Заморозь собі «кабіну»

В тилу дедалі більше людей мріють про «заморозку» конфлікту. І я розумію, чому. Багато чоловіків, якщо чесно, бояться йти в армію. Хтось утомився від війни, хтось скаржиться на економіку, хтось прикривається дітьми. Але в глибині душі ці балачки об’єднує страх перед окопами.

Політики теж грають у цю гру. Їм легше піаритися на гучних заявах про мир чи переговори, ніж брати відповідальність за непопулярні рішення, як-от мобілізація. Бо сказати «заморозьмо конфлікт» — це як роздати цукерки натовпу. Усі раді. А сказати «всі в армію, бо ворог не зупиниться» — це ризик утратити рейтинг.

Політики бачать, що народ боїться. Ну то навіщо ж людям пояснювати, що армія — це наш єдиний шанс вижити. Легше підігрувати страхам, обіцяючи «мир за просто так». І це не дурість. За кожним політиком стоїть команда, яка допомагає йому приймати рішення. Випадковостей чи наївності там не шукайте.

Чого не навчать у Сорбонні, але запросто — на курсах?

Бізнес теж хоче заморозки. У мирний час підприємництво — це круто, це про прибутки, інновації, розвиток. Однак під час війни відповідна аналітика часто зводиться до одного: як зберегти гроші, поки все не завалиться. Бізнесмени мріють про «стабільність», щоб повернутися до звичного життя. Торгувати, а не ховатися від дронів.

Та будьмо чесними. Вірити, що бізнес може передбачити хід війни чи щось вирішити, — це як чекати від банкіра, що він очолить армію та організує танковий прорив. Ці розрахунки якісні, та все ж про вигоду, а не про бойові дії.

Найболючіше, що навіть серед військових багато хто сподівається на «замороження». І я їх розумію. Коли ти роками тримаєш позиції, а люди в тилу, політики і бізнесмени мріють про «мир» замість того, щоб тебе підтримати, руки опускаються. І задумуєшся: для кого воювати, якщо вдома думають, як би швидше домовитися з ворогом?

Військові бачать, що їх не міняють. Заміни немає, бо мобілізація через одне місце. Виплати затримують, оскільки армія під час війни не в пріоритеті. Соцгарантії ветеранів більше про папірці, ніж про реальність.

Трохи статистики. 2024 року лише половина сімей загиблих отримали виплати вчасно, решта бігала за бюрократами. Судячи з дописів деяких телеграм-блогерів, у них із виплатами все було добре. І коли ти на передовій чуєш, як у тилу сперечаються про якусь дурню, а не про ротацію чи техніку, починає здаватися, що воюєш за порожнечу.

Та, на щастя чи на біду, війна не зупиниться. Ворог не відчепиться. Росія не для того прийшла, щоб просто розвернутись і піти, бо хтось у Києві чи Житомирі втомився. Що, бідненький, настраждався? Овва, як несподівано. Мабуть, агресор не цього добивався, правда ж?

Коли росіяни знищили Маріуполь, наш міцний тил просто забув про цю трагедію. Коли Бахмут із квітучого міста перетворився на згарище-привид, це теж забули. Кожну трагедію наші люди чомусь уперто не хочуть помічати. Що ж, аргумент не змінився. Надворі 2025 рік, і ворог усе ще бореться за наше знищення.

Думати, що це можна «заморозити», — це як піти домовлятися з лісовою пожежею чи землетрусом. На ще одну паузу може сподіватись тільки той, хто з 2014-го просидів у якійсь альтернативній реальності. Війна надовго, вкотре вам кажуть. Пора припинити тішити себе ілюзіями про мир задарма.

Якщо хочеш «заморозки», піди заморозь собі «кабіну». Щоб нижня щелепа міцно трималась коло верхньої. Інакше є ризик отримати в цю щелепу щось дуже неприємне.

Не думайте про легкі рішення, які найчастіше не працюють. Краще думайте про практичні моменти. Наприклад, ким ви хочете бути в армії. Варіанту «я не хочу» немає. Його придумали, щоб вам сподобатись. Бо, якщо ви не тікаєте за кордон та не хочете в українську армію, рано чи пізно є дуже великий ризик опинитись у російській.

Хочеш бути оператором дронів, медиком, логістом чи піхотинцем — обирай, але не ховайся. Бо кожен, хто відсиджується, додає тягар на плечі тих, хто вже на фронті. І не вірте, що можна «перечекати». Росіяни не чекають.

А ще думайте, хто вам продає цю мрію про «заморозку». Політики, блогери, бізнесмени — вони знають реальну ситуацію. Вони бачать, що фронт тримається на дуже обмежених силах, щоб якась там «демографія» вціліла та втекла до Польщі. Що людей бракує, що техніка зношується. І коли вони обіцяють «мир», це обман під видом наївності.

Я не здивуюсь, якщо армія почне вирішувати питання свого наповнення більш рішучими методами. Промовчу, якими саме. Хто в темі, той хоча б раз про це вже задумувався.

Бо є держава, яку ми боронимо. Держава чомусь не думає на державному рівні. Вона грається в половинчасті заходи, намагається всю війну пройти на плечах одних і тих самих людей. Обіцяє, щоб не дотриматись обіцянки. Знаєте, державу втрачати все одно не хочеться. Але тоді її треба покращувати.

Щоб вона розвинулась, їй для початку треба вижити. І якщо держава пручається проти ліків від своєї хвороби — що ж, ми її вилікуємо. Щоб не помирати всім одразу, за компанію.

І буде дуже кумедно, якщо армійські способи при всій своїй примітивності раптово спрацюють краще. Щоб дядечки в краватках не думали, що це на їхній геніальності все досі тримається купи.