Війна чи сліди від неї? Що показують на кінофестивалі про права людини Docudays
Війна чи сліди від неї? Що показують на кінофестивалі про права людини Docudays

Війна чи сліди від неї? Що показують на кінофестивалі про права людини Docudays

Docudays UA – ідеальний лакмусовий папірець всього людського: найгіршого і найкращого.

Оригінал публікації – за посиланням на сайті УП.

На фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, що відбувається нині, показують 71 фільм із 38 країн світу. Кінооглядач УП.Культура і військовий ЗСУ Ярослав Підгора-Гвяздовський каже, що так чи інакше більшість з них розказують про війну. І аналізує, як саме про війну розповідають програмні фільми кінофестивалю.

Docudays UA – ідеальний лакмусовий папірець всього людського: найгіршого і найкращого. Втім про війну тут говорять переважно лише як про те, до чого вона призводить, а не про неї саму.

Війна може відбуватись десь там далеко, як в ірландсько-україно-французькому фільмі "Санаторій". Хоч і все одно поруч. Бо ж наша війна – це все одно коло, в колі нас.

Війна проїжджає крізь нас, мов поїзд з польсько–литовських "Поїздів" часів І-ї чи ІІ-ї світових. Або залишитись в глибокому минулому, як в колумбійській "Лагуні воїна", стосуючись подій початку XIX сторіччя. Так чи так, кіно показує наслідки – травми війни, вчинені нею.

І дуже зрідка війна показана тут і зараз, в лоба, очі в очі, те, що відбувається до наслідків, до зроблених слідів – в сам момент ступання ноги, – на "Докудейсах" майже не видно. Бо це ледь не табу – говорити про війну, якою вона є. Не просто говорити "про", а показувати "як" – така майже така ж крамола, як і говорити про секс. Наче це занадто нечемно, занадто прямолінійно, нетолерантно, і зачіпає соромітське...

Війна часто викликає підкреслено лицемірне ставлення, насправді, продиктоване граничною чесністю мало контрольованого страху смерті. Страх примушує мовчати, страх примушує боятися.

Можливо тому Європа стільки часу після початку повномасштабного вторгнення РФ відсувала військову допомогу Україні, фактично закриваючи очі від страху, що це все перейде до неї. Недалекоглядно, майже по–дитячому, вважаючи – "того, чого не бачу, того не існує".

Практично "бачать" все лише самі українці. Вони не просто "наважуються" на це дивитися – вони цю вагу вивозять самі, на своєму горбу, своєю психікою, своїм життям. Не всі, звісно. Ті, хто залишився і воює, ті, хто допомагає воюючим, ті, які не закрили очі на війну. І саме такі здатні бачити фільми про все це, без страху дивитися в очі жаху.

Його все ж подекуди показують на Docudays UA. Наприклад, "2000 метрів до Андріївки" від володаря Оскара Мстислава Чернова показали в програмі DOCU/СВІТ. Рідкісне кіно, надзвичайне, справжнє. Формально подібний до гіпер–реалістичного фільму Олега Сенцова "Реал".

"2000 метрів..." – це масштабований "Реал" з доданими іншими складниками кіномови. Окрім самого занурення в бій, окрім статики перебування в окопі чи під обстрілом, тут є рух, рух сценарію від точки А до точки Б. І це показано максимально предметно, дієво і чуттєво водночас.

Мстислав Чернов і герої його фільму "2000 метрів до Андріївки"
Docudays UA

Чернов разом з бійцями рухається крізь посадку – якої вже давно нема, залишилися тільки штурпаки дерев. Бій триває майже весь час, впродовж всього слідування до Андріївки. І шлях ділиться дослівно метрами: ось залишилося 1000 метрів, ось 600, ось 100. І кожен метр позначений стріляниною і загибеллю прямо в кадрі.

Чернов, і знімаючи сам, і використовуючи камери на шоломах бійців, описує бачене своїм тихим нейтральним голосом, пам’ятним з "20 днів у Маріуполі", додаючи, наприклад, опис запахів.

Це документальне кіно в найпрямішому його значенні – фіксація подій в їх активному розгортанні: знищення росіян, загибель наших воїнів і крики солдат під час бою. Тут не фільтрується лексика, і російські матерні слова, здається, стають окремою мовою, якою тільки й можна говорити з росіянами і про росіян.

Звісно, уникнути показу "2000 метрів до Андріївки" було неможливо – це центральний український документальний фільм 2025 року. Але понад це фестиваль фільмів такого штибу не показав – шоковий контент, відверте зазирання в очі війні, трагічність та болючий полемічний підтекст напевно перевершує здатність цивільного глядача сприймати військові реалії.

Проте, навіть якщо кулі не летять в кадрі, опосередковано війна залишається в просторі і в душах. Як в "Санаторії" ірландського режисера Гара О’Рурка з програми DOCU/MAIN, де йдеться про санаторій "Куяльник" в Одесі, нібито за сотні кілометрів від лінії бойового зіткнення.

Але сирена тут так само гуде, сповіщаючи про можливу атаку дронів чи ракет. Тут так само є військові, просто вони лікуються після поранень. Одна пацієнтка говорить про війну і про перемогу, а інша, що війна закінчилася б, якби жінки пішли воювати. 40-річний чоловік свою самотність пояснює складністю когось знайти під час війни, а його мати при цьому кумедно–нетерпляче чекає на онуків.

Показ фільму "Зшиті кроки"
Фото: Стас Карташов, Docudays UA

В прекрасних україно–польських "Зшитих кроках" Аліни Максименко теж не має війни, але, як і в "Санаторії", війна чується в сиренах, звуках вибухів. І в напруженні від крокування цієї війни: дівчину з поламаною ногою та її старих батьків війна заскочила в Ірпені. І вони можуть опинитися в оточенні, окупації, а може, навіть, й гірше – в лапах росіян. Тому центральною темою фільму Максименко є саме відчуття наближення війни, у її кроках, відтак у страху людей, який проявляється у сварках, криках і нетерплячості. "Какое прощенное воскресенье, если такая мясорубка?" – питає батько героїні.

Обговорення фільму "Зшиті кроки" Аліни Максименко на фестивалі Docudays UA
Фото: Стас Карташов, Docudays UA

Здається, ще далі від війни герої короткометражки іранської режисерки Паріси Амінолахі "Дім, якого шукаєш" з програми DOCU/ЮНІСТЬ. Вони очевидно втікають – від війни? переслідування? утисків? – і переїжджають до іншої країни. Але опиняються в емоційній пастці, коли навколо нема їх знайомих, родичів і взагалі нема людей, тільки гарненький шведських будиночок, мир і спокій. Та відсутність співучасті, розради, діла, не позбавляє їх душі тривоги, досі наповнені відчуття дому, тільки дому втраченого.

Команда фільму "Мелітантропос" на показі
Фото: Сергій Хандусенко, Docudays UA

Можна емоційно реагувати на війну й так, як герої україно-австрійсько-французького "Мілітантропоса" з програми DOCU/УКРАЇНА – в одному епізоді хлопці ходять крізь залишки російської техніки, перевезеної до Києва, і б’ють її, бо це все, що вони можуть.

Звісно, не всі так роблять, деякі, котрі втекли на початку війни чи перевозили своїх родичів світ за очі, повернулися, щоб вдягнути піксель і стати у стрій війська. Деякі взагалі не втікали, і продовжують жити у воєнних умовах, як одна героїня, набираючи для своєї пічки порох з російських нерозірваних снарядів, знайдених в полі за селом.

Та все ж Docudays UA не є про війну, тим паче про нашу війну. Бо на 4 році повномасштабного вторгнення РФ війна поступово стала буденністю, як би це дико не звучало.

12 програм фестивалю не забиті фільмами про війну, лише точково торкаються неї, чи асоціативно згадують, коли показують інші війни, шукаючи суголосні деталі, схожі ідеї чи навпаки – протилежні причини.

Docudays UA показав документальну палітру світового кіно, де наша війна, та інші війни, є лише одними з кривавих кольорів, одним з поранень у тілі світу, побитого проблемами і болями, втім, не без рішень та одужання. Розв’язати гордіїв вузол можна – що говорить фестиваль Docudays UA. Хоча дехто пропонує просто "поглянути вгору, на зірки", на кшталт героя іспанської короткометражки "Звістка від них", – "і знайдете щастя в собі". Є ще в світі люди, на яких війна не залишила своїх слідів. 

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
Кино украинское кино кинопроизводство
Источник материала
Упоминаемые персоны
loader
loader