"Дозвольте собі тупити": Ірена Карпа про нову книжку, гонитву за успіхом і мрію про українських "Бріджертонів"

Хтось знає Ірену Карпу як письменницю, хтось – як співачку. А хтось відкриє її для себе нині вперше. Хоча, підозрюю, таких майже не існує. Але я абсолютно впевнений, що байдужим до неї не залишиться ніхто.

Ми поспілкувались з Іреною Карпою про те, де вона черпає енергію та чому важливо дозволяти собі бодай іноді "тупити". Розпитали про нову книжку "Він повертається в неділю", яку після цієї розмови ви точно захочете придбати. Адже вона сильно так відрізняється від того, що Ірена писала до цього. Головний протагоніст – чоловік, а над самою книжкою авторка працювала упродовж трьох з половиною років.

Дізнайтесь, як не про…ти своє життя та стати в ньому головним героєм, як примирити свій внутрішній Голос, щоб він не заважав вам у житті та як з'явилась книжка "Він повертається в неділю", фінал якої Ірена Карпа разів шістнадцять переписувала – в інтерв'ю для 24 Каналу.

Дисклеймер! Бачить Бог, з дедлайнами у мене вкрай кепсько. Але, як то кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Тому інтерв'ю, записане ледь не два місяці тому, 8 вересня, нарешті побачило світ.

Як стати головним героєм свого життя?

Власне, буквально днями відбувся Хартія Фест, і ви на ньому виступали. Взагалі, я зауважив, що у вас достатньо багато виступів. І в мене логічне питання: звідки ви берете енергію на це все?

Енергія є – питання в тому, як її потім відновлювати. Мені дуже подобається бути на сцені з людьми, які знають наші пісні; ще цікавіше працювати з тими, хто ніколи не був на концертах, але приходить і чомусь не йде. Це як на презентаціях: підіймаєш руку й бачиш, що 20% людей читали твої книжки, а решта чому прийшли? Те саме й на концертах – виклик полягає в тому, чи вдасться зарядити людину, яка не знала твого контексту.

Особливо заохочує, коли приходять зовсім нові слухачі – часто дуже молоді, майже ровесники моїх дітей. Он у мене діти були на "Файному місті", світловик навіть дозволив їм порулити світлом – і ті захоплені обличчя були безцінними. Напевно, вперше вони по-справжньому почали поважати матір на сцені; й думка, що я роблю музику для їхнього покоління, – це неймовірно. Музика сама по собі ж дуже енергійна.

Рецепт простий: коли займаєшся чимось із любов'ю, енергія приходить сама. Я – людина, яка створює, і коли інші теж починають творити, це велике задоволення. Але я не супергеройка: після концерту буває, що довго не можу заснути й відчуваю себе як тривожна валізка. Коли приїжджаю до Парижа, часто дорікаю собі за нібито непродуктивність: наче не зробила достатньо. І тоді згадую мем: "На могилі в нього написали "Був дуже продуктивний чувак".

Ірена Карпа вважає, що слід вчитися змушувати себе відпочивати / Фото надане Іреною Карпою

Мені здається, наше завдання – вчитися змушувати себе відпочивати. За все літо в мене майже не було канікул: я рідко просто лежала на пляжі. Навіть восени, коли я загубила окуляри в океані, зайшла у воду в купальнику – просто щоб поставити галочку, що я була на пляжі.

Відпочинок у кожного свій: хтось їде на all-inclusive, комусь вистачає посидіти в лісі, подивитися на дерево або полежати на траві. Дуже корисно подивитися в небо й просто побути з собою. У мене був прекрасний момент у Нормандії, коли я їхала відпускати книжку: лежала на траві, дивилася в горизонт і відчувала, що нічого не треба робити. Просто: "О, листочок. О, пташечка полетіла". Це неймовірно корисно для мозку.

Ми весь час щось робимо: біжимо, здаємо проєкти, дбаємо про роботу, дітей, стосунки – і це забирає ресурси. Часто забуваємо, що ресурс потрібно не лише віддавати, а й поповнювати. І найчастіше джерело цих ресурсів – прості речі. Тож дозвольте собі іноді "потупити": це класний рецепт для тих, хто звик до суперпродуктивності й ризику вигорання. Коли ти нормально відпочинеш, у тебе з'явиться енергія робити щось нове й конструктивне; інакше ми просто біжимо й робимо хаотичні дії, які не завжди приводять до бажаного результату.

Це суперслушні слова насправді, бо в цій всій дикій гонитві ми часто дійсно заганяємось, і ми цього просто не відсвідчуємо, що щось не так. До речі, про це "потупити" ви круто кажете, бо мені здається, що ми не навчені відпочивати.

Ми не навчені зупинятися. Постійно біжимо, підганяє вічний успішний успіх: 100 до 20, 100 до 30. І біжимо так, що навіть не помічаємо життя, яке проходимо.

Тут допомагають прості вправи: сісти й пригадати, що ти робив годину тому, які були запахи, відчуття. Якщо можеш це описати, значить живеш, а не просто про…ш життя. Бо найчастіше ми постійно біжимо – Netflix на фоні, подкаст увімкнений – і не відчуваємо момент.

Насправді важливі прості речі: як падає світло на обличчя коханої людини, радість собаки, краєвиди в горах, дзюрчання води. Це маркери повноцінно прожитого життя. Не треба бути письменником чи знімати кіно, щоб відчувати себе головним героєм у своєму житті – просто варто уважніше ставитися до себе.

Особливо восени, коли день коротший, треба себе підтримати: книжка, гарячий шоколад, прогулянка парком, сидіння під деревом без телефону. Прості речі не коштують грошей, але дають відчуття життя. Дозвольте собі потупити, зануритися в дитячі радості, перечитати стару книжку чи переглянути улюблений фільм – це справжній ресурс для душі.

Мрію, щоб українські сюжети ставали серіалами

Поговорімо про книжки. Хоча, отак спілкуюсь з вами й думаю: Ірена Карпа – хто вона? Як би ви себе описали кількома реченнями? Письменниця, співачка, викладачка?

Так, де я зараз більше? Енергетично я в музиці: влітку було чотири концерти, недавно ще один, через місяць буде ще, і ми пишемо нові пісні.

Книжки були, є і будуть. Поки я при пам'яті й не плутаю імена дітей, писатиму їх завжди. Нова книжка вже завершена: я її дописала, віддала, прожила з нею три з половиною роки й тепер відправляю до читачів.

Ще є моя роль викладачки. Як магістр літератури й досвідчена письменниця, я даю практичні поради: як будувати інтригу, писати діалоги, працювати зі стилем і ідеями. Це предметні знання, які не знайдеш у багатьох теоретичних курсах. Мені важливо, щоб студенти створювали класні книжки – і вже є перші успіхи. Наприклад, одна книжка вже вийшла на Книголаві. Мої три основні сфери: музика, література, викладання – сприяння творчим людям.

Є ще волонтерство: адвокація української реальності на французькому телебаченні. Зараз я це призупинила, бо здебільшого перебуваю в Україні, а робота через Zoom не така ефективна.

Зараз хочу зосередитися на мистецтві та створенні контекстів, а не лише на коментарях – це виснажливо. Один ефір забирає п'ять годин: підготовка, дорога, ефір, повернення. Після цього лишається тільки йогурт і Netflix.

Тому для мене справжнє диво, що я встигла написати книжку паралельно. Кожен день по залишковому принципу: коворкінг, письмова робота, і саме тому проєкт тривав довго. Це не стандартний восьмигодинний робочий день, тут треба працювати й заробляти гроші, одночасно пишучи книжку. Це непросто, це довгострокова інвестиція, де потрібна постійна дисципліна.

Я розумію, що ви не можете всього знати, але, можливо, десь в літературній тусовці про це спілкувалися. На вашу думку, чи змінилися літературні смаки українців за час повномасштабного вторгнення?

За останні кілька років українці почали читати більше української літератури. Хтось через перехід на українську, з'явилися нові автори. Був короткий підйом попиту, але зараз спостерігається спад. Я говорила з засновником книгарні "Сенс" після фестивалю у Запоріжжі: модераторка питала, як пережити книжковий бум. Думаю, що це за такий безпросвітний оптимізм? Я цифр не знаю, але мені здається, що це трошечки про видавання бажаного за дійсне.

Смаки змінилися. На початку повномасштабної війни навіть ті, хто раніше не читав, бігли за українським словом. Тепер на відомі імена приходить кілька десятків людей. Хтось адаптувався, хтось так і не читає. Це нормально, але з цим треба працювати.

Твоя публіка лишається твоєю. Люди, які читали книжки, не припинять це робити. Водночас бракує професійного маркетингу для українських книг. Я б'юся за це все життя, прагну, щоб українські письменники були настільки ж впізнавані, як попзірки. І дійсно: на читання приходять, атмосфера як на маленькому рок-фестивалі.

Є й окремі перформери, наприклад, Рупі Каур – поетка, яку я перекладала українською, класно читає і входить у п'ятірку найкраще одягнених літературних постатей. Це ще раз про те, що за все потрібно дбати, і видавець має працювати над маркетингом: соцмережі продають все – парфуми, прикраси – чому не книжки зі змістом?

Книга – це історія, сенси, і їх треба доносити до читачів. Я мрію, щоб українські сюжети ставали серіалами, як українські "Бріджертони": сукні, переплетіння епох, інтриги.

Ірена Карпа прагне, щоб українські письменники були впізнаваними / Фото надане Іреною Карпою

Люди зараз перечитують класику, і я теж: Підмогильного, Кобилянську. Дивишся сучасними очима і думаєш: "Вау, крута панночка, самі розберуться, кого обрати". Це так само як бум на соціальну активність: вкладеш багато, а віддача невелика. Іноді причини незрозумілі – дата не та, Сатурн у Козорозі… Такі етапи підйому і спаду.

По суті, ви у мене з язика зірвали питання про те, що письменники стали зірками. Ви у світі літератури ким себе відчуваєте?

Я себе відчуваю Іреною Карпою, як не дивно. Людиною, яка почала це робити взагалі. Це так цікаво. Ми почали це робити – Дереш, Жадан. Нічого ще не було, а були наші геніальні класики: Андрухович, Іздрик, Забужко, Єшкілєв, Прохасько. Вони були світилами: "Господи, а що так можна було?" І потім прийшла наша хвиля молодняка, якому вже все можна, бо не було "товаріща майора", який би вичитував книжки, чи можна друкувати, чи що світить за це.

Це була перша хвиля свободи – природна для мене. Я писатиму для людей, які хочуть бути вільними: юні, молоді мами, жінки в кризах, бабульки, які хочуть насолоджуватись життям і носити мініспідниці у 70 – 80. Завжди писатиму для тих, хто хоче жити. Моя аудиторія переважно жінки, хоча просунуті чоловіки теж розуміють.

Ця книжка – перша, де протагоніст чоловік. Моя роль – нагадувати людям, що у них є свобода жити по-своєму, не коритися суспільним нормам. Людина може бути вразлива, жадібна, ревнива, плакати, нити або навпаки – скакати й кричати: "Все під силу!" Коротше, у всіх проявах людина лишається людиною, і це її повнота. Я про розширення можливостей, не про "успішний успіх". Після падіння можна скласти себе по камінчику і жити. Мистецтво склеює душу. Коли пишу, стараюсь, щоб книжка когось розважила, відволікла, змусила посміхнутись – і я буду щаслива.

Я розумію, що там багато тригерів. Там герої та думка автора не завжди збігаються. Хтось скаже, що героїня – погана мати, хтось – що з жиру біситься. Але це круто: книжка викличе різні реакції. Найгірше – писати однозначну книжку. Можна дитячі писати про біле й чорне, але дорослі бачать нюанси.

Не важливо, що хотів сказати автор. Важливо, що мистецтво збуджує, провокує, що відчуваєте ви. Це класно знімає відповідальність автора за емоції. Людина унікальна, кожен відгукнеться по-своєму. І це моя свобода. І це дуже круто.

Власне, я страшенно не люблю снобізм у всіх його проявах. Останнім часом він дуже сильно відчувається у цьому навколокультурному: не на ту виставу пішли, не ту музику слухаєш, не того автора читаєш. Усі стали страшне якими експертами. Але якби я зустрів вас на вулиці й спитав поради, що б вартувало почитати, щоб формувати свій літературний смак, що б ви порадили?

Мені треба розуміти, чим людина живе, яка її професія, скільки часу має. Я б радила починати з коротких оповідань. Якщо хочеться роману, з перекладного – Кейт Аткінсон у перекладі Ярослави Стріхи. Чому? Це про Другу світову, і так лягає: війна була, але життя триває.

В українському контексті – Прохасько, "Фелікс Австрія" Софії Андрухович, ранній Любко Дереш для молоді. Для жінки 50 – 60 років – Ірен Роздобудько чи Галина Вдовиченко, бо вони класні персонажі. Іздрик – якщо мало часу, читати на бігу. Я дуже люблю українських авторів, можу щедро рекомендувати всіх: вони класні, хоч і не завжди легко, але продовжують творити.

Не забуваймо про нонфікшн: Лаюк, Михед. З сучасного цікавий Артур Дронь, Максим Кривцов – геніальна поезія. Є багато талановитих дівчат-поеток. Можна складати великий список сучасної літератури, але спочатку треба запитати людину: яке кіно любить, чим живе, щоб радити щось до душі.

"Він повертається в неділю": про що нова книжка Карпи?

Перейдімо до самої книжки. Я не осягнув, бо не встиг. Але вона супертрушна за відчуттями. Вона не завжди приємна, тут ваша правда. Вона насправді викликає мільярд різних емоцій. Бо з одного боку, як ви кажете, хтось відчує "зжиробісіння", хтось – абсолютно якусь несправедливість цього життя. От якби потрібно було порадити вашу нову книжку людині, яка не знайома з вашою творчістю, як це краще зробити?

Сказати, що це історія любові. От всупереч обставинам, всупереч темряві. Бо Всесвіт навколо просто руйнується, але є любов. Ми придумали цей слоган, коли Луї (чоловік Ірени – 24 Канал) заходив у ванну і цитував мені Віктора Гюго, свого предка. І там щось таке було. Я придумала: коли день вже здається ніччю, раптом приходить любов. Книжка про це. Книжка дає надію. От вона.

Не йдіть – біжіть купляти нову книжку Ірени Карпи / Фото надане Іреною Карпою

Всьому цьому безпросвіттю, всьому тому, що незрозуміло, коли закінчиться війна, у цій книжці війна закінчується. Там є життя після. Є змінені люди, але любов перемагає. От що б не сталося, вона все одно переможе. Для мене це історія любові. Там багато трушного, багато побутового і трешового. Але є люди, які заслуховуються саме цим: як вона робить каву, як їй лінь йти на базар по нормальні продукти. І для жінки, яка в шлюбі, наприклад, вона розуміє: це коли перестало хотітися готувати чоловікові ту смачну їжу, яку раніше готувала.

Тобто дуже багато рівнів прочитання, але для мене це все-таки книжка про любов, яка перемагає. Людям треба казка. Людям треба хеппіенд. Ну, не будемо зараз спойлерити… Ну, інакше заради чого це все, так?

Як не про…ти все через Голос?

Це, мабуть, буде досить сміливо з мого боку, але мене не покидало відчуття, що внутрішній Голос – один з персонажів.

Так, абсолютно.

Він по всіх тих 40%, до яких я дочитався, вперто ходив і штурхав, типу: "Так, дивись, це прутня, так не треба, так не роби". Ви зі своїм внутрішнім Голосом як боретесь? Бо він 100% є у всіх.

Він є в усіх, а особливо в митців, які кажуть: "Не ганьбися, не пиши, що це таке, подивись, як люди пишуть, а як ти, та кому ти це покажеш?" І тут важливо зрозуміти, хто за ним стоїть. Я недавно зрозуміла, яка там чувіха, і думаю: "Серйозно? І оце все? І оце я?"

Деколи пишеш і бачиш її пику незадоволену, як вона кривиться, і поза очі говорить про твою книжку. Тут підходить класичне: "Ти хто такий?" – поставте це питання Голосу. Хто ти така? Що нормального написала? Які стосунки збудувала? З дітьми кльові стосунки? Кар'єра чудова? Тебе люблять?

У вправах терапевтичного письма важливо дописатися і зрозуміти, хто стоїть за цим Голосом. Часто це материнська фігура: мама чи бабуся. Їх не треба жорстко викреслювати. Треба домовитись: "Я розумію, ти хочеш, щоб мені не було боляче, але я маю спробувати". Бо дитина, якій забороняли чіпати гаряче, потім боїться всього нового.

Навіть Chat GPT, коли я пропустила рукопис через нього, відразу визначив тему внутрішнього критика – суперего, суспільного тиску. За ним зазвичай хтось конкретний стоїть. Чим швидше зрозумієш, хто стоїть за Голосом, тим легше домовитись. Для творчих людей це має такий вигляд: "Я зараз створюю, а ти на фінальному етапі допоможеш, щоб я не ганьбилася".

Голос стоїть за кулісами. Поки ти робиш репетиції, він не лізе. Хай лізе в день виступу, а не з восьмого ряду, як кам'яне обличчя мами, що дивиться на мене, коли я жартую на сцені. Якщо ж допустити маму до репетиції, вона могла б стати Голосом підтримки. Інтегруйте, будьте хитрішими. У моєї героїні вкінці виходить з'ясувати, хто цей Голос – і він підтримує її.

Ірена Карпа закликає розібратись, хто стоїть за вашим внутрішнім Голосом / Фото надане Іреною Карпою

Голос може ще чмирити інших – це тимчасовий засіб знецінити когось, щоб відчути себе вищим. Але справжній прикол – не порівнювати себе з іншими, а з собою вчорашнім.

Порада: знайдіть противагу злобному Голосу – того, хто підтримував у дитинстві. Уявляйте його голос: "Ти реально класний, я пишаюся тобою". Повторюйте це не перед дзеркалом, а голосом тієї людини – бабусі, дідуся, хто був люблячим. Це маленька розкіш, яку кожен з нас може собі дозволити, і цим підтримувати себе.

Я не читав інших ваших книжок. Так сталося, що я не ваша цільова, і мене не покидало відчуття, що Віра – це ви. Скажіть мені, будь ласка, це дуже багато Віри в Ірені Карпі чи Ірени Карпи в Вірі?

Як казав Флобер: "Емма – це я". Так само й історія Емми Боварі, як я зрозуміла в процесі написання, багато в чому перетинається з Віриною. Міщанка, заміжня за лікарем, який її любить, а вона його – ні, і мріє втекти з коханцем, який зрештою так і не приїздить. І я така: "Боже, навіть чоловіка цього звати Шарль!" Хоча, правду кажучи, на честь чоловіка моєї подруги, з яким вона розлучилась, бо він козел, який голосував за Марін Ле Пен.

Звісно, у Вірі багато мене. Ми всі створюємо персонажів, наділяючи їх власними емоціями, амбіціями, почуттями. Навіть якщо це зелений чоловічок, закоханий у рожеву черепаху, – усе одно ти передаєш йому свої патерни любові, частинку власної історії. Інакше це буде неправда, вигадка без живої основи.

У мене тут багато персонажів: Віра, Анька-переселенка, Атрей-військовий, і Матільда. Мабуть, найбільше мене саме в Матільді. Якби уявити собі маленьку Матільду – це був справжній кайф писати її. У ній так багато життєвої енергії.

Через що Карпа ледь не побилась з прототипом книги?

До речі, ще подякую вам за "Найтоксичніший подкаст" (гайлі рекомендет) з вашими подругами. Власне, через нього я подивився на вас з іншої оптики. Бо якщо брати просто асоціацію з вами, то десь на фоні має лунати "Баби – круті чуваки". Але написання книги, яке зайняло у вас три з половиною роки, – справа не з простих. Що для вас виявилось найскладнішим?

Насправді головне – знаходити час і включатися в процес написання, бути всередині історії, проживати й описувати складні моменти. Я багато сварилася з прототипом – військовим, з життя якого багато взято. Вважаю його повноцінним співавтором, хоч він наполягає, що це моя книжка, а він тут ні до чого. Ми годинами сперечалися, узгоджували деталі, ледь не билися – звісно, онлайн, адже ніколи не бачилися наживо.

Це була кропітка, структурна робота – напевно, найважча з усіх, які мені доводилося робити. Коли пишеш, емоція часто веде тебе сама, але тут усе було по-іншому. Наприклад, фрагмент "Шлях бійця", коли герой іде через степ, щоб вижити, я створювала покроково: перечитала безліч текстів світової літератури, передивилась сотні інтерв'ю тих, хто вижив, говорила з парамедиками, військовими, лікарями, психіатрами. Кожне слово проходило через перевірку. Як казала Маргарет Етвуд, треба писати так, щоб ніхто не міг тобі надіслати листа зі словами: "You idiot!"

І навіть попри це були суперечки. Моя подруга-госпітальєрка й друг-військовий довго дискутували, як герой робив масаж серця. Вона наполягала: "Так не можна, є протокол, його треба дотримуватись навіть під час стресу". А він відповідав: "Це його найкращий друг. У таку мить він не рахуватиме, він робитиме все, що зможе, навіть всупереч логіці".

Це справді тригерна книжка – кожен сприйматиме її по-своєму, особливо військові. Але в мене, в певному сенсі, є індульгенція: текст вичитували кілька військових. Один друг, який пережив ампутацію, після прочитання сказав: "Боже, наче знову в лікарні побував з тобою. Усе дуже правдиво".

До роботи долучались і архітекторки – одна французька, друга українська. Я надокучила їм своїми уточненнями, висилала по абзацу, рилася в бібліотеках, їздила в Стокгольм до архітектурного музею. Це була величезна підготовча робота. Я писала не рефлексію про власне життя, а історію героїні, зовсім не схожої на мене. І, здається, мені вдалося передати її переживання.

Кінець я переписувала, здається, разів шістнадцять. Починала саме з нього – там було все: і драма, і сентиментальність. З'явилася навіть додаткова персонажка – Вівіка Лямур, яка нібито писала паралельну книжку "Любов Саду добра і зла". Коли я занадто йшла в лірику, чула коментар: "Вівіка вийшла в чат, давай, запалюй!" – довелося її зрештою вигнати.

Багато моментів було й по самому прототипу. Я хотіла, щоб у головному героєві кожен військовий міг упізнати себе – чи ти артилерист, піхотинець, дронщик. Тому спеціально згладила деталі його служби. Що можна було відкрити – відкрила. Хотіла, щоб кожна жінка, читаючи, подумала: "Так, це про мого чоловіка, хлопця, брата".

"Він повертається в неділю" – триб'ют життю / Фото надане Іреною Карпою

Мене цікавила не військова справа, а трансформація душі, людські стосунки, побут, мрії, жарти, любов. Це не книжка про фронт – це книжка про життя конкретної людини.

Деякі вигадані персонажі виявилися напрочуд схожими на реальних людей. Військові потім казали: "Як же ти точно потрапила. Хотів би тобі показати цього хлопця, але він уже загинув". А в моїй книжці він живе – сміється, виживає, будує свій готель у Карпатах. Це своєрідний триб'ют життю. Я не вважаю її травматичною – вона про те, що життя зрештою тріумфує.

Та водночас я нікого не виношу за дужки. Найважливіші – ті, хто пішов добровольцями з перших днів. Вони віддали найдорожче. Мій головний герой саме такий: він повертається з-за кордону, коли всі тікають, щоб захищати Україну. І про таких людей ми не маємо права забути.

"Це буде перша книжка, яку я куплю сама"

Таке дещо, мабуть, несподіване питання. А кому би ви не радили читати свою книжку?

Кому б я не радила читати свою книжку? Мабуть, тим, хто сам це зрозуміє з першої глави – або навіть з першої сторінки. Чесно кажучи, я не знаю, кому б її категорично не радила. Є люди, які спіткнуться об надто життєві слова й не підуть далі. А є ті, хто візьме її до рук лише для того, щоб знову вчепитися в Карпу за її писанину.

Я не можу передбачити, кого саме вона тригерне, кому буде боляче. Але вже отримую коментарі від читачок: "Раніше мій тато купував ваші книжки, тепер його вже нема, і це буде перша книжка, яку я куплю собі сама". І це не про саму книжку – вона не винна в тому, що когось більше немає. Ми всі чудово розуміємо, хто в цьому винен. А книжка, навпаки, – про пам'ять. Саме тому я відразу зазначила, що присвячую її тим, хто чекає, і тим, на кого чекають.

Я писала її з чистим серцем – без спроб маніпулювати людськими почуттями чи грати на горі. Це чесна, правдива, справжня книжка. Комусь буде боляче її читати, комусь – корисно. Але вона точно не має залишити байдужим. Бо байдужість – найгірше, що може бути.

Я вірю, що ця книжка здатна заспокоїти. Вона, наче тепла ковдра, огортає, заколисує. Це книга про надію, про правду нашого життя – і про те, що з усього цього є вихід.

І наостанок – попрошу звернутися до читачів.

Дорогі мої читачі, люди, заради яких я живу й завдяки яким живу. Дякую, що читаєте мої книжки стільки років. Це неймовірно цінно – відчувати цю тяглість: що ті з вас, хто колись читав мене під шкільною партою, зараз дорослішають, мають своїх дітей, але залишаються поруч.

І велкам усім новим читачам – тим, хто тільки відкрив для себе, що є така письменниця. Без пафосу й претензії – просто про правду й смак життя. Він буває різний: гіркий, солодкий, але завжди справжній. Я дуже ціную ваші відгуки. Пишіть мені в інстаграмі – усе читаю сама, у мене немає SMM-ника. Мені важливо чути вас.

Ця книжка – про любов. Я натрапила на вінтажну обкладинку журналу 1968 року, сфотографувала й зрозуміла: ось воно. Це про любов у найширшому сенсі. Тож хай вона буде у вас – незалежно від того, є зараз романтичні стосунки чи ні. Любіть себе, свої плани, свої мрії. Бо любов – це єдине, що справді все переможе.

Навколо нас багато краси – у буденних, простих речах. І хай ця книжка підтримає вас, допоможе долати щоденні труднощі або просто буде приємним читанням на ніч. Я щиро мрію побачити вас наживо, підписати книжки, залишити побажання від серця. Тож відпускаю її у світ і дарую вам – з великою любов'ю.