Пастка «18–22»

Усе частіше бачу обурення з приводу планів на… Кгхм, імпорт іноземних робітників, кваліфікованих і загалом найкращих у світі. Звісно, маю скепсис із цього приводу. Бо у нас роботящий народ, хоч і хитрий, і в жителя Лаосу замість Миколи я не вірю.

Насправді копати тут треба набагато глибше. Справа не у географії — вона завжди непередбачувана. Хто б не обіцяв нам закрити позиції водіїв, зварювальників, майстрів, він ніколи не дасть відповідь на одне болюче питання: а навіщо вони нам потрібні?

Мені розкажуть про демографію, як уже розповідали чимало разів. Обов’язково додадуть контекст війни. Вийде так, що от дуже хороша в нас була демографія, але потім полетіли ракети — і вона якось зіпсувалась. Тепер, мовляв, треба терміново щось робити, бо інакше ніяк.

Чому послідовники Штірнера не читають Штірнера?

Маю нахабство заперечити. Зараз ми лише починаємо відчувати відголоски тієї демографії, яку потужно забули десь у середині нульових. Це коли дитинку народили, та й годі. Двох? Ну ви взагалі герої. Нікого? Та й добре, для себе поживіть.

Так демографія не працює. І не треба переді мною за двадцять років руки заламувати.

Мене зараз хвилює не демографія як така. Ми надто давно по ній почали стріляти впритул, включно з контрольними пострілами в голову. Відповідно, розв’язувати цю проблему доведеться так само довго. І прості рішення це не виправлять. Раптом що, шалений імпорт кого попало звідки завгодно — це якраз просте рішення.

Зате що я бачу добре — то це удар по бізнесу. По тому самому, який якось працював із 2022 року. Можливо, навіть платив податки. Та, головне, не ховався у тіні на 100%.

Поставте себе на місце сучасного українського підприємця. Ось прямо на ваших очах та війна, що була закрита на Донбасі, стала повномасштабною. І ви не забиваєте дошками ворота. Може, спочатку гайнули із сім’єю кудись у бік Львова, але ненадовго.

Ви тягнете лямку. Доводиться витрачати час та сили не на стандартні процедури, а на вивчення оновленого законодавства й адаптацію до нього. Яскравий приклад: якщо у нас полетіла повноцінна (умовно) мобілізація, логічно до цього пристосуватись. А з якого віку беруть в армію? Ага, з 25. Отже, є сенс набирати молодь, нехай працює.

Так по вас не вдарить раптове затримання спеціаліста, який набрехав, що був у ТЦК. Ви повністю пропускаєте катавасію з небажанням 90% штату їхати на роботу, бо поряд пасуться патрулі. У вас буквально ті вікові рамки співробітників, коли це не аргумент.

На кого ж ще сердитися, коли тебе на позиціях не міняють?

А ще це дає молоді роботу. Чомусь такі моменти знецінюються у світі, де міряють лише прибутки, але зовсім забувають про те, що їх створює та гарантує. Робочі місця.

У вас вимальовується певний ритуал, у результаті якого зумер стає робітником. Він міг трохи хитрувати або дуркувати. Але ремесло працює так, що як тебе не вигнали — рано чи пізно загальна наука дійде. Ти ж не інженер на складному виробництві, та й не ювелір наче.

З’являється негласний соціальний договір. Влада бере до війська людей з ось такого вікового бар’єру. Все, що до нього — твоє.

Чудова система, насправді. Коли доводилось побувати у тилових містах, ловив себе на думці, що майже всюди мені трапляються дуже молоді люди у сфері обслуговування. Моя вибірка не претендує на релевантність, просто кажу.

Але тут усе змінюється. Та сама влада, яка не лізла до твоїх справ, раптом бере й відкриває кордони для молоді з 18 до 22 років. Твої вчорашні співробітники тікають. Хтось знайшов у собі сили, аби чесно сказати, що йде. Хтось тупо зібрав манатки та вже зранку вітав польських прикордонників. Так чи інакше, чудова система впала.

Чому ж це сталось? А я не знаю. Якщо обійтись без звинувачень на адресу авторів цієї геніальної ідеї, жодної логічної причини їхнім діям не бачу.

Можете сперечатись, я дозволю себе переконати. Тільки наводьте аргументи. Не бачу, щоб пастка «18–22» якось посилила нашу боєздатність. Не бачу, щоб вона позитивно позначилась на економічних процесах. Куди не глянь, рішення влади зробило тільки гірше. То з якого чорта, питається, мені шукати для нього благородні підстави?

Національний пошук інвестора-альтруїста триває.

Це як спроба обґрунтувати заднім числом якусь свою дію, яка призвела до горя. Повне ігнорування стадії «прийняття». Це не я «щось крикнув циганам коло заправки», це «вони просто так зірвались, гнались за мною чотири квартали, побили й зламали велосипед». Вибачте за саркастичний приклад, та на думку нічого іншого не спадає.

Ще згадується старий фільм-пародія про Робіна Гуда. Знаю, його вже «Петро і Мазепа» не раз наводив. Це коли принц Джон каже шерифу, що не хоче чути погані новини. А оскільки всі новини погані — їх треба розповісти таким тоном, наче вони хороші.

Шериф киває принцу. Каже, ваша високість, тут усе так класно стало. Та молодь, якій ви відчинили двері за кордон, бігом повтікала. Ті підприємці, які адаптувались до нашої мобілізаційної реакції, опинились без робочих рук. І нікому краще не стало. Отакі класні новини, вельмишановний принце.

Насправді шериф розповідав зовсім інші, просто я підлаштував його монолог під тему своєї статті. І що, стало якось легше? Мені — ні.

Паралельна реальність виглядає ще більш цинічно. Хтось дає роботу ухилянтам без офіційних договорів, за кеш, ще й скине карту блокпостів ТЦК. І нічого, спить спокійно, гроші заробляє. Бо у тіні немає податків, соціальних внесків, відповідальності.

А хто збирав команду «по-білому» — той не спить спокійно. Він рахує дірки у графіку та шукає, хто ж візьме найближчу зміну замість пацана, якого найняли півроку тому і втратили вчора. І ось тут, не в кухонних балачках про демографію, на горизонті з’являється «просте рішення»: імпортні робітники.

Як часом політика заважає нести золоті яйця

Вибачте, але це не кадрова політика. Це спроба прикрити дірку від кулі наклейкою та зробити вигляд, що це не ти стріляв.

І я навіть не чіпаю країни, з яких нам обіцяють сотні тисяч мільйонів робітників. Це окрема стаття, яку я писати не хочу. Якщо коротко — ось Індія все ближче до Росії, ось вона шле далеко й глибоко США з їхніми вимогами не купувати російську нафту. А ось ми завозимо, серед інших потужних героїв праці, громадян Індії.

Та чого ж так дрібно. Он Білорусь є, чого звідти не кличете? Вам же байдуже, хто та звідки їде. Наберемо собі ворожої агентури навпіл із безвідповідальними туристами від ринку праці. Із Угорщини ще когось покликати можна. Із КНДР, нє? Може, з Венесуели? Не чули, в Ірані нормально вміють каву наливати — чого звідти нікого не кличемо?

Я не плутаю людей і держави. Громадянин Індії не дорівнює політиці Нью-Делі. Так само як українець не дорівнює кожній постанові Києва. Але коли ви відкриваєте двері під масований набір із держави, яка системно торгує з нашим ворогом і разом із ним тренується, це лише створить додаткове навантаження для контррозвідки.

Скажу простіше. Якщо ви справді хочете допомогти українському бізнесу вижити й виграти, не продавайте йому дешевих міфів про «кваліфіковані руки з-за моря». Допоможіть не змінювати правила заднім числом. Цього буде цілком достатньо.

Втеча молоді, яку нам подарувала пастка «18–22», не буде критичною. Знаєте, чому? Ні, не все так добре, все ще гірше. Бо саме цю вікову категорію наша вітчизняна демографія не надто поспішала поповнювати, ганяючись за дешевими автівками в кредит та новим телевізором у вітальню.

І це треба розуміти. Бути чесним як із собою (для початку), так і з людьми навколо. Лише коли буде розуміння реальності без бажання її прикрасити, можна вести діалог на дорослі теми.

Особисто я вважаю, що світ входить у таку темну смугу, де головне — вижити. Тому наші державні провали будуть приховані за загальними показниками так само, як падіння нашої промисловості прикрила пандемія коронавірусу. Вже ніхто й не згадує, що наша промисловість почала просідати ще до того. Мабуть, так буде і тут.

Власне, наші провали до ковіду приховав ковід. Провали на порозі повномасштабної війни — власне, повномасштабка. А наші провали під час повномасштабки так само не будуть помітні за обрисами чогось набагато більшого, ніж наша війна тут і зараз.

Мене хвилює лише одне. Що б не сталось, ми продовжуємо колекціонувати постріли собі в ногу. Це пора припиняти.

Маю певні здогадки, чому ця колекція припинить наповнюватися. Але про це помовчу поки що. Якщо я виявлюсь правим — не так довго лишилось чекати, самі все побачите. І в одному я точно не сумніваюсь: як не склалася б ситуація, у нас є адекватні люди, з якими ми будуватимемо країну вже в новому світі.