Солдатський лист додому

Я прийшов до вас не з докором. Хочу дещо пояснити. Бо військових у нас тепер стільки, що говорити з ними цивільному населенню доведеться дедалі частіше. І хотілося б зменшити кількість конфліктів, бо дехто точно намагатиметься їх викликати.

Так, ми різні. Однак точно не тому, що хтось кращий чи гірший, чи якимось не таким був народжений. Усе через те, що наші дні тепер вимірюються іншими речами. Колись я теж рахував квартальні бонуси, проекти і кількість зустрічей. Тепер рахую дещо інше. Воно не таке гарне, але від нього залежить моє життя, життя моїх побратимів і те, скільки життів не вбереже сьогодні наш ворог. Звідси й інша оптика.

На фронті цінують не нагороди, звання та посади. Друге і третє важливі в тилових частинах, визнаю. Однак перше не схилить шальку терезів у будь-якій армійській структурі. Важливе те, що ти сам можеш зробити за певний відрізок часу — виявити ціль, накрити її, витягти пораненого, полагодити зв’язок, відвезти вантаж із точки А до точки Б. Суха практика.

Слушне питання: це ще кого куди реінтегрувати?

Деякі речі вриваються до системи цінностей не одразу. 2022 рік, наприклад, нічого не давав за знання іспанської. Проте зараз, із наростанням залученості іноземців із Латинської Америки, один із моїх побратимів успішно застосує це «колись непотрібне» знання в іншому підрозділі.

У нас також є дурнуваті начальники. На відміну від цивільного життя, тут ця дурість може коштувати не втрачених вихідних, а життів, техніки та позицій. Тому не дивуйтесь, якщо військовий при вас заявить, що вам його ніколи не зрозуміти. Це правда.

Не сердьтеся, коли ми щось кажемо різко. Це не через характер чи бажання виокремити себе з натовпу. А ще це дуже часто не про зневагу, а про ціну кожної помилки. Там, де ви можете «підправити завтра», у нас «завтра» іноді не настає.

На кого ж ще сердитися, коли тебе на позиціях не міняють?

Тому ми любимо прості речі: чіткі інструкції, справні машини, сухі шкарпетки, нормальний радіозв’язок. Любимо людей, які кажуть «Зроблю!», і роблять. І дуже втомлюємося від показухи: паперу замість справи, привезених не тих речей, затримок із причини «бо так склалося».

Тут особливо розумієш, що твоє життя не вічне. Твоє здоров’я не вічне. Та й ти сам, чисто у психічному плані — також. Кожна хвилина чогось коштує. Так ми переходимо до наступного серйозного пункту.

Ми стали простішими у суперечках. Щоб погодитись чи заперечити, можемо не витримувати довгі дискусії. Важливо зрозуміти: це допомагає справі чи заважає? Ось чому вас можуть не надто уважно слухати. Найімовірніше, одна з озвучених деталей уже визначила, погоджуються з вами чи ні. Будь ласка, не записуйте це в агресію.

На війні мало людей, які все своє життя були у війську. Зате багато тих, кому повернутись до минулого життя буде дуже складно. І це дуже часто болить, як незагоєна рана. Коли вчорашній менеджер уже не уявляє себе поза логістикою, і тому болісно реагує на розповіді про екс-колег, які страждають на економічному фронті. Коли людина, що закрила бізнес та пішла до війська, чує скарги від нинішніх бізнесменчиків.

Зате я зустрічав надто мало військових, які ставляться до тилу вороже. Щойно ви захочете піти до армії та спитаєте, куди краще спробувати податись — найвірогідніше, вам дадуть пораду. Підкажуть, куди звернутись і що казати. А чого не казати, навіть якщо дуже хочеться. До речі, під час таких обговорень буває найменше конфліктів.

Чому послідовники Штірнера не читають Штірнера?

Нам завжди доводиться цінувати час і максимально швидко вчитися чомусь новому. Бо ми вже добре відчули, що маємо тіла не із заліза чи титанового сплаву. Комусь уже за тридцять, комусь за сорок. Із кожною зимою холод пробирає глибше. З кожним днем недосип б’є все сильніше. Спина й коліна все ліпше запам’ятовують кожен день у броні.

Тому ми так упираємося в якісну форму, взуття, аптечки, транспорт, нормальні дрони й батареї до них. Це не забаганки. Лише бажання зменшити дурний ризик і дожити до потрібної дати. І я не про перемогу, звісно. Щось реалістичніше: до кінця БРки, до ротації, до відпустки, до переведення.

Найгостріше ріже не брак грошей (хоча це також), а брак чесності у розподілі ризику й ресурсу. Небезпека лягає рівномірно лише на плечі тих, хто або сам пішов до війська, або чесно виконав вимогу держави щодо цього. Буду відвертий, це дуже тисне. Але немає сенсу це приховувати чи заперечувати. Ця несправедливість надто помітна.

Патріота не купиш, а когось простіше…

Краще не романтизувати війну, та не боятись її. Це така ж робота, як і будь-яка інша. Високі лише ризики на ній. Однак необхідність виконувати покладені завдання має бути зрозуміла на четвертий рік повномасштабної війни. Дуже напружує, коли в людей немає розуміння цих процесів. За реакцією на це ховається накопичена втома та спільна відповідальність, яку нікому довірити ані на краплю.

Ми просимо не особливого ставлення. Лише розуміння. Найкращі цінності — користь, чесність, дисципліна. Коли ці три стають нормою і в армії, і в офісі — ми і стаємо однією країною. Так було на початку 2022-го, коли спільне бажання та, будьмо відверті, страх переважили ниці бажання окремих людей. А це й є найкоротша дорога додому.