Помиляйся, але готуйся

Колись я не чекав російського вторгнення в Крим. Розумів, що одного разу там загусне повітря, що у них вистачить нахабства й фантазії, війна в Грузії це довела. Однак не чекав саме такого ходу, саме тоді, саме… Так, у лоб.

Виходить, що оцінку дав хибну, проте напрямок відчув правильно. Спишемо на відсутність певного життєвого досвіду. Це перший урок — іноді ти бачиш шторм на горизонті, але не помічаєш хвилю, яка вже несеться тобі під ноги.

Потім я не чекав Мінських угод. Ані перших, ані других. На мій хлопський розум ситуація виглядала настільки близькою до краху, що росіяни могли дотиснути нас, навіть не заганяючи танки до Львова. Прийти та забрати все Лівобережжя.

І все ж угоди трапилися. Я щиро отетерів, але вирішив скористатися даною нагодою перепочити. Навколо буяло життя. Люди, які кинулись будувати бізнес та ставати кимось упізнаваним, навіть 1/10 ризику не усвідомлювали. Бо тоді минулось.

Не мало, а вона взяла й сталася.

Далі я не чекав повномасштабного вторгнення. Зібраних на нашому кордоні військ, як на мене, не вистачило б для окупації великих територій. Сконцентрувати удар на одній області здавалося логічніше. Цього супротивником зроблено не було, як пам’ятаєте.

Я чудово розумів усю серйозність моменту. Не вірив у настільки значний промах ворожої розвідки. І все ж, не чекаючи, в ніч на 24 лютого 2022 року я дістав спорядження та поклав поруч. У жодному разі не претендую на роль пророка. Але я вже помилявся та засвоїв урок.

Зараз я не чекаю Третьої світової війни. Бо завжди вигідніше не воювати, правда ж. Хіба не байдуже, в кого купувати газ — у кремлівського діда чи у наступного, якщо різниця для кишені не смертельна. Так правильно звучить. Зручно звучить.

Діттмар, допивай пиво та подавай Клаусу РПСку.

Щоправда, коїться навколо неправильне та незручне. Тому я готовий помилитись.

Помилятися взагалі нормально. Люди створені для помилок так само, як для перемог. Усіх нас із дитинства привчали, що не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Я проситиму про інше — помиляйтеся, але будьте до цього підготовленими.

Бо саме так працює доросла відповідальність: віриш у краще, а готовий до гіршого. Це не про «тривожну валізу». Хоча і про неї теж. Це про мінімум підготовки, який дасть змогу вам не стати тягарем для близьких та рідних. Базовий такмед. Знання карти (та хоча б свого міста, для початку).

Наш публічний простір останніми роками схожий на балаган ставок. Так легко про все судити, маючи під рукою інтернет і ChatGPT. Буде війна, не буде. Любить, не любить. Плюне, поцілує. І при обох відповідях люди залишаються неготовими. Тонуть у власному комфорті, пишаються планом тонути якнайдовше.

Я бачу надто самовпевнених людей. Достаток затьмарив їм розуміння ризиків. А потім, коли говорити вже пізно, це розкидані по вулиці самовпевнені тіла. Один не зміг себе підлатати та витік. Інший чесно намагався когось урятувати — і зробив гірше, тобто добив. Треті кинулися навтьоки, четверті впали в ступор.

Це в жодному разі не про якусь «слабкість нації». Така біда наших поколінь. Наші батьки пережили СРСР та думали, що на цьому складні історії закінчились. Це про те, що наші покоління ніхто особливо не вчив, а ми не змушували себе вчитися.

Хобі — це класно, але не всупереч виживанню.

З роками моє уявлення гідної людини дещо змінилось. Я кладу на стіл автомат і тенісні м’ячики, вона може взяти що завгодно. Але за хвилину має готовність як бігти зі мною на позицію, так і виходити на корт для першої подачі. Твоя гідність — у твоїй готовності.

Секрет не у виборі між варіантами, а в умінні адаптуватись до обох. Учора ти був програмістом. Сьогодні ти кулеметник. Якщо пощастить, завтра знову будеш програмістом.

Світ на наших очах із космічною швидкістю перетворюється на суцільну майстерню криз. Питати дозволу, коли вам буде зручно підготуватись, він не буде.

Про валізку, яка обов'язково знадобиться.

Мене втомила гордість без готовності. Те саме лицемірне «Ми за мир», яке насправді означає «Ні за що не відповідаємо». Це явище міжнародне, насправді. Ми ж не були такими. Не були? Та ми дітьми ще пам’ятали, як продуктів не вистачало.

Але щось зламалось. І ми стали, в середньому по палаті, як і ті нації, які воювали востаннє ще минулого століття.

Ми забули, що насправді нам нічого втрачати. Сучасна війна за одну ніч перетворить вашу квартиру на попелище, будинок — на вирву з уламками. Жоден актив не має підписки на шалену вдачу. Жоден актив не є аргументом на користь того, аби нічого далі не вміти.

Політики говорять, лікарі готуються.

Уявіть собі війну, яка охопила великий регіон навколо вас. Ви можете мріяти про втечу до країни, де життя плине без вибухів та пострілів. Наша війна розбалувала людей тим, що тікати зовсім недалечко. А як не буде куди? Про це думали? Є й менш приємне питання (хоча куди ж неприємніше, здавалося б).

Якщо війна дуже сильно розрослась за масштабами, а десь є райський куточок — хто вас туди довезе? І навіщо йому це? Хто цей хоробрий капітан, якому зовсім нічого робити, окрім як везти українця Колю та його сім’ю до Нової Зеландії? Ви йому що, життя колись урятували?

Якщо вам хочеться бути безсмертними — на здоров’я. Раптом ваша нервова система складніша, ніж виробництво мікрочипів. Але я радив би готуватись до будь-чого.