Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні»
Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні»

Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні»

Володимир Тихий зняв стрічку про злочини росіян проти довкілля, героїнею якої стала журналістка видання «Рубрика» Вікторія Губарєва.

З початку російсько-української війни українські журналісти мають особливу місію — вони найпершими документують воєнні злочини Росії. Насамперед — злочини проти людяності, проти самого життя, яке в усіх його проявах руйнує або скалічує ворог, безкарно ігноруючи норми міжнародного гуманітарного права. Насамперед це десятки тисяч забраних життів наших захисників, цивільних українців і дітей; це також стерті до фундаментів сотні міст, тисячі знищених пам’яток і закладів культури.

Окрім того, є ще один злочин, який вчиняють росіяни на нашій землі: екоцид. Натомість сьогодні у медіапросторі не надто багато публікацій, які висвітлюють цю тему — можливо тому, що в медіа бракує фахових екожурналістів. Тому й українському суспільству важливо знати про роботу тих медійників, що регулярно сповіщають про актуальні проблеми довкілля та привертають увагу до непоправної шкоди, яку завдає йому війна. Одна з таких медійниць — Вікторія Губарєва, екожурналістка видання «Рубрика».

Матеріали Вікторії привернули увагу кінематографістів, які почали працювати над документальним фільмом про вплив бойових дій на стан біосферних заповідників України. Так екожурналістка стала головною героїнею стрічки «Немає тіні у лісі», перший показ якого відбувся в рамках програми «Усі створіння — великі й малі» XVI Одеського міжнародного кінофестивалю. Фільм, знятий у форматі роуд-муві, документує непоправні зміни, що сталися у природному середовищі, а також у житті науковців-співробітників цих заповідників і природних парків.

«Віка потрапила в кадр і більше з нього не вийшла»

Ідею фільму його продюсерка Белла Терзі та кінорежисер Володимир Тихий почали обговорювати ще у 2023 році. «Спочатку в нас була ідея взяти іноземця — або журналіста, або ведучого телеканалу. Я навіть зв’язувалася з німецькими колегами й вони порекомендували мені декількох відомих телеведучих. Але потім ми зустрілися з Вікою», — розповідає «Детектору медіа» Белла Терзі.

У квітні 2024-го Володимир Тихий подзвонив Терзі й запропонував відзняти, як випускатимуть кажанів у одному з екопарків. «Ми поїхали знімати, там була Віка, яка брала інтерв’ю в Антона Влащенка — доктора біологічних наук, викладача Харківського національного педагогічного університету, який займається вивченням кажанів, одного з героїв майбутнього фільму. І як сказав Володя, Віка “потрапила” в кадр і більше з нього не вийшла, — каже Терзі. — Я дуже рада, що ми з нею познайомилися і Володя обрав саме її. По-перше, вона дуже кіногенічна, камера її просто любить. По-друге, вона фахово знається на темі екології. Як журналістка вона дуже допомогла нам своїми знаннями. По суті, Віка — співавторка нашого фільму, завдяки її контактам ми отримали можливість запросити багато науковців, яких до цього не знали, вона дуже багато інформації нам надала. Склався такий творчий симбіоз — з одного боку, ми знімали, як Віка проводить свої дослідження, а з іншого — спільно обговорювали різні ідеї, вона корегувала якісь наші пропозиції, могла зауважити: ні, це зараз не актуально».

Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні» - Фото 1

Знімальна група фільму під час спілкування з глядачами на ОМКФ

Вікторія Губарєва розповіла «ДМ», що у сфері екологічної журналістики працює вже шість років. Колись у дитинстві їй трапився журнал National Geographic, який відразу захопив її своєю тематикою, і згодом це вплинуло на вибір її журналістської спеціалізації.

«Знімальній групі фільму я, мабуть, усі вуха продзижчала про те, що хочу, аби в Україні знову з’явився National Geographic. Він у нас був колись, але я тоді ще в школі вчилась, — каже Вікторія. — Мені дуже подобалось, як у цьому журналі писали про науку, про археологію, про якісь відкриття в біології, про мову. Взагалі мені все подобалось, але рано чи пізно настає момент, коли треба сконцентруватися на чомусь одному, бо не можна фахово писати, скажімо, про відкриття в галузі нейрохірургії й одночасно про стан річок і боліт. Тому сконцентрувалася на тому, що мені було найбільш зрозумілим, і це виявилась екологія, довкілля. І мені це дуже подобається. Звісно, моя журналістська зацікавленість завжди адаптується під актуальні запити суспільства».

Протягом останнього року Губарєва також займається менеджментом освітнього проєкту «Школа екологічної журналістики рішень», у якій виступає і в якості спікерки. Віка додає, що освітній інтенсив у школі пройшло багато досвідчених журналістів, які з певного моменту почали спеціалізуватися на темі екології.

Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні» - Фото 2

Тузлівські лимани

«Але я можу розповісти, чому не так широко у нас ця тема висвітлюється. Нещодавно було проведено дослідження, у якому йшлося, що 76% журналістів не порушують тему довкілля саме тому, що вони не знають, до кого звернутися. Вони не знають експертів, вони просто не знають, куди їм зі своїми питаннями йти. От мені декілька разів писали: “Вікторіє, а порадь мені експерта по погоді”. Перший раз я так здивувалась, а на другий раз уже сміялася, бо “експерт по погоді” — це ж насправді співробітник Гідрометцентру, чи не так? Можна звернутися туди, написати листа, взяти коментар, але журналісти так не роблять.

Або питали, до кого звернутися за інформацією про те, що відбувається з копалинами на тимчасово окупованих територіях. Ну, це справді треба знати, до кого конкретно за такими коментарями потрібно звертатися, — каже Вікторія. — Але оскільки такі питання ставили мені, то, власне, це і стало приводом — так і виникла ідея організувати Школу екологічної журналістики рішень, аби познайомити журналістів з експертами, яких я знаю багато, з якими ми реально і дуже класно дружимо, створити спільноту, налагодити обмін контактами, щоби журналісти могли легше знаходити людей, які їм потрібні для створення матеріалів на теми екології».

У 2024 році Губарєва виступила на конференції у Сантьяго, яка відбулася з нагоди Всесвітнього дня свободи преси. Захід було сфокусовано на журналістиці в умовах екологічної кризи, тож її промову було присвячено стану довкілля в Україні, охопленій війною. Виступ Вікторії також увійшов до фільму.

Маршрут через заміновані ліси та висохлі річки

Подорож знімальної групи, яка слідувала за журналісткою, загалом склала дев’ять тисяч кілометрів. Під час цієї експедиції Губарєва документує масштаби екоциду, що впливає на природні заповідники та національні парки України. Її маршрут пролягає через випалені степи, заміновані ліси та висохлі річки, від Чорнобильської зони відчуження до берегів Чорного моря, від Закарпаття до Донеччини, Харків, Каховку і Хмельницький, Дунай і лиман біля Тузли.

«Були ще три парки, куди військові з міркувань безпеки нас не пустили, як ми там не розмахували своїм дозволом від Сирського, — розповідає Белла Терзі. — Це Національний природний парк “Деснянсько-Старогутський” у Сумській області, Національний природний парк “Дворічанський” на Харківщині та Національний природний парк “Камʼянська Січ” у Херсонській області. “Кам’янській Січі” у сценарії багато уваги було приділено, Володя Тихий навіть сам дзвонив військовим, але вони сказали: “Не хочемо звідти ваші трупи витягувати”. Цей парк розташований навпроти Нової Каховки, там просто поле, у якому літають дрони. Навколо Деснянсько-Старогутського парку на Сумщині немає бойових дій, але його офіс розташований у 400 метрах від кордону з Росією. Співробітники сказали нам: “У нас тут постійно орудують ворожі ДРГ, постійні атаки БПЛА, у нас там труп три дні пролежав, ми не могли його забрати”».

За словами продюсерки, найскладніше було отримати дозвіл і доступ до Дунайського біосферного заповідника — окрім дозволу від Головкома Олександра Сирського, який був обов’язковим для всіх локацій, потрібні були ще дозволи від декількох оперативних угруповань і декількох прикордонних структур. Заповідник розташований на відстані 51 км від зони бойових дій і Вікторія Губарєва стала першою з початку повномасштабного вторгнення журналісткою, яка туди потрапила: у цій заповідній зоні не можна знімати та фотографувати нікому — ні журналістам, ні науковцям.

Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні» - Фото 3

Рудий ліс, Чорнобильська зона

«Директор заповідника попередив знімальну групу: “Ви нікуди не потрапите, бо навіть нам, співробітникам і науковцям, доступно лише 20% території заповідника — Вилкове й те, що навколо Вилкового. Все” (більша частина території заповідника розташована у північно-східній частині дельти Дунаю — “ДМ”), — розповідає Терзі. — Їм забороняють військові. З тих місць, які я вказала прикордонникам, вони дозволили поїхати тільки на Єрмаков острів. Коли ми туди з’їздили, наукова співробітниця заповідника, яка нас супроводжувала, сказала: “Завдяки вам я хоч змогла туди потрапити, бо два роки там не була. Хоч подивилася, що там відбувається”. Ми обрали Дунайський заповідник тому, що він також у зоні ризику: там постійно якісь прильоти, про які нам не дуже багато говорять, лише чути: виліт на Вилкове, виліт на Вилкове, балістика на Вилкове… Я давно хотіла побувати у цьому заповіднику, бо у ньому налічується п’ятсот видів птахів».

«Ось вісім фламінго, дуже сумних, стоять біля порожніх гнізд»

Війна завдає шкоди цілим популяціям птахів: гинуть самі птахи та їхнє потомство. Камера кінооператора В’ячеслава Цвєткова вихоплює на згарищі у місці прильоту пташенят, згорілих у яйцях — їх обережно бере у долоні рятівник ДСНС і болісно зітхає: «Ай-яй-яй… пташенятка…». Коли пернаті висиджують яйця, то під час вибухів вони, перелякані, зриваються з місця, і полишені ними яйця з’їдають хижі птахи — зокрема у заповіднику «Тузлівські лимани» мартини «харчуються» невилупленими пташенятами екзотичних фламінго, сполоханих звуками обстрілів або гулу дронів.

Від Національного природного парку «Тузлівські лимани» — 58 км до зони бойових дій. Через вплив потужних звукових хвиль, які генерують військові гідролокатори російських підводних човнів, збільшується кількість загиблих дельфінів. «П’ятдесят два загиблих дельфіни на шість кілометрів від початку війни, — розповідає у фільмі співробітник парку. — До війни в середньому було три викинутих на берег дельфіни на території у 44 кілометри. Це означає, що дуже велика кількість дельфінів загинула. Ось вісім фламінго, дуже сумні, стоять біля порожніх гнізд: загинула ціла колонія».

Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні» - Фото 4

Директорка заповідника Тузлівські Лимани Ірина Вихристюк і Бела Терзі на показі фільму

На екрані — мальовничі кадри азово-чорноморського узбережжя, дельти Дніпра, їх супроводжує голос еколога: «Наразі немає можливості підрахувати, скільки птахів і тварин там загинуло. Багато птахів загинуло від обстрілів, інші не змогли облаштуватися і завести потомство».

«Охорона природи — дуже специфічна галузь, тут не кожен буде працювати, — розповідає одна з героїнь стрічки, директорка «Тузлівських лиманів» Ірина Вихристюк. — В установах природно-заповідного фонду може працювати лише дуже вмотивована людина, а мотивувати людей можна або фінансово, або ідейно». З початку повномасштабного вторгнення ідейна мотивація стала домінувати над фінансовою й у заповідниках у глибокому тилу. Тому автори фільму розповідають і про розташований за 751 км від лінії фронту Карпатський біосферний заповідник. До великої війни тут було 50—70 тисяч відвідувачів на рік, зараз фінансування відсутнє, співробітники, які працюють за мінімальну зарплату, майже все підтримують власним коштом. «Цей заповідник розташований на кордоні з Румунією, і зараз закрито дуже багато туристичних стежок, а вони жили з того туризму, — каже Белла Терзі. — Оскільки звідти лише п’ять кілометрів до кордону, туди потрібен спеціальний дозвіл від прикордонників і від ТЦК. Прикордонники у багатьох місцях поставили паркани з колючим дротом, вони зупиняють міграцію великих тварин — ведмедів, лосів, вовків. Ми хотіли показати, як війна впливає на довкілля, на національні заповідники не лише у зоні бойових дій, але й у тилу, навіть далекому».

Побувала знімальна група і в Чорнобильській зоні, де божевільні російські військові у 2022-му році рили окопи у Рудому лісі, підіймаючи у повітря радіоактивний пил.

«Російські окопи у Рудому лісі зараз повністю затоплені, — розповідає Белла Терзі. — Тому ми не змогли їх зняти самі, взяли кадри телеоператора Ігоря Луценка, які він у 2022 році знімав із дрона. Там така ситуація: вода кожні десять років підіймається і затоплює все навколо. Росіяни це знають ще з радянських часів, тож знали, що у 2022-му там води не буде».

Сосна крейдова чорна

Режисер стрічки Володимир Тихий свою кар’єру починав на телебаченні — працював режисером історико-краєзнавчої рубрики «Ukrania» у програмі «Телеманія». Щотижня з автором і ведучим рубрики Олексієм Зотиковим вони прямували в експедиції до різних куточків України.

«І ось тепер, майже через тридцять років, я знову опинився у цих місцях, спостерігаючи, як змінилася Україна, — розповідає Володимир. — Коли ти знімаєш кіно про людей — це один ракурс. А коли знімаєш кіно про довкілля, про людей, які ним опікуються — ракурс зовсім інший. Але тема документальних кінопроєктів, які я робив протягом останніх років, загалом одна і та ж — країна під час війни, те, як різні люди сприймають цю скрутну ситуацію, як вони борються за себе, за свій світ під час військових дій. Головніший художній фокус будь-якого фільму — це люди. Навіть якщо в кадрі людина відсутня і в ньому лише одна природа, все одно це взаємодія людини, авторів фільму, знімальної групи з певною ідеєю.

Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні» - Фото 5

Зйомки у Демидові

Як режисер ти займаєшся тим, що намагаєшся зберегти пам’ять, створити можливість пережити час, смерть, катаклізми. Те, що фізично існує зараз — певне суспільство, якісь герої — через сто, двісті (а чогось або когось навіть через двадцять років) уже не буде, вони залишаться в умовній категорії  пам’яті. І цей фільм є не просто зображенням різних людей, тварин — він художній засіб, який виражає та зберігає їх. І в ситуації з нашими природними заповідниками, з природою, найжахливішим є те, що це просто на твоїх очах може зникнути, частково вже зникло. І ти розумієш, що засобів і можливості навіть пам’ятати про це просто вже не існує. Наприклад, гектари знищеного лісу у парку «Святі гори», цього унікального простору стираються з пам’яті. Не просто знищуються фізично — вони стираються взагалі з пам’яті людської. Залишаться ушкоджені споруди Святогірської лаври, пам’ятник Артему, який височить на цих колись дивовижно красивих схилах — і люди будуть казати: “А тут ще колись був заповідник”… І ті, хто буде це чути, просто не уявлятимуть ту фантастичну картину, яка колись існувала там. І у цьому реально весь трагізм ситуації. Людська цивілізація будується на тому, щоб зберегти пам’ять про себе для своїх дітей, онуків — бо люди здатні берегти пам’ять. А от природа не може цього робити».

Колись Святогірськ був найзеленішим містом України — за 10 років до початку війни, у 2004-му, на одного жителя міста припадало 144,2 м² зелених насаджень, при тому, що міжнародна норма такого показника складала не менш як 20 м². Нині парк «Святі гори» розташований за п’ять кілометрів від фронту. З початку повномасштабного вторгнення і до середини літа 2024-го тут згоріло 9.5 тисячі гектарів лісів — це 80% парку, і він є найбільш постраждалим зі всіх українських парків на неокупованих територіях.

«Сосна у цьому парку унікальна, — розповідає у фільмі його співробітник. — У світі лише три-чотири місця, де вона є, а в Україні це єдине місце. Пожежами, обстрілами ця сосна майже повністю знищена». Унікальність виду сосни крейдової у тому, що вона росте на крейдяних схилах, яких безліч у цій місцевості. Сосна крейдова занесена до Червоної книги України. Сосновим насадженням «Святих гір» — більш як 120 років. За два роки війни загарбники перетворили заповідник на чорну землю з поваленими, обвугленими стовбурами рідкісних дерев. Тому і «немає тіні у лісі». Колись, у невідомому майбутньому, тінь з’явиться знову — але то будуть уже зовсім інші дерева.

Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні» - Фото 6

«Вечір. Ліс, що згорів»

На початку зйомок Володимир Тихий запропонував Вікторії Губарєвій подумати над якимось елементом, який зміг би показати різницю між станом природи у заповідних місцях до війни та під час неї. Режисер відразу зазначив, що не хотів би, щоби це були фотографії чи відео.

«І я згадала, як колись в одній з експедицій ми з науковцем ішли спочатку нормальним лісом — там була тінь, там усе було зелене, була весна, все буяло, цвіло, все таке гарне. Там якісь мухи літали, якісь метелики, пташки, ну просто краса, як у казці, — розповідає Вікторія. — А потім ми вийшли на ділянку, де ліс був зрубаний і посаджено нові дерева. А місце, де вирубають ліс і висаджують нові дерева — це все одно зруйнована екосистема, бо ліс — це набагато більше, ніж просто дерева. Там було дуже спекотно. І дуже тихо. І ця різниця — колосальна: там жодна пташка не дзеленчить, узагалі нічого не відбувається. Я так це запам’ятала. Кажу Володимиру: а зробимо звукові картини. І порівняємо просто, як це звучить».

Тож Вікторія записувала звуки скалічених війною заповідних ландшафтів. Архівісти, що працювали зі знімальною групою, знайшли фонограми, записані до початку повномасштабної війни. «Вечір. Ліс, що згорів», — говорить Вікторія у мікрофон і замовкає. У сірих сутінках серед чорних дерев ледь чути майже безжиттєвий голос понівеченої природи «Святих гір».

На переконання авторів фільму, ця спроба «почути голос самої природи переростає в унікальне дослідження, надаючи традиційній документації воєнних злочинів нового виміру, наповненого глибокою емоційною силою».

Невідомо, чи почуємо ми хоч звук із біосферного заповідника «Асканія-Нова» у Херсонській області після того, як його буде звільнено від окупантів. У фільмі є архівні кадри документальних стрічок про «Асканію-Нову» 1931 та 1948 років.

«Ми вибрали “Асканію-Нову” тому, що це один із найстаріших заповідників не лише в Україні, а й у світі, — каже Белла Терзі. — Там є зебри, і кожного разу, коли війна, їх крадуть окупанти — у Першу світову їх вивезли кудись до Америки, у Другу світову нацисти вивезли до Німеччини, тепер росіяни вивезли їх до окупованого Криму. Я сказала: треба показувати зебр».

Віктор Шаповал, директор «Асканії-Нової», розповідає у фільмі, що на території заповідника зараз базується особовий склад і військова техніка росіян: «Ситуація там трагічна від перших днів повномасштабної». Далі фото: два вояки-буряти з радісними посмішками обійнявшись позують на туші вбитого зубра.

В Україні нині два окупованих біосферних заповідники — окрім «Асканії-Нової» ще Чорноморський, розташований у Херсонській і частково Миколаївській областях.

Кампанія впливу

Як повідомила продюсерка, спочатку фільм демонструватиметься на кінофестивалях, зокрема на тих, де є екологічні секції, і паралельно на різних екологічних заходах, конгресах. Також планується організувати покази у посольствах різних країн світу.

Документування екоциду, або «Чому в лісі немає тіні» - Фото 7

Вікторія Губарєва, Володимир Тихий, Бела Терзі. ОМКФ

«Війна закінчиться, почнеться відновлення. І треба, щоби воно відбувалося рівномірно, щоби не було так, що все віддадуть, скажімо, на енергетику, а національним природним паркам нічого не дістанеться, — каже Белла Терзі. — Ми будемо використовувати impact campaign, тобто кампанію впливу. Кампанія впливу — це стратегічна ініціатива, часто пов’язана з фільмами та медіа, її мета — створення реальних соціальних змін і розв’язання питань, що порушуються в медіа. Ці кампанії мобілізують аудиторію, надаючи відчутні способи вжиття заходів, такі як підписання петицій або зв’язок із певними посадовцями, й можуть містити публічні заходи, створення коаліцій, адвокацію та розповсюдження освітніх матеріалів. Головна мета — перетворити пасивних глядачів на активних учасників, які сприяють позитивним змінам із певного питання. Я вже з кількома іноземними спеціалістами, що займаються такими кампаніями, познайомилася».

Белла навела приклад одного ангольського фільму про наукову експедицію вздовж ріки Окаванго у південній Африці, в якому йдеться зокрема і про стан довкілля під час громадянської війни в Анголі. Автори стрічки провели компанію впливу, і в результаті з’явився новий заповідник — басейн Окаванго став заповідником на території трьох африканських країн. Терзі сподівається, що і в Україні можна буде відновити чи створити нові заповідники.

Фото: фейсбук-сторінка Бели Терзі, Вікторії Губарєвої

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
украинское кино
Источник материала
loader
loader