Пам'яті молодшого сержанта Дмитра Музики

Повернувся з-за кордону, щоб стати на захист рідної землі

«Він завжди посміхався, навіть після найважчих виходів. І казав, що все буде добре. Я пишаюся ним за те, що він такий: сміливий, розумний, чесний, мудрий і відданий. Кохаю завжди та назавжди», - говорить про Дмитра дружина Марина.

Дмитро народився 30 червня 1993 року у селі Ковалівка Миколаївської області. Згодом із родиною переїхав до Вінницької області. Після школи вступив до професійно-технічного училища №14 у селищі Вороновиця, потім працював покрівельником.  

Свою службу Дмитро почав ще у 2017 році, коли підписав контракт із ЗСУ й приєднався до 131-го окремого розвідувального батальйону. Узяв собі позивний "Микита" - надихнувся спритним героєм казки Івана Франка, який завжди знаходив вихід із будь-яких ситуацій. Під час АТО/ООС брав участь у боях на Донеччині, зазнав поранення, отримав медаль «За відвагу». У 2019 році був поранений снайпером: куля влучила у бронежилет, уламки потрапили в око. 

Після демобілізації чоловік поїхав до Чехії, де займався ландшафтним дизайном. Планував відкрити станцію техобслуговування. Але з початком Великої війни одразу повернувся в Україну і вже 4 березня став на захист Батьківщини у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Був командиром машини взводу спостереження розвідувальної роти.  

«Казав, що він це зробив, тому що вже був навчений: був у розвідці й на полігонах, багато навчань і медичні курси пройшов, із парашутом стрибав. Його дуже хвилювало, що молоді ненавчені хлопці йдуть захищати Батьківщину і гинуть, а він досвідчений буде сидіти», - розповідає Марина. 

Дмитро брав участь у запеклих боях за звільнення Херсонщини та Донеччини, штурмував Любомирівку, Новогригорівку та Тернові Поди, зазнавав травм різних ступенів тяжкості, але завжди повертався у стрій. За свою службу здійснив понад 300 бойових виходів.  

Коли вороги стали впізнавати бійця за позивним "Микита", змінив його на "Анубіса" - давньоєгипетського бога, який вважався хранителем могил, покровителем померлих. «Як пояснив Діма, Анубіс не вбиває, а якщо так сталося, то проводжає у Країну мертвих. Діма був віруючою людиною. І говорив, що він не Бог, щоб вирішувати, кому жити, а кому гинути. Він намагався завжди тільки поранити, щоб знешкодити, але не вбити. Він нікого не вбивав у ближньому бою. Казав, що існує карма: колись я, а потім – мене», - ділиться жінка.

З Мариною Дмитро познайомився на початку Великої війни. Згодом спілкування переросло у стосунки. Марина згадує перше враження про чоловіка: він був дуже мовчазний, не звертав на неї уваги й весь час кудись поспішав. Тоді вона ще не думала про те, що Дмитро зробить їй пропозицію. «Я подумала, що ми б ніколи не могли із ним спілкуватись. Таким я його спочатку запамʼятала, думала всі його думки на фронті», - розповідає жінка.

Восени 2022 року підрозділ, у якому служив Дмитро, перевели на Донеччину. Там чоловік зазнав контузії і йому дали п’ять днів відпустки. Дмитро повіз кохану на свій улюблений пляж у Миколаєві, де й освідчився. «Ми запланували розписатись у травні 2023 року. Але у березні загинув його друг Ігор - бойовий медик», - ділиться Марина. На похованні побратима вони вирішили не відкладати своїх планів. 18 березня закохані зареєстрували шлюб у РАЦСі.  

Вдома із дружиною Дмитро був турботливим, ніжним, уважним навіть у побутових дрібницях. Марина згадує: коли вони ухвалили рішення бути разом, вона поїхала до чоловіка в Донецьку область. «Бувало так, що я могла бути єдиною цивільною в селі. Постійно переїжджали, я працювала онлайн, майже не бачила друзів. Але він усе робив для мого комфорту і щастя. І я була щаслива. Коли я їздила в Миколаїв на тиждень, він кожного дня заходив у магазин, набирав смаколиків і складав їх у ящик з-під БК. У тому ящику завжди були записки: "Я тебе кохаю", "Я сумую" - у кожній», - говорить Марина. 

Перед кожним виїздом чоловік залишав звістку, куди їде. Це були не точні координати, а напрямок чи населений пункт поблизу. Коли знав, що на позиції буде без зв’язку,  попереджав. «Він завжди дбав про мене, навіть коли сам був у небезпеці. Таких, як він, мабуть, і не існує. Я не знала, що так можна кохати. Мені нічого не було страшно поряд із ним. Страшно було втратити час з коханою людиною. Коли ти лежиш поруч із коханою людиною і він тебе обіймає - то хай та хата здригається від вибухів, яка різниця», - згадує дружина. 

У травні 2023 року "Анубіс" був старшим групи під час штурму Невельського на Донеччині: тоді вдалося взяти у полон 22 росіян. Проводив мінування в тилу ворога по маршрутах його висування у місті Красногорівка - були підірвані ворожа техніка та окупанти. Він неодноразово ризикував власним життям під час евакуації побратимів із поля бою, завжди повертався для виконання надважких завдань, якщо не виходило виконати їх одразу, був справжнім другом та надійним побратимом. Одного разу він встиг вивезти людей з оточення буквально за хвилини до того, як ворог замкнув кільце. Побратими довіряли Дмитру своє життя, на найважчі виїзди погоджувалися їхати тільки з ним. Він не боявся відповідальності, розробляв маршрути, міг виїхати на правильний шлях, орієнтуючись лише по кронах дерев. 

У 2024 році, на Великдень, побратими згадували, як "Анубіс" врятував їх з оточення. «Я завжди ним пишалася, але ось тоді мені здалось, що це не Великдень, а день слави мого чоловіка. Стільки про нього казали, стільки життів врятував. Про це не задумуєшся так, поки люди, яких врятували, не починають про це говорити», - пригадує Марина.   

1 липня 2024 року командир машини взводу спостереження розвідувальної роти військової частини А1619, молодший сержант Дмитро Музика загинув, виконуючи бойове завдання у Красногорівці Донецької області. 30 червня, за день до загибелі, Марина і Дмитро відсвяткували його останній день народження, бійцю назавжди буде 31 рік.  

Дмитро Музика був удостоєний державних нагород: відзнаки Президента України «За участь в антитерористичній операції», медалі «За відвагу», відзнаки «За службу державі», медалі «Захиснику Вітчизни», ордена «За мужність III ступеня». 

4 липня із полеглим воїном прощались на Вінниччині, а наступного дня його поховали на Мішковському кладовищі в Миколаєві. У Героя залишилася дружина, батьки та сестра. 

На сайті Президента Марина зареєструвала петицію із проханням надати звання Героя України молодшому сержанту Музиці Дмитру Олександровичу, яка вже набрала необхідку кількість голосів і перебуває на розгляді глави держави.

На фасаді школи села Попівка на Вінниччині встановили меморіальну дошку в пам’ять про випускника. На початку літа 2025 року Марина здійснила їхню спільну мрію й відкрила кав’ярню, яку назвала «Кіт Микита» в пам'ять про чоловіка: «Чому Кіт? Бо Дмитро безшумно пересувався й добре бачив у темряві, навіть розтяжки».  

Вічна пам'ять та шана Герою!

Фото з архіву Марини Музики, останнє фото - Суспільне Миколаїв

За матеріалами Вільне Радіо, Суспільне, Експрес