Король Трамп. Почему идея коронации президента США – больше чем шутка

Королі правлять завдяки народженню і благословенню.

Вони також правлять через страх.

Коли цього місяця мільйони протестувальників вийшли на вулиці з гаслом "Жодних королів", Дональд Трамп опублікував створене штучним інтелектом відео, де його коронують, а вже наступного дня запевнив, що він — не король.

То як же насправді?.

Молодий подкастер Брілін Голлігенд поставився до питання буквально і зауважив, що в Америці немає королів.

Відео Трампа, мовляв, лише жартівливий тролінг.

Але справжнє питання полягає в іншому:.

чи прагне Трамп влади, подібної тій, що раніше належала монархам?.

Після рішення Верховного суду у справі "Трамп проти США" президенти мають абсолютний імунітет щодо "основних конституційних дій" і презумптивний імунітет щодо інших "офіційних дій", що ускладнює будь-які спроби обмежити виконавчу владу.

На цьому тлі критики стверджують, що Трамп уже править як монарх, встановлюючи контроль над незалежними інституціями, замінюючи чиновників "вірними лицарями", свавільно караючи за допомогою тарифів та інших інструментів і створюючи атмосферу страху.

Для його прихильників ці дії, навпаки — ознака сильної, рішучої влади президента, який, зрештою, здобув більшість голосів на останніх виборах.

Вони бачать у ньому керівника, що усуває перешкоди на шляху до результатів.

Та навіть якщо Трамп формально не є монархом, його стратегія нагадує практики королів минулого, насамперед Генріха VII, монарха династії Тюдорів, який зміцнив владу, послабивши вплив знаті, централізувавши фінанси та перебудувавши державний апарат.

Так, король Генріх VII використовував "тихі" фінансові маневри — облігації, пожертви, штрафи, щоб спрямовувати ресурси на користь королівських пріоритетів без згоди інших.

Подібно до цього, адміністрація Трампа заморозила мільярди доларів іноземної допомоги, термін якої спливав, фактично присвоївши собі контроль над бюджетними коштами, що за Конституцією належить Конгресу.

Хоча федеральний суд у вересні зобов’язав уряд розблокувати ці кошти, Верховний суд дозволив продовжити заморожування до кінця фінансового року.

Прихильники Трампа заперечують порушення, мовляв, такі "скасування" цілком законні й дають президентові гнучкість у розпорядженні фінансами наприкінці року, щоб зупинити неефективні чи недоречні витрати.

Та оскільки Конгрес має право відхилити будь-яке скасування законом, влада президента начебто не є безконтрольною.

Але адміністрація також перекваліфікувала низку посад, послабила захист державних службовців і передала повноваження від кар’єрних фахівців політичним лоялістам.

Юристи агентств переписують норми, науковці пом’якшують звіти про ризики, а етичні радники змінюють висновки, доки ті не отримають "схвалення згори".

Те, що колись розглядалося на слуханнях або у звітах генеральних інспекторів, тепер часто вирішується кулуарно, без публічного сліду.

Сенс системи заслуг у тому, щоб уряд не перетворювався на королівський двір.

Тобто на інституцію, де відданість важливіша за компетенцію.

Коли лояльність переважає над професіоналізмом, рішення ухвалюються за особистими зв’язками, а контроль слабшає.

За Трампа все більше ключових посад займають "в.

о.", які формально потребують затвердження Сенату.

Терміни громадських обговорень скорочено з 60 до 30 днів, а заяви часто видаються поспіхом.

Знову ж таки, прихильники Трампа стверджують, що ці зміни руйнують усталену бюрократичну опірність, замінюють тих, хто чинить перешкоди, і дають обраним лідерам змогу виконати програму, з якою вони балотувалися.

Але інші бачать у цьому концентрацію влади, яка більше нагадує монархічну, навіть якщо формально законна.

Правила існують для того, щоб ті, хто має владу, мали публічно виправдовувати свої дії.

Саме тому відомства повинні пропонувати дії, запрошувати коментарі й публікувати обґрунтування.

Але тепер кожен із цих етапів стискається до мінімуму, фактично перестаючи працювати.

Процес формально залишається, але перетворюється радше на алібі, ніж на механізм підзвітності.

Як і Генріх VII, що заповнював посади вірними людьми або залишав їх вакантними, адміністрація Трампа затягує призначення генеральних інспекторів, сповільнюючи розслідування, а тимчасові керівники, позбавлені політичної підтримки, не наполягають на дотриманні вимог.

Формально закони про доступ до інформації залишаються, але дедалі довші затримки й ширші відмови зводять їхню дію нанівець, що нагадує тюдорівську практику збереження форми при знищенні суті.

Закон має стримувати владу, але ці обмеження слабшають, коли виконавець може покладатися на загальний імунітет щодо "офіційних дій", амністії для союзників і переслідування супротивників під виглядом законності.

Протест у США досі легальний, але його ефективність залежить від рівного застосування права.

Якщо союзники влади караються м’якше, ніж критики, то рівність прав — фікція, а бізнес, громадські організації та місцеві чиновники починають самоцензуруватися, уникаючи конфліктів.

Так, у США ще залишаються запобіжники монополізації влади.

Наприклад, суди, які іноді стримують виконавчу владу, штати та міста, що чинять опір, журналісти, які розкривають зловживання, громадяни, які виходять на протести, і Конгрес, який міг би знову заявити про свої конституційні повноваження.

Але ці механізми слабшають, якщо ними не користуються.

За Генріха VII англійські інституції з багатовіковими назвами були поступово зруйновані зсередини.

Те саме може статися й у сучасній республіці, якщо громадяни не застосовують наявні інструменти.

Останні судові рішення справді послаблюють стримування: вони не лише розширюють імунітет президента, а й звужують правила доказів, спрощують звільнення чиновників, обмежують автономію відомств і дозволяють "заморожувати" бюджетні кошти до завершення терміну їх дії.

Проте навіть із цими повноваженнями Трампа не коронували.

Президент не може робити того, що робить король: правити без виборів, витрачати без дозволу, розпускати суди чи позбавляти влади штати.

Дебати тривають між тими, хто вважає дії Трампа законним способом "розблокувати систему" і виконати обіцянки, та тими, хто бачить у цьому стратегію демонтажу прозорості й контролю, коли інституції зберігають форму, але втрачають зміст.

Питання не в коронах і титулах, а в тому, чи не перетворюється президентська посада на єдиний центр ухвалення рішень у країні.

Ця боротьба точиться зараз — у бюджетах, призначеннях і всій системі цивільного управління.

Зрештою, важливішим буде не те, чи вважає себе Трамп королем, а те, чи почнуть так його сприймати Конгрес, суди, бізнес і виборці.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.