгляду справи за його місцем проживання – у Дніпрі. 

У 2024 році позов проти “Слідство.Інфо” та Яніни Корнійчук подав співробітник ДБР. При цьому, характеристики цього позову також цілком відповідають ознакам SLAPP  — крім самого медіа, відповідачкою залучили ще й журналістку. Про те, що цей випадок має ознаки SLAPP заявив і голова парламентського комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин.

Часто судові провадження проти журналісток поєднуються із фізичними погрозами. Так, коли у 2021 році здійснили напад на журналістку ІМІ Альону Березу після її допису про можливе хабарництво у місцевій поліції, начальник управління поліції в Одеській області подав на неї до суду за дифамацію. І хоча прямого звʼязку між нападом та судовим провадженням немає, збіг обставин щонайменше підвищує рівень тиску на журналістку.

Іншим прикладом є позов проросійського діяча Андрія Портнова проти керівниці проєкту “Схеми” Наталії Седлецької. І тут знову та сама схема – поданий у квітні 2023 року позов не націлений на медіа, що випустило матеріал, а стосується його очільниці. Важливо, що сам оскаржуваний матеріал стосувався історії з підпалом авто редакції та погроз Портнова – тобто інформації в суспільному інтересі. Втім, українські суди пристали на позицію позивача (ніколи такого не було – і от знову!).

Ці справи демонструють низький рівень процесуального захисту, який національне законодавство гарантує журналістам, активістам та іншим особам, що діють в суспільному інтересі. Ані цивільне, ні кримінальне процесуальне законодавство не містять поняття SLAPP. Єдине, чим можна оперувати в таких випадках – явна необґрунтованість позовних вимог. Але для цього журналісти щонайменше мають витратити час та кошти на участь у провадженні (навіть на початкових його етапах), а рішення суду не є гарантією відсутності подібних позовів у майбутньому.

На щастя, дискусії щодо оновлення законодавчої бази вже почалися. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення вже організовує дискусії з представниками Ради Європи щодо імплементації стандартів протидії SLAPP. Крім того, Попередні законодавчі та політичні пропозиції  для впровадження стандартів Ради Європи та ЄС щодо протидії SLAPP в Україні містять ряд чітких рекомендацій щодо оновлення процесуального законодавства (не лише процесуальних кодексів, а і, наприклад, Закону України “Про судовий збір”), а також прийняття окремого закону, який визначатиме поняття SLAPP, його характеристики і встановлюватиме додаткові процесуальні гарантії для можливих потерпілих. 

Нові вектори руху

Оскільки Україна активно рухається євроінтеграційним шляхом, імплементація Анти-SLAPP Директиви є питанням часу. Водночас, варто усвідомлювати, що Директива потребує адаптації її положень до національної правової системи та розробки багатьох комплексних механізмів. Частина з них передбачають залучення позазаконодавчих інструментів та навіть недержавних акторів. Для цього важливо, щоб усі стейкхолдери у сфері протидії SLAPP належним чином впроваджували міжнародні стандарти. Особливу увагу слід звернути на такі аспекти:

• розробити план імплементації Анти-SLAPP Директиви та Директиви про захист викривачів в рамках євроінтеграційних процесів;
• розробити і впровадити законодавство щодо протидії SLAPP, яке включає визначення та основні характеристики SLAPP, а також особливості виконання рішень третіх країн у справах, які мають ознаки SLAPP;
• оновити процесуальне законодавство відповідно до рекомендацій Ради Європи для забезпечення протидії SLAPP, включно з процесуальними кодексами, Законом України “Про судовий збір”, Законом України “Про безоплатну правову допомогу”, Законом України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, Закон України “Про міжнародне приватне право” тощо;
• створити механізми для моніторингу та підвищення обізнаності про шкоду від SLAPP, включно з тренінгами для суддів, прокурорів та адвокатів;
• оновити Правила адвокатської етики, доповнивши їх положеннями про неетичність SLAPP, способів виявлення SLAPP на ранніх етапах представлення клієнта і загального підходу до ведення таких справ (приклад етичних правил у Британії);
• забезпечити можливість безоплатної вторинної правової допомоги (pro-bono захисту) відповідачам у справах, що мають ознаки SLAPP;
• створити механізми для фінансової та психологічної підтримки постраждалих від SLAPP, особливо у ситуаціях, повʼязаних з тематикою гендерно зумовленого насилля; 
• розробити належну законодавчу рамку щодо відповідальності за домагання та будь-які інші прояви гендерно зумовленого насилля.

Авторка: Тетяна Авдєєва, консультантка ГО “Жінки в медіа”, старша юристка Лабораторії цифрової безпеки.

Цей аналітичний матеріал вийшов за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів у межах проєкту “’Посилення стійкості журналісток в Україні: протидія онлайн-насильству та гендерній дезінформації”, що реалізується ГО “Жінки в медіа”.