Сів я рахувати

Одного чудового дня, коли випала вільна хвилинка, я поставив перед собою амбітну мету. Хоча би приблизно порахувати, скільки людей можуть виставити на поле бою наші країни-партнери у Європі. Якщо захочуть. Або якщо їм доведеться.

Чудовий день був останнім із таких чудових днів, тому текст я встиг пообіцяти ще в лютому, а дорахував тільки влітку. На жаль, мав багато справ. На щастя, країни-партнери за цей час не те щоб якось сильно змінили ситуацію. Чи не на щастя?

Оскільки на даний момент мені чомусь уперто не бажають звітувати міністри та головнокомандувачі європейських держав, довелося рахувати зовсім приблизно. Вийшло таке: кадрових військових назбирається під пару мільйонів — 1,8 млн осіб. Резервістів трохи менше — 1,7 млн осіб.

Зауважте, що ці люди кепсько злагоджені між собою в польових умовах. Якість підготовки що кадрових, що резервістів залежить лише від совісті їх чиновників. Не ті нюанси, які зазвичай змушують повірити в диво.

Ж

Чому послідовники Штірнера не читають Штірнера?

Ще ми не знаємо, як у європейських країн склалось із засобами радіоелектронної боротьби у військах. Це щоб ті мільйони не стали сотнями тисяч за кілька тижнів інтенсивної обробки дешевими FPV-дронами.

Також ми не знаємо, яка ситуація із цими дронами в арміях, що не можуть похвалитись великою кількістю піхоти. Перекладаючи все на військову логіку, проти більшого за чисельністю супротивника Ганси та Люсьєни мають іти у бій без сучасних опцій на кшталт безпілотників. Бо масового запровадження щось не помітно.

Я читав, що французи начебто зацікавились дронами. Та не знаю, скільки кіл бюрократичного пекла ця новинка (для них) пройде, перш ніж їй дозволять з’явитися на перших масштабних навчаннях. Якщо ж не вчити людей роботі із цими засобами, годі й чекати від них якогось серйозного результату.

Війни не буде. Тільки морги перевіримо й мішки купимо.

Свідомо промовчав про саперів, які чаклують із бойовою частиною дрона. Так само, як молоко не випадає з-під хвоста корови вже у розфасованих пакетах, європейців чекає великий подив із безпілотниками. Виявляється, заводська збірка не гарантує вам виконання бойового завдання. Оце такі справи, шановні.

Окрім цього, є дуже погані новини з Китаю. Там випробували щось схоже на графітову бомбу, яка гасить будь-яку апаратуру з електрострумом, що підпадає під її вплив. Наче нічого страшного. Але це, як мінімум, вибита логістика, оскільки Китай зі своїми російськими братушками апаратурою ділиться доволі щедро.

Примітка редакції. Тут автора могла ввести в оману піар-кампанія КНР по державних медіа та їх сателітах. Графітова бомба – це загроза електростанціям та ЛЕП, а будь-яку електроніку може обнулити електромагнітний імпульс (ЕМІ). Уже навіть цікаво, хто його першим розробить як окремий вид озброєнь.

Так-так, Китай не дає росіянам зброю. Бо РЕБ для європейців не зброя, дрони не зброя, ось і графітна бомба явно на зброю не тягне. Вона ж не волає «піф-паф», убиваючи когось кулею в лоба. Хіба вагою, коли на голову йому випадково впаде.

Не буду кидатись шапками і кричати, що вільній Європі гаплик настав іще авансом. Коли західній людині, зманіженій під час чергового мирного застою, по голові вдарить — тоді вона багато чого вміє та може. На жаль, поки не вдарило, говорити про це із сусідами по континенту не має сенсу.

Поки 1,8 млн осіб без бойового досвіду зазнають перших бойових утрат, а додаткові 1,7 млн за їхніми спинами швидко проходять підготовку в навчальних центрах — за спинами других мають бути треті, четверті та п’яті черги. Тобто велика мобілізація. Більша за ту, яку європейські чиновники могли б уявити у своїх найстрашніших снах.

Губарєвскіс та Стрєлковскіс на підході?

Тобто призвати треба навіть не тисячу людей у мільйонній державі.

Запхати в навчальний центр необхідно навіть не українців, які після вашого навчання першого ж дня бойових виходів матимуть удвічі більше досвіду.

Коли виявиться, що ваш навчальний центр роками просиджував камуфляжні штани та не навчить і мавпу поїданню бананів, доведеться робити щось і з цим процесом. Бо на фоні верещатимуть новини про нові втрати та нові загрози.

Велика війна стає можливою лише тоді, коли хтось не хоче ліквідувати її передумови. Маленьку війну так не зупиниш, бо все залежить від масштабів держави-жертви. Чи радше мішені.

Проте великий конфлікт завжди зачіпає надто багатьох. І логічно в такій ситуації запитати самих себе, що не було зроблено задля того, аби його унеможливити. Хтось скаже, що треба було більше говорити з агресором. Хтось додасть, що варто було ще раз зробити ставку на технології й не шукати собі людей у піхоту.

Що спільного в Курщини та країн Балтії?

Хоча насправді всі знатимуть, що за чотири неповних роки Європа могла набрати собі просто неймовірно грізну армію. Просто вона не хотіла цього робити.

Як казав Альбер Камю, колись ми задавалися питанням, де живе війна та що робить її настільки мерзенною; але тепер зрозуміло, де вона живе, бо вона в нас самих. Це не про роботу мінометів чи вибухи авіабомб. Це про те, що перед своїм розпалом війна десь мала заіскритися.

Її коріння сягає сердець людей, що дали їй перший поштовх десятиліттями власної байдужості. Тих, що потім навіть не змогли зібрати достатньо війська, бо раптом після цього вони програють наступні вибори.

Ми говоримо про приблизну цифру в 1,8 млн кадрових військових та 1,7 млн резервістів стосовно Європи, в якій живе трохи менше ніж 1 млрд людей. Ми говоримо про нестачу елементарних військових засобів стосовно Європи, чий сумарний ВВП рахують у трильйонах євро. Мабуть, Камю був правий.