НАТО-1949. Де спіткнулись?

Звісно, проблеми НАТО нікуди не поділись. Ось про них ми й поговоримо.

Досі вважаю, що Північноатлантичний альянс було створено не завдяки обставинам та рішенням, а лише всупереч ним.

Тож розглянемо проблеми, що виникли 1949 року перед новоствореним Альянсом. У нас є нова юридична особа. Жодних військових операцій чи досвіду за її плечима немає. На старті більше зусиль було кинуто на створення інституційної структури. Це, звісно, важливо. Однак це точно не лякає ворога й не мотивує своїх громадян (радше навпаки).

Північноатлантична рада стала центральним органом для ухвалення рішень. Комітет оборони відповідав за планування оборони. Також через нього йшов розподіл ресурсів. Тоді Альянс розробляв плани оборони на коротку та середню перспективу.

Тим часом новостворена спільнота зіштовхнулась із дефіцитом єдності. Франція, як я вже згадував у попередніх матеріалах, не бажала переозброєння Німеччини. Але тепер саме на цьому наполягала Велика Британія. Конфлікт буквально на рівному місці.

Не стимулювала об’єднання й економічна ситуація. План Маршалла запрацював, та для його результатів не вистачало часу. Відповідно, модернізація армій ускладнювалась через брак ресурсів, а сама Європа надто сильно залежала від США. Щоправда, тоді її хоча б можна було зрозуміти, на відміну від наших часів.

І головна проблема. Хоч у США і вдалось обійти лобі ізоляціоністів, усе ж скептичні настрої щодо Альянсу впливали на політику. Точніше, ставали приводом для вагань щодо серйозних військових зобов’язань.

А що тут мав робити СРСР? Звісно, він брав уже готові негаразди та всіляко їх посилював інструментами власної пропаганди. І не слід забувати, що пропаганду цю на місцях одразу підхоплювали як радянські агенти, так і корисні ідіоти. Загалом, проблем і так вистачало, але це був додатковий тиск.

Проте провокації не вдались. Незважаючи на ці виклики, НАТО скоординувала військову стратегію, що в майбутньому стане основою для інтеграції держав до Альянсу. Також було створено регіональні планувальні групи (RPG). Їх можна критикувати, але все ж не забувайте: ми говоримо про перші кроки великої структури, яка вже мала проблеми, а ще їй заважав монолітний авторитарний суперник.

Певною мірою доленосним для НАТО став 1950 рік. По-перше, радянські вчені таки розробили водневу бомбу, що змусило опонентів Москви ворушитись пошвидше. А щоб двічі не вставати, СРСР усе більше об’єднував зусилля з комуністичним Китаєм.

По-друге, у травні союзники нарешті змогли домовитись щодо Німеччини, аби це питання не заважало більш нагальним потребам Альянсу. На засіданні в Лондоні узгодили питання економічної інтеграції держав (так званий план Шумана). Ще було створено Раду заступників (Deputies Council) для постійної координації дій.

По-третє, щойно згаданий план Шумана дав змогу перетворити європейський баг на фічу. Поки захід континенту лише збирався повстати з руїн власної промисловості, Франція запропонувала відбудувати її з урахуванням спільних інтересів. Відбулась інтеграція вугільної та сталеливарної промисловості європейських держав.

По-четверте, країни-учасники нарешті домовились про значне збільшення військових витрат (пора б уже, і так затягнули). Цей крок зміцнив американську підтримку Альянсу, який нарешті переставав бути нахлібником.

По-п’яте, 25 червня 1950-го Північна Корея вторглась на територію свого південного сусіда. Це й стало каталізатором для трансформації НАТО з політичного альянсу в військову організацію.

Ймовірно, більш ранній перехід до бойових дій на Корейському півострові міг застати новостворений Альянс у зовсім розібраному стані. Але вийшло так, що в останній вагон поїзда учасники все ж застрибнули. На момент, коли корейці зробили перший постріл, між американцями та їх європейськими партнерами вже було узгоджено всі ключові моменти: від спільних економічних кроків до спільних витрат на оборону.

Я не знаю, що має перезапустити НАТО вже за наших часів, і чи можливо це взагалі. Європа втратила дуже велику кількість промислових об’єктів, які раніше були гарантією її військового потенціалу. Цього разу для таких утрат не знадобилась навіть велика війна. Вистачило бажання пожити комфортно, не розуміючи ціну такої стратегії.

Сподіватись не хочу, бо сподіватись ліпше на свою державу й армію. Але все-таки хотілося б вірити, що європейці прокинуться не від чергового стуку в двері прикладом автомата, а до того. Так, як вийшло перед Корейською війною.