Урожай раздора: можно ли найти компромисс в аграрном споре Украины и Польши
Урожай раздора: можно ли найти компромисс в аграрном споре Украины и Польши

Урожай раздора: можно ли найти компромисс в аграрном споре Украины и Польши

Протести фермерів, заблоковані кордони, висипане зерно – ці картини надовго закарбувалися в пам’яті поляків і українців.

Хоча Варшава була та залишається одним із головних союзників Києва у війні з Росією, саме сільське господарство стало джерелом найгостріших суперечок.

Проте, як свідчить аналітичний звіт Фундації ім.

Стефана Баторія "Podzielone plony" ("Поділені врожаї"), вступ України до ЄС не обов’язково означатиме торгову війну в агросекторі.

Навпаки – це може стати шансом, але лише за умови, що обидві сторони винесуть уроки з попередніх криз, а Брюссель знайде розумні рішення.

Конфлікт двох агросвітів.

Сільське господарство у Польщі й Україні – це набагато більше, ніж сухі цифри у статистиці.

Воно є частиною культури, історичної пам’яті та важливим елементом національної безпеки.

Тож не дивно, що ця сфера викликає значно сильніші емоції, ніж інші галузі економіки.

Коли у 2023 році польські фермери перекривали прикордонні переходи, а вантажівки з українським зерном стояли в багатокілометрових чергах, соцмережі облетіли кадри висипаного зерна.

Для поляків це було традиційним символом протесту, а для українців – наругою над святинею.

Проте причина конфлікту – не лише у цінах на пшеницю.

В основі конфлікту – зіткнення двох різних моделей розвитку сільського господарства.

Польська модель заснована на дрібних, переважно сімейних господарствах, підсилених потужним переробним сектором і експортом продукції з високою доданою вартістю.

Натомість в Україні галузь сконцентрована в руках агрохолдингів, орієнтованих на масове виробництво сировини для світового ринку.

На початку 1990-х Україна мала вищий ВВП, ніж Польща, і значно більший аграрний потенціал.

Її чорноземи здавна вважалися найродючішими ґрунтами Європи.

Здавалося, що саме Київ швидше стане на шлях модернізації.

Та сталося навпаки.

Польща завдяки реформам і вступу до ЄС пройшла глибоку трансформацію.

У 2004 році вона відкрила собі доступ до європейських фондів і ринків, що запустило хвилю інвестицій, зокрема й у сільське господарство.

Результат? За три десятиліття польський ВВП на душу населення став майже у вісім разів вищим, ніж в Україні.

На додачу Польща перетворилася на одного з провідних експортерів продукції сільського господарства в ЄС і вагомого гравця на світовому ринку.

Україна ж загрузла у незавершених реформах.

Зміни були поверхневими, корупція й політична нестабільність гальмували розвиток, а війна, що триває від 2014 року, лише поглибила проблеми.

Сільське господарство залишалося одним із ключових секторів економіки, але переважно сировини.

Українські аграрії сьогодні входять до світової еліти експортерів пшениці, кукурудзи та соняшникової олії.

Водночас Україна так і не збудувала потужної переробної індустрії.

Якщо Польща інвестувала у м’ясокомбінати, молокозаводи, переробку фруктів та овочів, які постачають готову продукцію на зовнішні ринки, Україна ж і досі значною мірою експортує зерно та насіння.

Це як дві гілки одного дерева: одна розростається вшир, випускаючи нові пагони, інша тягнеться вгору, але без розвиненої крони.

Тепер ці дві моделі мають зустрітися на спільному ринку.

Прихована загроза.

Торговельний баланс між Польщею та Україною часто подають як історію успіху.

Польща продає в Україну товарів на понад 50 млрд злотих, імпортує приблизно на 20 млрд – перевага очевидна.

Але в аграрному сегменті картина інша.

У 2023 році Польща мала дефіцит – близько 3 млрд злотих.

Причина – наплив дешевших сировинних товарів: зерна, ріпаку, кукурудзи, соняшникової олії.

Саме вони тиснуть на закупівельні ціни в Польщі й змушують фермерів відчувати загрозу.

Водночас польські компанії вибудовують перевагу в іншій ніші.

У магазинах Києва чи Львова легко знайти польські сири, йогурти, солодощі та ковбаси.

Як підраховано у звіті, аж 58% польського експорту харчів в Україну становлять перероблені продукти та корми.

Така асиметрія – Україна продає сировину, а Польща готову продукцію – вигідна для Варшави.

Але з моментом вступу України до ЄС вона може поступово зникнути.

Якщо українські компанії отримають доступ до європейських фондів і почнуть інвестувати в переробку, вони стануть безпосередніми конкурентами польських брендів.

Серед польських фермерів дедалі частіше чути занепокоєння: "Ми не витримаємо конкуренції з українським зерном".

Агрохолдинги зі сходу обробляють сотні тисяч гектарів, користуються дешевшою робочою силою й простішим доступом до землі.

Коли вони викидають на ринок мільйони тонн зерна, закупівельна ціна в Польщі падає.

Найвразливішими залишаються дрібні та середні господарства.

У сценарії "жорсткої конкуренції" може настати маргіналізація сімейного фермерства, яке сьогодні становить основу польського села.

Але існує й інша перспектива.

Для польських переробників – виробників кормів, м’яса, молочних продуктів чи солодощів – дешевша сировина відкриває нові можливості.

Польща вже нині є лідером експорту переробленої їжі в Європі.

Використовуючи дешевші українські ресурси, польські фірми можуть ще більше посилити свої позиції.

Майбутнє польського села залежить від того, чи вдасться перенести акцент із виробництва сировини на продукти з більшою доданою вартістю.

Адже у цій грі вирішує не зерно у вагонах, а те, що з нього постає: хліб, макарони, готові страви.

Сценарії для України та Польщі.

Для України вступ до ЄС – це історичний шанс на модернізацію.

Європейські фонди, доступ до технологій, нові ринки – усе це може докорінно змінити українське село.

Але все залежатиме від того, хто скористається цими коштами.

Якщо дотації та інвестиції підуть переважно до агрохолдингів, структура села стане ще більш поляризованою: виграють корпорації, а мільйони дрібних господарств опиняться на узбіччі.

Ключовим питанням залишається ринок землі.

Лібералізація без прозорих правил загрожує концентрацією власності в руках олігархів чи іноземних корпорацій.

Тоді інтеграція не стане поштовхом до розвитку, а лише поглибить нерівність.

З точки зору Брюсселя, Україна – це понад 40 мільйонів гектарів угідь, найбільше розширення спільного аграрного ринку в історії.

Це – збільшення продовольчої безпеки, шанс для промисловості та споживачів.

Але така перспектива не враховує локальних витрат.

Падіння цін вдарить по фермерах у Польщі, Румунії чи Литві.

Без захисних механізмів можливі протести на кшталт тих, що сталися у 2023 році, лише в набагато більших масштабах.

ЄС мусить відповісти, чи готова спільна аграрна політика до такого гравця, як Україна, і чи витримає система дотацій таку конкуренцію.

Автори звіту звертають увагу: майбутнє може піти одним із чотирьох сценаріїв.

За найоптимістичнішого сценарію Польща й Україна знайдуть спосіб доповнювати одна одну, а не змагатися.

Варшава використовує дешевшу сировину для розвитку переробки та експорту продукції з доданою вартістю, Київ інвестує у місцеві заводи й середні господарства.

Спільні інфраструктурні проєкти, краща логістика та стабільні механізми підтримки дозволяють виграти обом сторонам, а інтеграція стане історією успіху.

Другий сценарій – шлях конфронтації.

Українське зерно заливає ринок, ціни падають, польські фермери втрачають доходи.

Тиск вулиці змушує уряди запроваджувати блокади, Брюссель реагує із запізненням, взаємна довіра зникає.

Як наслідок, замість спільного ринку матимемо фрагментацію та нові цінові війни.

Це сценарій, в якому програють усі.

Також існує варіант односторонньої модернізації.

Україна завдяки європейським фондам швидко підвищує конкурентоспроможність, зміцнює агрохолдинги й розбудовує власну переробку.

Польща ж, якщо не інвестує в інновації, втрачає свої переваги й позиції експортера харчів у регіоні.

У такій ситуації Київ виграє, а Варшава залишиться позаду.

Найменш сприятливий – сценарій дрейфу.

Немає чітких правил, рішення ухвалюються повільно, панує політичне перетягування каната.

Фермери живуть у невизначеності, інвестиції відкладаються, а потенціал співпраці зникає в атмосфері взаємних претензій.

Це не лише не вирішує проблем, а й поглиблює їх.

* * * * *.

Польща повинна усвідомити: майбутнє її сільського господарства – не в дешевому зерні, а у продуктах із доданою вартістю.

Це означає інвестиції в сучасні заводи, підтримку виробничих груп, кращу промоцію на закордонних ринках.

Водночас держава не може залишати найдрібніші господарства напризволяще – інакше сільське невдоволення швидко стане політичним пальним.

Україна має подбати, щоб гроші з Брюсселя не потрапили лише до великих агрохолдингів.

Європейські дотації можуть стати інструментом вирівнювання шансів, але тільки тоді, коли дістануться також сімейних господарств і місцевих переробників.

Реформа ринку землі мусить бути прозорою, інакше замість модернізації інтеграція принесе ще більшу нерівність.

Брюссель своєю чергою має підготувати систему "м’якого приземлення".

Без швидкої реакції на цінові кризи, без механізмів підтримки для слабших регіонів інтеграція України може розколоти європейську солідарність.

Війна в Україні показала: безпека Європи залежить не лише від танків і ракет.

Не менш важливою є стабільність на селі – польському, українському й загальноєвропейському.

Інтеграція України має стати стрес-тестом для ЄС.

Якщо переможе короткозорий протекціонізм, ми отримаємо повторення блокад і цінових воєн.

Але якщо ж гору візьме візія співпраці, Польща та Україна разом можуть стати опорою продовольчої безпеки континенту.

Це вибір, що робиться вже сьогодні – у рішеннях міністрів сільського господарства, у кабінетах у Брюсселі, але також у господарствах, які планують, що сіяти наступного сезону.

Від цього вибору залежить, чи інтеграція стане спільним успіхом, чи джерелом нових конфліктів.

Автор: Славомір Каліновський,.

професор Інституту розвитку сільських територій та сільського господарства Польської академії наук (ПАН).

Повний звіт "Podzielone plony" доступний на сайті Фундації ім.

Стефана Баторія.

Звіт підготували проф.

Вавжинець Чубак, проф.

Славомір Каліновський та доктор Віталій Крупін.

Источник материала
loader