Коли етичність не заперечує емоційність. Кілька слів про фотографії нинішнього обстрілу, які не викликали скандалу та нарікань

Ваша авторка, гортаючи нині стрічку новин, спіймала себе на думці, що не побачила жодного фото, яке можна було б трактувати як неетичне, хайпожерське та спекулятивне. 

Нагадаю, хоча ви, певне, й самі пам'ятаєте, що за час повномасштабної війни в нас періодично спалахують дискусії навколо роботи фотографів. Це, вважаю, вкрай важливо, бо раніше на це особливої уваги не звертали. І не тому, що цього не було, а тому, що це толерувалося. Включно з принципами роботи медійників, які мали цілий список маніпулятивних фраз, які викликати сльози в героїв їхніх історій. Бо людина, яка плаче, — це завжди добре для кадру. 

Зараз у нашій журналістській спільноті фотографи опинилися під прицілом уваги вже самі. Доволі важливим і гучним став допис нашої колеги з «Новинарні» Настки Федченко, яка на 9 місяці вагітності втратила свого чоловіка, військового-морпіха Андрія Кузьменка.

Після похорону вона побачила світлини і, попри обурення, змогла досить детально та аргументовано пояснити, чому так фотографувати не можна. 

Прикметно, що фотограф Ян Доброносов перепросив і зрозумів свою помилку, більше її не повторюючи. Напевне, такі ситуації, попри біль, який вони завдають, є досить природними для нашої ситуації, бо досі маємо багато непроговореного. В етичній площині зокрема. Тому доводиться дискутувати і змінюватися у процесі. 

Дещо менше звернули увагу на світлини з похорону Євгенії, Ярини, Дарії та Емілії Базилевичів у Львові. Хоча випадок, як на мене, був вкрай важливим для професійного обговорення, бо фотографи у прямому сенсі лізли в труни й потім продукували безліч фото з великими планами. 

Далі ж був абсолютно трешевий скандал з акторкою Дашею Малаховою, яка поставила собі на обкладинку у фейсбуку фотографії загиблих у Кривому Розі Данила Нікітського та Аліни Куценко. Той випадок, коли список «а що не так» є дуже довгим: від незаблюрених облич дітей до стилістики самого фото і недоречності його на обкладинці соцмережі.

Тоді в медіа розкритикували перш за все Малахову, але трохи дісталося і титулованому автору світлини – Євгену Малолєтці. Утім, згодом він отримав значно більше. На пару з Владою та Костянтином Ліберовими. Ось тут почитайте про цю грандіозну колотнечу. Йшлося про їхні світлини після чергового обстрілу. По-суті, усього про два фото: закривавленого оголеного чоловіка, знятого доволі близько, і жінки з оголеними грудьми у машині швидкої. Обличчя обох були не заблюрені. 

Як це завжди відбувається у соцмережах, замість обговорювати саме ці дво фото дискусія понеслася у щось безкрайнє і дійшла до абсурду, бо люди почали придумувати якісь твердження і самі ж їх спростовуати. Тому пропозицію обов'язково блюрити обличчя на таких делікатних фото у якийсь карколомний спосіб почали сприймати як вимогу заборонити фотографувати взагалі і нічого нікому не показувати. «Як це так», – обурювалися люди. «Ви не хочете, щоб світ знав про нашу війну, та ви просто дурні!». 

Та й таке. Але також у цій дискусії йшлося про те, що для впливу на закордонні медіа та їхню аудиторію, потрібні вкрай емоційні роботи, щоб чіпляли, шокували і привертали увагу. Щоправда, наступного дня з'ясувалося, що жодне пристойне світове медіа саме ось ті дві неодназначні світлини таки не публікували. Адже було багато інших – і емоційних, і таких, які не порушують основи журналістської етики. 

І ось, що ми бачимо нині. Після чергового масштабного обстрілу Києва з'явилися справді багато дуже сильних фотографій, від яких усе всередині стискається. Але водночас їхні автори поставилися до тих, кого фотографують, з великою повагою. Це якраз той випадок, коли фіксується горе, але не порушується простір людей і вони лишаються суб'єктами, а не об'єктами історій. 

Чоловік та дружина стоять біля завалів, під якими знаходиться їхній син

Й головне – усі ці фото несуть значно глибші емоції, ніж просто шок від скривавленого тіла. Який, треба визнати, багато іноземців аж ніяк не воліють відчувати і просто прогорнуть. Подобається це нам чи ні. 

Але хіба ця фотографія не змусить їх зупинитися і задуматися трішки глибше?

Як і ця. 

Хіба вираз жаху на обличчі цього чоловіка не можна назвати емоційним посилом світу?

Скривавлену людину цілком можна сфотографувати на відстані й це не применшить трагічності ситуації.

Те, що не працює тупо «в лоб», як на мене, якраз і потрібно для впливу на іноземців. Бо це не маніпулятивно. Це щиро. Це перетворює зображення на історію. 

Тому лишається сподіватися, що на цьому дискусію навколо світлин можна буде закінчити. 

Фото: Суспільне, Ян Доброносов, Rеuters, Сергій Нуженко